Прощання з останнім командиром

Із його смертю відходить ціла епоха. Він так і не дочекався від України, за незалежність і саме існування якої склали голови його побратими, щоб їхній подвиг був якщо не достойно вшанований, то бодай визнаний на офіційному рівні. Кук відійшов, не доживши чотирьох місяців до свого 95–річчя. Помер він у неділю. До останнього дня пан Василь зберігав гострий розум і добру пам’ять: охоче спілкувався із журналістами, користувався інтернетом, відповідаючи на запитання щодо історії ОУН–УПА, писав книги, був членом Головної булави Всеукраїнського братства ОУН–УПА, головою наукового відділу Братства ОУН–УПА.. Усі, хто з ним спілкувався, відзначали доброзичливість і привітність генерал–хоружого УПА, хоча багато з того, що міг би, він так і не розповів — не любив вдаватися в подробиці.

Кук був останнім із когорти тих легендарних постатей, чиї імена змушують частіше битися серце кожного справжнього патріота України: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько. І хоч деякі запитання до «білих плям» в історії останнього головнокомандувача УПА так і залишилися без відповіді, сьогодні все це, мабуть, уже неважливо. Хай буде пухом йому рідна земля. Василя Кука ховатимуть сьогодні — як він і заповідав, на батьківщині, в селі Красне Буського району Львівської області.

Підпілля тривалістю в півжиття

Народився майбутній генерал–хоружий УПА Василь Кук («Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») 11 ciчня 1913 року. У його батьків, робітника і селянки, було восьмеро дітей, двоє з яких померли ще маленькими. Всі інші шестеро стали членами Організації українських націоналістів, за що згодом потрапили у кадебістські застінки, а двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки.

Вважаючи, що дітям насамперед необхідна добра освіта, батько Кука віддав дітей до української (а не польської) Золочівської класичної гімназії. Саме там, вступивши до патріотичної молодіжної організації «Пласт», Василь і розпочав свій шлях українського націоналіста. Закінчивши у 1932 році гімназію, вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету, де організував і очолив студентську групу членів ОУН. За революційну діяльність його неодноразово заарештовувала польська поліція, а в 1934 році польський суд засудив Кука до двох років ув’язнення.

У травні 1937–го, з огляду на загрозу нового арешту, він перейшов у підпілля. І залишався «революціонером–підпільником, озброєним револьвером та гранатами», аж до арешту в 1954–му.

Із 1941 року Василь Кук керував створенням мережі ОУН на сході та півдні України, був арештований німецькою поліцією, але зміг утекти. У 1947–му за пропозицією Романа Шухевича був одностайно обраний його заступником на всіх посадах. Після загибелі Шухевича 5 березня 1950 року Кук став головою проводу ОУН, головним командиром УПА та головою генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР).

23 травня 1954 року під час переходу на Волинь внаслідок операції спецзагону КДБ Василь Кук потрапив у полон. Як пише у своїй книжці «Велике полювання» колишній офіцер КДБ Георгій Санніков (саме він був призначений «куратором» політичного в’язня Кука), спершу Хрущов вимагав провести над провідником ОУН–УПА показовий процес зі смертним вироком. Однак лідера СРСР відмовили: убивство Бандери в Мюнхені показало, що такий крок може лише згуртувати світове українство і піднести національно–визвольний рух, до того ж розстріл Кука спричинив би негативний резонанс у західній пресі.

Тому, відсидівши шість років, 21 липня 1960 року Василь Кук був звільнений — очевидно, не без пропагандистської мети, адже саме настала нова хвиля хрущовської «відлиги». До того ж цим кроком радянська влада мала на меті скомпрометувати Кука в очах українства — ще б пак, поки за значно менші «злочини» рядові упівці відбували заслання по 25 років, головнокомандувач вийшов на свободу...

«Помилка», якої не було?

Чи не найбільше запитань, пов’язаних із його «швидким» звільненням, викликав «відкритий лист Василя Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном», опублікований у 1960 році. У цьому тексті Кук, зокрема, «переконує» адресантів у перевагах радянського ладу, проти якого, мовляв, боровся «не пізнавши його», згодом усвідомивши свою «помилку». У листі також були запевнення в тому, що «вже багато років тому підпілля в Україні не стало, і сьогодні, — я підкреслюю з повною відвертістю, — для його виникнення немає жодного ґрунту», «антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій–небудь мірі насильно змінити існуючий суспільно–політичний лад в СРСР, чи тільки в одній з радянських республік».

Однак навіть кадебісти в особі Георгія Саннікова підтверджують, що Василь Кук, попри спроби його завербувати, не пішов на співпрацю з КДБ, залишившись на позиціях переконаного борця за незалежну Україну. Сам Кук чи не найповніше розповів про цей момент свого життя в інтерв’ю тижневику «Дзеркало тижня», опублікованому 10 лютого 2007 року (див. нижче).

З 1969 року Василь Кук працював в Інституті історії АН України, звідки його звільнили у жовтні 1972–го із забороною працевлаштовуватись у наукові та виховно–шкільні установи — КДБ обурив вступ, який пан Василь написав до праці «Марксизм—ленінізм про національне питання». З великими труднощами Кук влаштувався на посаду рядового постачальника у комбінаті «Побутреклама», де й працював до виходу на пенсію у 1986 році.

У 2002 році тодішній Президент України Леонід Кучма збирався відзначити Василя Кука званням Героя України. Але Кук відмовився — не вважав за можливе приймати таку відзнаку від держави, у якій досі не визнано УПА.

ПРЯМА МОВА

Витяги з інтерв’ю Василя Кука газеті «Дзеркало тижня»

«...Я знав, що вони мене розстріляють. Майже не сумнівався в тому. Але, доки не розстріляли, треба було робити все, аби не зашкодити іншим, розумієте? Вони могли й хотіли використати мене проти закордону. (...) А згодом, коли сталася хрущовська «відлига», вони вже хотіли використати мене як аргумент демократизму, як ознаку того, що нікого тепер не переслідують, що ось звільняють людей із тюрем. І вони не тільки мене тоді звільнили, а ще багатьох. Навіть того єпископа, який потім поїхав до Рима. Все те було розраховане на пропаганду. Але я дуже добре знав, що вони можуть зі мною розправитися будь–коли, і тому не вірив їм ані на йоту. Бачив, як вони розправилися з тим–таки Шумським, який хотів поїхати в Україну, до Києва: вони його отруїли. Я все це знав, і тому жодних ілюзій не плекав. Але, бачачи їхню тактику, не просився: «А ви мене таки розстріляйте!»

Вони допитували мене шість років. І в Києві, і в Москві — на найвищому рівні. Розумієте, йшлося про те, щоб убити Бандеру. Я робив усе, аби мене не використали для цього. Та вони за цей час підготували Сташинського... Коли вже вбили Бандеру, я їм був нібито не потрібен. Але вони все ж таки продовжували зі мною гру, щоб завдати удару по організації за кордоном. І я включився в ту гру, бо знав, що можу зірвати їхні плани. А якщо вони це робитимуть без мене, то зможуть завдати нашій організації набагато більше шкоди.

Однак дивна річ: коли більшовики засилають до нас своїх агентів, вважається, що це нормально. А ось коли ми вкорінюємо якусь свою людину, щоб обдурити ворогів, — це чомусь вважається зрадою. Зрада — коли люди, які включилися з більшовиками в гру, справді шкодили нашій організації»...