Про свободу слова й табло

Напередодні відльоту збірної України до Тбілісі в журналістських колах швидко поширилася інформація, що на найближчі чотири дні — до завершення матчу з Італією — наші футболісти відмовилися від спілкування з пресою. Звісно, виглядає цей крок не надто приємним — у цивілізованому світі подібні заходи поодинокі і застосовують їх лише у крайніх випадках. Але ми встигли звикнути до вибриків наших привілейованих спортсменів й були готові сприйняти черговий і цього разу. Головне — аби такі заходи допомогли команді та її керманичу, а ми вже стерпимо. Але сталося все з точністю до навпаки: тількино запровадили «карантин», фарт Блохіна скінчився. Той, хто читав книжку бразильського письменника Пауло Коельо «Алхімік», одразу б побачив у цьому знак: значить, щось зроблено не так.

Як стало відомо ще в травні, на запрошення президента ФФУ Григорія Суркіса відділ інформаційної політики національної футбольної федерації очолила одіозна постать — Сергій Васильєв. «Уславився» він передусім роботою в адміністрації Президента Леоніда Кучми, коли творив сумновідомі «темники», розсилаючи їх у редакції телеканалів і газет із вказівками, як «правильно» трактувати події в Україні. А минулої середи Васильєв вперше провів «нараду» для українських журналістів, котрі за гроші ФФУ відправлялися висвітлювати матч нашої команди у Грузії. Пан Васильєв розповів, що, коли і як мають робити у Тбілісі наші «акули пера й мікрофона». Зокрема, після матчу треба якнайшвидше дістатися автобуса, що відвезе в аеропорт, а залишатися на пресконференцію Блохіна зовсім не обов’язково. Саме через цей поспіх в інтернеті так і не з’явилася інформація про те, що ж сказав після суботнього матчу тренер господарів Клаус Топпмеллер.

Визнаємо за відомством Суркіса право диктувати свої умови, адже відомо: хто платить гроші, той і замовляє музику. Тож зрозуміло, чому на телебаченні та в більшості газет марно побачити не те що критику, а хоча б спробу об’єктивного погляду на український футбол. Натомість журналістів «України молодої» пресслужба ФФУ на чолі з паном Никоненком ніколи не запрошувала у поїздки зі збірною за кордон, не платила нам «підйомних», тому ми маємо можливість об’єктивно висвітлювати процеси, що відбуваються в нашому футболі, не будучи пов’язаними якимись зобов’язаннями. Ті ж, хто їде в «пулі» ФФУ, відчуває себе винним. Один знайомий телевізійник поділився, що необхідною умовою поїздки є інтерв’ю із Суркісом. А інший тележурналіст, коли сказав у екрані дещо «не те», почув незабаром у слухавці мобільного голос одного з футбольних босів: «Ти що собі дозволяєш? Ти взагалі як себе почуваєш?»

Григорій Суркіс не втомлюється твердити, що з отриманням права провести Євро­2012 нам випав шанс кардинально змінити країну у стислі строки. Україна й без ФФУ намагається йти до вільного й демократичного суспільства, а от у футболі замість свободи слова насаджують диктат «темників». Можна й не помітити зв’язку між усіма цими фактами. Але, як відомо, результат у спорті визначається рахунком на табло. А він нині не на користь збірної України...