Забутий «День Перемоги»

Запитайте будь–кого з наших громадян, що таке «3 вересня». Навряд чи хто–небудь, навіть зі старшого покоління, відповість вам. А запитайте про «9 травня» — то майже всі згадають, що це — «День Перемоги» (дехто додасть: «над Німеччиною»). А 3 вересня — це також День Перемоги, тільки над Японією. «День Свята Перемоги над Японією», як було сформульовано в наказі Верховного головнокомандуючого І. Сталіна №373 від 03.09.1945. Ніхто цей наказ не скасовував, але ніхто цей день і не пам’ятає, і не святкує. Чому в СРСР «забули» про це «Свято Перемоги», пояснень може бути багато...Я не пропоную зараз шукати причини таких зигзагів радянської «історичної пам’яті», як не маю наміру брати до виконання наказ Сталіна і святкувати. Але вважаю, що, згадуючи про цей день в історії, ми маємо нагоду поміркувати над уроками тієї війни, яка почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу і закінчилася 2 вересня 1945 року підписанням акту про капітуляцію Японії. Війни, яку в усьому світі називають Другою світовою війною і яка в нас досі вважається нібито «чужою» війною.

Назваті речі своїми іменами

У нас прийнято згадувати і відзначати 22 червня і 9 Травня, говорити про «учасників великої Вітчизняної війни», але ми майже не пам’ятаємо про 1 та 2 вересня. Навіть назви війн нас привчили писати по–різному — одну з великої літери: «Велика Вітчизняна війна», а іншу — з маленької: «друга світова війна». Чи правильно це, чи справедливо? Адже «Радянсько–німецька війна», яку в нас прийнято називати «Великою Вітчизняною війною», була складовою частиною «Другої світової війни» і протиставляти одну одній безглуздо. «Учасники Великої Вітчизняної війни» є водночас «учасниками Другої світової війни».

Я розумію, що мої міркування викличуть роздратування у багатьох ревнителів ідеологічної чистоти, які сприймають терміни «Радянсько–німецька війна» та «ветеран Другої світової війни» ледь не як «замах на святощі», як образу. Але ображатися не варто. Називати речі своїми іменами не означає принижувати їх. До того ж, ніхто нікому не забороняє вживати термін «Велика Вітчизняна війна» і влаштовувати гучні святкування з «фронтовими 100 грамами» в ті дні, які, за логікою, повинні бути днями скорботи, вшанування пам’яті загиблих. Але ніхто не має права вважати, що лише його точка зору є правильною і, тим більше, нав’язувати суспільству своє бачення минулого як абсолютну і незаперечну істину.

Час іде, світ змінюється

З часу закінчення Другої світової війни минуло вже 62 роки, і сьогодні, на початку III тисячоліття, ми не можемо сприймати її події через уявлення 40–х років ХХ століття. Невже ми й досі повинні дивитися на сучасних німців, японців, італійців, болгарів, румунів, угорців і фінів як на ворогів, як на «переможених», тільки тому, що колись наші діди воювали по різні боки фронту. З плином часу ми все більше усвідомлюємо, що в тій війні були не лише переможці і переможені, а були, насамперед, жертви війни і військові злочинці, причому по обидва боки фронту. І ми, незалежно від того, чиї предки були у тій війні переможцями, а чиї — переможеними, мусимо шанувати пам’ять усіх жертв війни і пам’ятати про злочинців, незважаючи на те, під якими прапорами вони ховалися. Тих, хто розпалює війни — одиниці, тих, хто потерпає від війн — мільйони. Війну дуже легко розпочати і дуже важко закінчити. І ми ніколи не позбавимося загрози нових війн, якщо не усвідомимо відповідальність кожної людини за дії тих, у чиїх руках опиняється державне кермо. І це — один з найважливіших уроків Другої світової.

Усвідомлення війни як величезної трагедії, як братовбивчої бойні, як величезної несправедливості дозволяє нам звільнятися від пропагандистських штампів, дивитися на війну без упередження. Саме тому використання наукового терміну «Радянсько–німецька війна» замість ідеологічного «Велика Вітчизняна війна» є цілком обгрунтованим. У будь–якій війні беруть участь щонайменше два учасники. І якщо для одного з них війна може бути справедливою, то для іншого вже точно — ні. Тому термін «Велика Вітчизняна війна» може мати лише обмежене використання, так би мовити, по один бік фронту, але замінити ним назву «Радянсько–німецька війна» не можна, бо в цьому випадку виходить така нісенітниця, що Гітлер, Муссоліні, Манштейн і Паулюс були «учасниками Великої Вітчизняної війни». Абсурд!

Так, абсурд, але це не так смішно, як може здатися на перший погляд... Розповідає канал «Інтер» про Харків під час війни і повідомляє, що «розв’язавши Велику Вітчизняну війну, німці почали наступ на Харків». (Виходить, що і для німців війна була «Вітчизняна», раз вони її почали). Виступає у Верховній Раді України народний депутат із Севастополя і говорить про німецьких та інших іноземних туристів, «учасників Великої Вітчизняної війни з боку переможених». Ви відчуваєте, як безглуздо звучить це формулювання, і як «проситься» поставити сюди науковий термін «Радянсько–німецька війна». На жаль, ідеологічні забобони інколи виявляються вищими за здоровий глузд.

«Рівні» та «прирівнені»

Тепер подивимося на законодавство. Позаминулого року нам з гордістю повідомили, що нарешті «учасників бойових дій війни з Японією за статусом і обсягом пільг прирівняно до учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни». Це дуже добре, але давайте задумаємося над цими словами. Якщо тих, хто воював з Японією у 1945 р., лише в 2005 р. прирівняли до учасників війни з Німеччиною, то треба розуміти так, що 60 років вони не мали рівних прав, що вони були нібито «ветеранами другого сорту»? Виходило, що ті, хто воював проти Гітлера, були «правильними» ветеранами, а ті, хто проти Японії, якимись не такими, «неправильними», чи що? І лише зараз, через 60 (!) років, одних «прирівняли» до других... Тобто знадобилося аж 60 років, щоб відновити справедливість!

Але чи дійсно вона відновлена до кінця? Вслухайтеся в це слово «прирівняли». Чи не здається воно трохи образливим, принизливим, таким, що і сьогодні поділяє ветеранів на різні сорти. Одні «рівні», а другі до них «прирівнені». Такий поділ був правилом в СРСР і, на жаль, ми не позбавилися цієї несправедливості й досі.

Хочеться запитати: невже в США чи Великій Британії також ділять своїх ветеранів на тих, хто воював проти Німеччини, і на тих, хто воював проти Японії? Думаю, що ні, бо там користуються науково і юридично точним, політично нейтральним терміном «Друга світова війна».

Один статус — однакові права

То, може, і нам нарешті потрібно так зробити. Запровадити в законодавстві термін «Учасник Другої світової війни», який би поширювався на тих громадян України, які брали участь в усіх війнах, що були з 01.09.1939 р. до 02.09.1945 р.: Німецько–польській 1939 р., Радянсько–фінській 1939—1940 рр., Радянсько–німецькій 1941—1945 рр., Радянсько–японській 1945 р., на тих, хто воював у складі УПА, в партизанських загонах, в арміях країн антигітлерівської коаліції, служив в Ірані тощо. Тоді не потрібно буде нікого прирівнювати, бо всі ветерани будуть мати один статус і однакові права. І це буде історично справедливо і юридично правильно.

А 1 та 2 вересня добре було б зробити днями Пам’яті жертв світових війн. І якщо для нас слова «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» є спонуканням до дії, а не лише красивими, але порожніми, словами, то варто в ці дні приходити на могили полеглих в обох світових війнах (про Першу світову ми зовсім забули!), покласти квіти і згадати про всіх невинних жертв тих страшних війн.

Євген ШУЛЬГА, історик