Ганна Омелянівна Буба, яка мешкає у селі Золоте Дубровицького району Рівненської області, скаржиться, що у Пенсійному фонді її не хочуть визнавати ветераном війни. «Я — уродженка Київської області, — пише пані Ганна. — Під час війни в 1944 році працювала в колгоспі, про що маю документи. В 1949 році за направленням Міністерства освіти я поїхала працювати в Рівненську область, де і проживаю в цей час. Коли вийшов Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», про який ви писали, я на нього не звернула уваги. А коли моя колега з Хмельницької області, яка теж за направленням приїхала на Рівненщину на вчительську роботу, отримала статус учасника війни, я почала оформляти документи». Проте пільг нашій читачці так і не дали. «Коли я звернулася за консультацією до Пенсійного фонду Дубровицького району, — розказує Ганна Омелянівна, — мені відповіли, що цей закон не поширюється на Рівненську і Волинську області. А як же тоді Хмельницька і Тернопільська, де цей закон діє?».

Соціологічні опитування, як правило, фіксують доволі низький рівень довіри українців до силових відомств, до органів судової влади. На відміну від, скажімо, церкви, яка у подібних рейтингах посідає зазвичай першу сходинку. Втім Богу залишимо Богове, а самі повернемося на грішну землю. А конкретніше — до проблем судів та суддів. Отже, чи можна вважати суддів «поганими» та з чистим сумлінням затаврувати цю категорію службовців як не гідних народної довіри абощо? Слід визнати, що у непоодиноких випадках (і це випливає хоча б із правових нарисів «України молодої») служителі правосуддя бувають, що називається, не на висоті і показують себе не з кращої сторони. Проте, по правді кажучи, на наших же сторінках трапляються розповіді і про глибоко порядних та достойних (за свої чесноти, до речі, і гнаних) представників суддівської когорти.