Соціологічні опитування, як правило, фіксують доволі низький рівень довіри українців до силових відомств, до органів судової влади. На відміну від, скажімо, церкви, яка у подібних рейтингах посідає зазвичай першу сходинку. Втім Богу залишимо Богове, а самі повернемося на грішну землю. А конкретніше — до проблем судів та суддів. Отже, чи можна вважати суддів «поганими» та з чистим сумлінням затаврувати цю категорію службовців як не гідних народної довіри абощо? Слід визнати, що у непоодиноких випадках (і це випливає хоча б із правових нарисів «України молодої») служителі правосуддя бувають, що називається, не на висоті і показують себе не з кращої сторони. Проте, по правді кажучи, на наших же сторінках трапляються розповіді і про глибоко порядних та достойних (за свої чесноти, до речі, і гнаних) представників суддівської когорти. Отже, звідси принаймні два висновки: по-перше, все у світі збалансовано, а, по-друге, прикладати до всіх одну мірку не можна. Тим більше, коли зовнішні чинники існування суддів дають у сумі просто екстремальну ситуацію для тих із них, хто не прагне «прогинатись» під наділене важелями впливу чиновництво.
Як, приміром, оцінити та прокоментувати ситуацію, коли судді не отримують належної їм зарплатні, починаючи з 1999 року (а на дворі, нагадаємо для тих, хто не слідкує за календарем, щойно наступив рік 2004-й)? На це можна заперечити — якщо це тільки слугуватиме запереченням! — що в нашій країні так само не отримують зарплатню і шахтарі, і вчителі, й інші категорії працівників бюджетної сфери. Зрозуміло, що ніхто не має права судити про те, наскільки один вид діяльності важливіший за інший. Не станемо і ми ставити суддю вище за вчителя абощо. Лише зазначимо, що суд був, є і лишається єдиною інстанцією, де можна оскаржити неправові дії. Але кому поскаржаться судді, коли вони самі сидять на голодному пайку, будучи не в змозі відстояти власне право на матеріальну винагороду від держави? Вважається, що лікар повинен вилікувати передусім самого себе, а кравцеві сором ходити у подертому жупані. Тож, продовжуючи цей ряд сентенцій, варто, мабуть, додати, що суддя просто-таки повинен (заради власного престижу, заради іміджу держави, іменем якої він, врешті-решт, судить!) показати приклад того, як порушення закону не залишаються безкарними.
* * *
Саме тому судді Донецького апеляційного суду, яким увірвався терпець від безкінечного епістолярного «роману» з різними установами та відомствами, що відбивалися від їхніх скарг відвертими відписками, вирішили обстоювати свої права в Європейському суді з прав людини. Це їм, групі суддів у кількості 37 осіб, не виплачується роками зарплата. Це вони вичерпали всі можливості для того, щоб розв’язати свою проблему «домашніми» методами, не залучаючи до цього ще й Страсбург. Втім апелюванню до Європи з боку донецьких суддів передували спроби отримати належну їм зарплатню через українські суди. І тут треба віддати належне їхнім колегам по правосуддю — українська Феміда стала на захист своїх представників, присудивши виплатити суддям зарплату.
Так, рішенням Печерського суду Києва від 31 січня 2002 року було встановлено, що «позивачі просять суд стягнути з Міністерства фінансів України шляхом списання коштів із рахунку Головного управління Державного казначейства України на їх користь заборгованість із заробітної плати та довічного грошового утримання за 1999—2002 роки». «Головне управління Державного казначейства України, — йдеться далі у постанові Печерського суду, — позов не визнало, посилаючись на те, що воно не перебуває з позивачами у трудових правовідносинах і є неналежним відповідачем».Однак, взявши до уваги усі обставини справи, суд постановив стягнути з Міністерства фінансів на користь позивачів заборговані їм суми. «Вказані суми списати з розрахункового рахунку Головного управління Державного казначейства України № 35133300101, МФО 300001, код 20055032 в операційному управлінні Національного Банку України в м. Києві».
З часу винесеного рішення минуло вже майже два роки. Але навіть попри те, що суд дав «добро» на отримання позивачами необхідних коштів (і до того ж вказав необхідні банківські реквізити для здійснення цієї операції), віз і нині там. Так само, як і гроші. Держказначейство не дозволило зняти з власних рахунків жодної копійки, ігноруючи таку «дрібничку», як те, що судові рішення потрібно виконувати. Так заведено в усьому, принаймні цивілізованому, світі, частиною якого так прагне стати Україна.
Одним із наступних кроків донецьких суддів (представити всю епопею їхнього ходіння по муках не дозволяє обсяг газетної публікації) стало звернення до прокуратури Печерського району Києва. Звідти 26 травня 2003 року позивачам надійшла відповідь, згідно з якою «Державне казначейство України щодо невиконання ним судових рішень, які передбачають стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України заборгованості із заробітної плати та інших видів матеріальних виплат на користь суддів, повідомило, що, відповідно до ч.2 ст.95 Конституції України, будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються винятково законом про Державний бюджет України».
Але бюджетом України, як встановила прокуратура, переповідаючи байки від Державного казначейства, видатки на погашення заборгованості з зарплати не передбачені. «Зважаючи на те, що статтею 23 Бюджетного кодексу України встановлено, що будь-які бюджетні призначення та платежі з бюджету можна здійснювати лише при наявності бюджетного призначення (а це призначення в бюджеті якраз відсутнє, наголошується в постанові прокуратури. — Авт.), Державне казначейство України повертає такі судові рішення без виконання у зв'язку з наявністю обставин, що роблять виконання рішення неможливим». Зацитований документ підписав прокурор Печерського району, старший радник юстиції Василевський.
* * *
Пан Василевський не дав собі клопоту замислитися над тим, яким чином у держбюджеті може бути не передбачена стаття видатків на виплату заробітної плати та на погашення заборгованості з її виплати? Прокуратура не поставилася із належним скептицизмом до тверджень Держказначейства та Мінфіну. Так само вчинило і Міністерство юстиції, яке поінформувало донецьких суддів про те, що «судові рішення про стягнення коштів із Міністерства фінансів України на користь суддів будуть виконуватися Головним управлінням Державного казначейства України за рахунок і в межах бюджетних асигнувань, передбачених на поточний рік».
Відповідь від Міністерства юстиції за підписом першого заступника директора Департаменту державної виконавчої служби пана Кузя надійшла позивачам 12 серпня 2003 року. Якщо перекласти зацитований уривок на загальнозрозумілу мову, то позиція Мін'юсту означатиме наступне. Суддям Донецька не варто хвилюватися: вони отримають свою заборгованість із зарплатні цього року! Тобто борг суддям виплатять, залізши до їхньої ж кишені. «За рахунок і в межах» того, що й так належить їм. Постає питання: а коли судді отримають гроші, зароблені у 2003-му? У 2005 році? У 2006? Після другого пришестя?
Слід іще додати, що Держказначейство намагалося оскаржити рішення Печерського місцевого суду. Але Апеляційний суд Києва попередній вердикт залишив у силі, встановивши, таким чином, як факт невиплати зарплатні суддям, так і те, що затверджене Печерським судом рішення виконане не було. Зайве, мабуть, нагадувати про те, що в Україні діє кримінальна відповідальність за невиконання судових рішень. Ця «дрібничка» належного враження на відповідачiв явно не справляє. А ті, хто мусив би наглядати за виконанням судових вердиктів — державні виконавці Міністерства юстиції — повідомляють донецьким суддям (у особі вже згаданого пана Кузя), що «на даний момент на виконанні у вказаному відділі державної виконавчої служби знаходиться понад 1800 виконавчих листів на суму 14 мільйонів гривень, виданих на виконання рішень, винесених на користь суддів». Не ви, мовляв, перші, не ви й останні. Станьте в чергу, панове судді, та терпляче чекайте, поки рідна держава згадає і про вас...
Якщо ж думка про подібне приниження є надто нестерпною, спробу віднайти справедливість можна здійснити, звернувшись до Європейського суду. А там, як стало відомо «УМ», справа донецьких суддів була визнана однією з пріоритетних. Більше того, уряду України вже запропоновано відповісти на ряд запитань, які торкаються цієї справи, та надіслати свої зауваження до Страсбурга до 12 лютого цього року.
Не хотілось би повторюватись, але цифра у 1800 невиконаних судових рішень, які перебувають на контролі в Міністерства юстиції і торкаються самих лише «суддівських» справ, не дає спокою. Чи слід розуміти подібне ігнорування проблем українських суддів як спробу «навчити» служителів правосуддя певних правил гри? Тим більше що серед 37 позивачів до Євросуду зазначено прізвище «незручного» судді Івана Корчистого (чиє ім’я та роль у справі про вбивство Ігоря Александрова є загальновідомими). Можливо, це занадто заполітизований висновок, але здається, що у випадку з донецькими суддями можновладці активно використовують метод гривневого батога та пряника. В цьому немає нічого нового чи оригінального. Як і нічого позитивного для нашої країни — саме так, можливо, міркують за її межами...
Довідка «УМ»
У 2000 році Україна підписала міжнародну Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що тягне за собою зобов'язання з боку нашої держави дотримуватися букви Конвенції, а також виконувати рішення Євросуду. Нині у Європейському суді з прав людини перебуває близько 8 000 заяв від наших громадян. Про це свідчить статистика Європейського суду, повідомив нещодавно міністр юстиції України Олександр Лавринович. У 2000 році, зазначив міністр, до Євросуду надійшло 1520 заяв проти України, у 2001 році їх було вже 2104, у 2002-му — 2549. За 10 місяців 2003 року проти України до Європейського суду було подано ще 1732 заяви.
Наявна, таким чином, певна динаміка у зростанні кількості таких заяв. Збільшується і число тих скарг від українських громадян, які визнаються у Євросуді прийнятними до розгляду. У 2000 році Європейський суд визнав можливими до розгляду та направив українському уряду для надання зауважень 26 заяв, (у 2001році таких справ було 13, у 2002-му — 18), станом же на листопад 2003 року кількість заяв від українців, які гарантовано будуть розглядатися у Європейському суді, склала вже 131.
Серед основних категорій скарг, які Європейський суд кваліфікував як потенційно прийнятні до розгляду, міністр назвав заяви про нездатність державних служб до виконання рішень національних судів, про надмірне затягування виробництва по справах у суді, про застосування до обвинувачуваних незаконних методів ведення слідства та неефективне розслідування прокуратурою скарг про застосування катувань, про порушення прав при затриманні та взятті під варту, а також про порушення процесуальних прав українців.
