Народ ведеться на слово «інтелектуальний»

Брати Капранови готуються до виборів. Вони не мають стільки грошей, щоб цілодобово виступати по телебаченню чи розставляти намети по всіх містах і околицях. Тому вирішили як справжні кобзарі, піти в народ. 4 вересня вибрали «село» Актову залу Культурно–мистецького центру Києво–Могилянської академії, де зібралося чимало народу послухати їхні житейсько–передвиборчі байки з назвою «Вечір інтелектуальної імпровізації». Зустріч «селян» проходила досить жваво. Парубки із задніх рядів час від часу голосно щось вигукували, а зал заходився реготом. Усе як на передвиборчій агітації, тільки без партії.

До трибуни запросили поважних людей: Андрія Куликова, ведучого «Свободи слова», Сергія Грабовського, публіциста і політолога, Богдана Бенюка, народного артиста України, Дмитра Чекалкіна, кіноактора, автора проекту «Веселі яйця» та флеш–серіалу «Операція «Проффесор» і режисера Михайла Іллєнка. Тональність імпровізації задавала переможниця всіх можливих міжнародних джазових конкурсів Маша Портнікова. Вечір пройшов «на ура» і, здається, ніхто не помітив первинного призначення. Як виникла ідея інтелектуальної імпровізації, кого можна вважати мастаком розказувати байки і чи побачимо щось подібне надалі, наш кореспондент розпитала у винуватців свята — братів Капранових.

«Презентація кольорових штанів»

— «Вечір інтелектуальної імпровізації» неформально можна вважати презентацією книжки «Закон Братів Капранових»?

— Коли книжку здали в друк, задумалися над презентацією. Було два шляхи. Зібрати народ і розказати, яку ми гарну книжку написали. Але треба бути самозакоханим дурнем, щоб сподіватися на велику аудиторію заради твоєї фізіономії. Вирішили зробити дійство. Найкраще імпровізувати. Тут допомогла Маша, з якою працювали на вечорі обговорення Шевченківської премії. Вона ритмізує дійство, щоб не поснули.

Перед тим як «Закон» потрапив у книгарні, з нею ознайомилися наші друзі. Ми їм запропонували на основі цієї книги інтелектуально поімпровізувати.

В одному фільмі говорили, що коли у суспільстві немає кольорової презентації штанів — перспективи жодної. У нашому суспільстві, як ніде, є презентація кольорових штанів. Тому для прихильників біло–червоних видали книжку з біло–червоною обкладинкою, для інших — з біло–блакитною. На вечорі жартували, що це соціологічне опитування. Яких книжок більше розійдеться, така й партія переможе. Біло–червоних реалізувалося більше.

— На імпровізацію інтелектуалів довго доводилося запрошувати?

— Ми запропонували, і вони відразу погодилися. Теми бесід знали приблизно. Бенюк прийшов із годинним запізненням. Весь вечір тримався руками за голову від хвилювання, не знав, куди потрапив і як викручуватися.

— Чий виступ вразив найбільше?

— Говорити без заготовлених листочків вдалося кожному. Дуже швидко пішов на діалог Дмитро Чекалкін. Ми зрозуміли один одного з півслова. Навіть по мікрофону не треба було бити, щоб зупинити співрозмовника. Імпровізувати про мову покликали до мікрофонів трьох. Богдану Бенюку потрібен був соратник, як Анатолій Хостікоєв у театрі. Він примірявся ростом до Андрія Куликова. Каже, що підходить. От і почав з ним по–акторськи імпровізувати. Андрій як професійний модератор давав можливість висловитися іншим, але сам задавав ритм. Збоку стояв Михайло Іллєнко і за всім цим спостерігав. «Непогано»,— сміявся режисер у вус.

Без гуманітарного тиску політики оскотиніють, а українці замінять російський артикль на болгарський

— Перший раунд вечора розпочався з політики. Всі знають вашу байку про низьке корито, до якого мусять нахилятися політики. В них від цього горбляться спини і видовжується рильце. Невже немає винятків?

— Це закон природи. Хто в такій позі простоїть шість місяців, назад не вернеться. В мене навіть експромт з’явився: «Дивлюсь на себе в дзеркало — і бачу Кравчука». Хоча принципово хороший політик може бути. Та робота в нього брудна. Це те саме, що говорити про гуманного ката. От Хмельницький був чесним, доки не зрадив. Його виправдовуємо, бо були прогресивні наслідки. З політиків не варто робити романтичні образи. Мусимо їх стимулювати, робити тиск гуманітарної сфери, бо оскотиніють.

— Якщо культурний діяч із принципами моралі зазвичай поганий політик, то хто може бути хорошим?

— У культурних діячів переважають емоції в ділі, а політикам цього допускати не можна. Це повинен бути певний психотип людини. Гарні політики з жінок. Вони хоч і емоційні, багато верещать, через них скандали в сім’ї, але на ділі мислять тверезо. А чоловіки, як крокодили, не поступляться назад і ще довго пам’ятатимуть емоційний зрив жінки. Та в політиці вона може говорити згарячу і їй не згадують прогалин, як от Тимошенко, а чоловікові перемиють усі кісточки. Посередні політики — бізнесмени. Провідні — актори, або той, що від народження ватажок.

— З політиками спілкуєтеся, даєте їм якісь культурні поради?

— Зверталися до одного. Говоримо, що таке, що за 10 років ніхто не закуповує у бібліотеки книжки. Він дивиться на нас своїм просвітленим зором і каже: «А ви впевнені, що бібліотеки мають перспективи?». Ми спершу не зрозуміли, що він має на увазі. А виявляється — на зміну паперовим носіям йдуть електронні. А бібліотека — сховище паперових носіїв. Радить зробити революцію в технології і припинити постачати архів. Проблеми в Україні не тільки від дурі великої, більше від великого розуму. Хоча один знайомий політик свою доньку віддає вчитися у найкращі університети. Питаємо, чого дитину мучить. Каже, що лише ерудована, розвинена, творча людина може бути щасливою. З такими грошима, як у нього, легко перетворитися на шмат м’яса.

— До передвиборчої агітації вас запрошували? Он ваш друг Бенюк майже в політиці.

— Нас бояться як вогню, бо можемо ляпнути не те, що треба. А який із Бенюка політик? Він артист, який презентує партію. Як і Руслана.

— Можлива гармонія між політикою, економікою і культурою?

— Ідеальний варіант — кожному по тридцять три відсотки, а один — президенту. Та такої системи нема ніде в світі. Зараз маємо в політиці та економіці по 45 і 10 — в культурі. Інтелігенція ще не звикла, що вона теж може бути впливовою.

— Як можете підсумувати результати впливового «Вечора інтелектуальної імпровізації»?

— На слово «інтелектуальний» прийшла повна зала людей. Це означає, що скучили за розумними розмовами, що набридло знаходитися у трикутнику «політика–курви–футбол». Дві з половиною години всі імпровізували. Ми ж не анекдоти розказували і не голі дупи показували. Якщо чесно, були здивовані на такий попит. Почули б про цю ідею від когось іншого, показали б йому дулю.

Як стати модним письменником, крутим журналістом і героєм посмертно

— На вечорі не обійшлося без реготу і суперечок. Емоції зашкалювали, коли мова зайшла про мову. Ми ж не винятки у цьому питанні. В інших європейських країнах протистоять англійській. Може, це час такий?

— Якщо взяти кінотеатри, не зрозумієш, в якій країні перебуваєш. Скрізь афіші і фільми одинакові. Телебачення, розважальні програми і література мають один міжнародний формат. Нам пропонують глобальні продукти, які можуть зробити в будь–якій країні. У літературі є один цікавий напрям. Якщо хочеш розказати про країну, то головний герой повинен бути закордонний журналіст, який приїхав дослідити Україну і весь колорит перекладає нормальною мовою. Стерилізований і кастрований продукт не повинен мати національного колориту і не має спрямовуватися всередину народу. В Японії не дуже захоплюються улюбленим для України Муракамі. Турки обережно ставляться до Памука, незважаючи на його Нобелівську премію. Одне діло писати про українців для нас, інше, щоб зрозуміли в Європі чи Азії. Якщо вже говорити за другу державну, то ми вимагаємо, щоб нею була болгарська. Молимося староболгарською, народилися у болгарському селі під Одесою. З артиклями не проблеми, російський «бля» ж засвоїли.

— Виходить, у течії глобалізації жити простіше і комфортніше?

— Легше надрукувати про те, що Брітні Спірз поголилася, ніж шукати когось з українських діячів. Про неї гарантовано прочитають, зважаючи й на те, що це безкоштовні рядки. Вона не платить за свою глобальну рекламу. Ми виробляємо суто український продукт, який ніколи не буде конкурентоспроможним і глобалізаційним.

— Щоб вистояти проти глобального нашестя, ви й вигадали «йти в народ»?

— Проти Брітні Спірз не попреш. З горя зайшли в гастроном і побачили «Кобзаря». Лікеро–горілчаний завод допомагає нам в тяжку хвилину. Випили і надумали. Подібна ситуація була в імперські часи. Як тоді жилося Україні? Кобзарі, лірники, бандуристи ходили і розповідали все, що знали. Як от ми зараз. За совєцьких часів зробили хитру штуку. Вони розстріляли всіх кобзарів і сказали, що був один кобзар Шевченко. Ми сьогодні перебуваємо під впливом цієї облуди. Бо насправді «кобзар» — це не ім’я. Коли видали «Кобзар 2000», всі запитували, що ми маємо проти Шевченка. А ми ходимо по студентських клубах — «селах», де збираються викладачі з студентами, і розповідаємо байки. Так, як кобзарі робили. Єдиний шанс вижити в умовах глобалізації — кобзарство. Їдучи по регіонах, спілкуючись з людьми, зрозуміли, що це кобзарська робота.

— Вас можна називати героями?

— Так, ми — герої. Але є крутіші за нас. З цього виходить, що героями можна назвати Шрека чи Супермена. Нам рідніше — кобзарі. А героями стають після смерті.

— Гітару освоїли після того, як визначилися з покликанням кобзарства?

— Музикантами стали раніше за письменників. У студентські роки грали на вулицях. Один на гітарі, другий — за спиною скрипка, на шиї банджо. Це був смішний вуличний спів. Так ми заробляли на квитки в інше місто. А пісню «Давай, не підемо в клуб» «спіонерили» в одного дніпропетровського кобзаря. На презентації була прем’єра. «Мурликали» її вдома, тоді зробили аранжування і вирішили заспівати на сцені.

— «Вечір інтелектуальної імпровізації» проводитиметься і в інших «селах»?

— Збираємося зробити тур. «Рівне—Дніпропетровськ—Запоріжжя». Найбільша проблема — на місці організувати глядачів. Й імпровізаторів із собою запросимо, буде і джаз від Маші Портнікової.