Лучано з дружиною Ніколеттою і донькою Алісою.
— Лучано, тепер, під час завершення вашої оперної кар’єри, які моменти першими спливають у пам’яті, коли озираєтеся назад?
— 21 квітня 1961 року. Цього дня я став тенором (сміється). І ця дата для мене чи не найвизначніша в житті (тоді Паваротті дебютував як оперний співак партією Родольфо у «Богемі» Пуччіні. — Ред.). Проспівати цілу оперу перед повним залом людей, ще й граючи при цьому певну роль, повірте, це таки щось. Той перший виступ для мене був надзвичайно важливим, і коли все завершилося, я собі сказав: хлопче, якщо ти співатимеш так і надалі, не забуваючи про постійне вдосконалення, то, схоже, зможеш зробити це своєю професією!
— А як почувається оперний співак у той момент, коли розуміє: це все, час завершувати кар’єру?
— Ну якщо співакові років 50—60, то це жахливо. Але в моєму віці це прекрасно. Я не шкодую, анітрохи. Бо переконаний, що поки ви співаєте, то повинні співати дуже добре. Щоб голос був свіжим і чистим, як, до речі, було в мого батька. Мій тато був великим тенором. Мав надзвичайної краси голос, який залишався кришталево чистим і за два тижні до того, як тато помер. Йому було 90.
— А дехто, до речі, натякає, що вам треба було піти на пенсію ще кілька років тому...
— І дехто, без сумніву, має рацію!
— Ви завжди кажете, що всі сорок із гаком років на сцені були для вас суцільним святом. Але не може бути такого, щоб не траплялося якихось «проколів» або неприємностей, за які вам потім було соромно. Було таке?
— Ну було. Я, звісно, вельми оптимістична людина, але чесна і люблю правду. Так от, правду кажучи, двічі мене засвистали в Мілані, бо це були таки не найкращі мої виступи. Але ж я дійсно співав поганенько, і добре це усвідомлював. А наступного разу заспівав блискуче, і та сама публіка влаштувала мені овацію. Люди дають нам шанс виправитися, то чи треба все життя почуватися нещасним через дві невдачі?
— Невже у вас ніколи, скажімо, не вилітала з голови якась частина арії?
— Ні, такого не було жодного разу у житті. Ой, стривайте. Раз таки було. Згадав один дуже неприємний момент... Правда, вже не пригадаю, де це трапилося й коли...
— Що саме трапилося?
— Ну, трапилося... Словом, уже неважливо, що я забув шмат тексту, бо мене на той момент хвилювало інше: я був не в дуже добрій формі і постійно думав лише про те, що голос звучить не дуже чисто. А для ліричного тенора чистота голосу — це все. Тенор не може звучати «так собі»: він звучить або прекрасно, або погано.
— Лучано, а можна поставити вам, можливо, не дуже приємне запитання: це правда, що ви дуже погано читаєте ноти?
— Тобто як це погано? Звісно, залежить від того, що саме ви маєте на увазі — якщо йдеться про оркестрову партитуру, то, безперечно, так воно і є. Але свою тенорову партію або партію фортепіано я читаю ідеально.
— Мабуть, такі розмови виникають через те, що на початку своєї кар’єри ви взагалі не знали нотної грамоти. І хоч дуже швидко все змінилося, критики, очевидно, й досі не можуть цього забути. Узагалі, вас люблять критикувати — і за виступи з рок– та поп–зірками критикували, і за благодійність...
— О, критики — це мої найкращі друзі! Я серйозно. Бо критика — це той двигун, який не дозволяє засидітися на одному місці. Критика — це погонич, який вказує мені на те, що я пішов не тим шляхом, і спрямовує на правильний. Це конструктор, який працює над тим, щоб зробити мене кращим.
— Судячи з того, як захоплено ви говорите навіть про критиків, робота — це все ваше життя. І ви так легко й спокійно все кидаєте?
— Ні. Я не казав, що це легко.
— Скучатимете за сценою?..
— Ні. Я дійсно щасливий, що зупинився. І впевнений, що не сумуватиму. Навіть сумуючи, все одно впевнений... Бо я дуже зайнятий, насправді. І вже навіть не виступаючи, за сценою не скучаю. Та мені й не дадуть заскучати — це в такій–то чудовій компанії, яка мене оточує! Донька, учні, друзі — повірте, у моєму житті є все для щастя. І, зрештою, у ньому ж залишається Музика, хай навіть і без сцени.
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
