Герць на тлі історичних скель. (Фото автора.)
Я давно знав, що в Україні діють групи людей, які займаються відтворенням культури та побуту часів Київської Русі: шиють одяг, кують мечі, плетуть кольчуги, влаштовують турніри. Фестиваль «Ту стань!» у селі Урич, що затислося між горами на півдні Львівщини, був чудовою нагодою, щоб ближче познайомитися з тими романтиками і наочно запізнатися з культурою Середньовіччя. Назва фесту походить від імені фортеці Тустань, яку понад тисячу років тому звели на скелях Урича.
Насамперед, варто сказати, що «Ту стань!» означає «тут зупинись». В окремих місцинах Галичини й досі так кажуть. Чому така назва прив’язалася до фортеці, пояснити легко. Одним із головних завдань твердині був збір данини із купців. Їм і казали: «Ту стань».
Цього разу під скелями колишньої Тустані «стало» більше сотні русичів. На чоловічі тіла ліг одяг різних часів і статусів: від довгих лляних сорочок і шапок із хутра до важких металевих обладунків. А дівчата! У старовинному одязі вони виглядали настільки красно, що на них можна було задивлятися іще довше, аніж на Памелу Андерсон у «Рятівниках Малібу».
Організатори фестивалю поставили собі за мету максимально відтворити побут Київської Русі. Реконструкторів — так називають ентузіастів, які беруться відтворювати матеріальну культуру минулих епох, — поселили у спеціальному таборі. Вони спали у шатрах, а замість ліжок мали настил із сіна.
Чи не головна оздоба фестивалю — поєдинки воїнів. Вони проводилися у двох категоріях: бій на мечах зі щитом і просто на мечах. Усе по–серйозному. Хлопці з усіх сил гамселять один одного металевою зброєю. Ввечері видно, що з обладунків крешуть іскри. Чесно кажучи, коли один воїн дубасив іншого мечем по шолому, мені самому починало дзеленчати в мізках. «Насправді це не так уже й боляче, — розповів потім хлопець на прізвисько Золтан, переможець у мечах. — Якраз голова — найбільш захищена. Шоломи в нас надійні».
Під вечір хлопці влаштували бугурт — колективний поєдинок, стінка на стінку. Це найбільш травматичний тип середньовічних забав. Ще пізніше був штурм фортеці. Група воїнів намагалася захистити від нападників символічну дерев’яну будівлю, прикриту частоколом. Тримати оборону було значно легше, аніж метатися з драбиною до паркана. А потім із–за сцени вилетів великий триголовий змій, вироблений із пап’є–маше, (а яке ж Середньовіччя без цих потвор?!), і, дихаючи вогнем, усіх розігнав.
Протягом усього фестивалю зі сцени грала музика — або етніка, або рок. Бувало, під сценою збиралося мало глядачів. Але якщо котрийсь із виконавців засмутиться з цього приводу, то хотів би потішити: де б я не був — чи біля ремісників, чи біля воїнів, чи на скелях із пляшкою пива — музика завжди була дуже приємна та доречна і створювала фестивалеві вишукане тло. Хедлайнерами пісенної частини був гурт «Кому вниз». Багато хто приїхав на «Ту стань!» саме заради цього гурту.
На спеціальних майданчиках провадили торгівлю ремісники. Якщо комусь припали до душі бої русичів — можна було придбати меч (від 550 гривень) або інші обладунки. Хто не заслужив — тому батьки купували дерев’яного меча, якого вусатий дядько вистругував просто на майданчику. На лотках були прикраси, вироблені на манір старих, одяг, сувеніри, музичні інструменти. Зовсім недалеко скульптори різьбили із вапнякових брил споруди, які їм навіяла Тустань.
Відвідувачі–непосиди могли знайти собі щастя на різноманітних атракціонах. Спритники лазили на великі стовпи за пивом. Діти намагалися дістати мішечок із сувенірами, пройшовши по колоді, котра висіла на линвах. Я ж спробував себе у стрільбі з лука. Перші п’ять стріл пролетіли повз мішок. Але тих спроб було досить, щоб сяк–так освоїти техніку. Отож із наступних п’яти разів я тричі влучив у ціль, а одного разу її черкнув.
А кому й забави були нудними — міг замовити шампур із шашликами і спровадити його в шлунок «Пшеничною».
Завдяки фестивалю багато хто вперше побував у Тустані. Власне, в цьому й одне із завдань фесту — популяризувати давню пам’ятку. Серед «новачків» був і голова Львівської обладміністрації Петро Олійник. Панові Олійнику дали постріляти з лука. Потім вдягли на голову шолом, а в руки дали меча. «А тепер, — пожартував «губернатор» — покличте мені когось із «Регіонів».
Виявилося, що холодна зброя Олійникові не чужа. «Коли я вчився в інтернаті спортивного профілю, то другою спеціальністю в мене було фехтування рапірою, — розповів «губернатор». — Свого часу я навіть виступав за юнацьку збірну».
А ще були танці, виступи скоморохів. Аби додати фестивалю «родзинки», організатори сконструювали катапульту — без цвяхів і підшипників, щоб витримати автентичність. Є ідея наступного разу відтворити станковий арбалет. А в майбутньому — укомплектувати Музей старовинної зброї під відкритим небом.
Дехто з організаторів жартував: до наступного фестивалю треба також налагодити зв’язок зі священиками, щоб вимолили у Господа добру погоду. Бо дощ нас не шкодував.
Борсук, переможець двобоїв у категорії щит–меч:
— Мене вабить викид адреналіну. Те саме, що тягне стрибунів із парашута. Це нагадує наркоманію: ти вдягаєш обладунки — і, буває, так заводишся, що важко зупинитись. Заводить, коли проти тебе грають не за правилами: б’ють у незахищене коліно, б’ють торцем щита. Ще більше заводишся в бугурті — колективних боях. Коли там 20, 200 учасників, тоді правил уже нема, головне — встояти. А коли знімаєш із себе всі обладунки, то стає так легко, скидається весь негатив, робишся такий задоволений, так тобі добре. Особливо коли переміг.
Велізар, переможець турніру лучників:
— Такий лук коштує 500 гривень. Це стилізація під руський лук. Він складений із двох пластів: ясень і бамбук. Деревина на лукові мусить мати різні властивості на розтягнення. Він розкладний. Щоразу, коли складаю, то ледве напинаю тятиву між ріжками. Украй важко натягти, аж кістки тріщать. Стріляю досить точно. Вчився у тирі. Тренером був чемпіон України.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
