Держава в ролі Робін Гуда?

      Лідер партії «Яблуко» Михайло Бродський неодноразово заявляв, що метою партії «Яблуко» є підвищення рівня життя кожного громадянина України. «Розумне збагачення народу потрібно починати з виправлення помилок нинішньої влади», — говорить керівник «фруктової» опозиції. Насамперед йдеться про приватизацію. Точніше, про її наслідки. Практично всі прем'єр-міністри та голови Фонду держмайна України говорили про похибки у приватизації і про те, що у власність держави належить повернути ті об'єкти, чиї нові власники не виконують приватизаційні зобов'язання. У 2002 році в парламенті було зареєстровано проект Національної програми реприватизації, але, врешті-решт, представники більшості його «завалили». Зняли з розгляду як недоопрацьований. У представників політико-олігархічних кланів не було бажання приймати цей закон, адже під його дію могли б потрапити й контрольовані ними підприємства. Утім якби Леонід Кучма справді не на словах, а на ділі був готовий зробити такий політичний крок, то пропрезидентські й проурядові сили у Верховній Раді змогли б знайти 226 голосів, необхідних для прийняття позитивного рішення. Докладніше — з перших уст. Отже, Михайло Бродський про те, який шлях відродження української економіки пропонують «яблучники».

      — Як стати багатшою простій людині?

      — По-перше, необхідно відрегулювати економіку країни. А зробити це можна за допомогою давно відомого в усьому світі механізму — реприватизації. Завдяки такому могутньому економічному інструменту можна буде значно підвищити зарплату й пенсії, адже виручені кошти надійдуть до бюджету. Відповідно, тоді люди матимуть можливість купувати все більше і більше товарів. Попит, у свою чергу, визначить пропозицію. Виробництво почне рости, створюватимуться нові робочі місця тощо. Усе це призведе до збільшення рівня добробуту громадян. Звичайно, за умови неухильного контролю з боку держави за використанням бюджетних коштів.

      — Принцип зрозумілий. Але чи не вийде так, як нас лякає відомий тележурналіст В'ячеслав Піховшек? Він стверджує, що у випадку реприватизації, яку після президентських виборів ініціює нова влада, у країні «проллються ріки крові».

      — У Піховшека таке завдання — лякати народ. Нехай це залишиться на його совісті. А я стверджую, що насправді в Україні «постраждають» п'ятеро або шестеро олігархів. Заперечення реприватизації й націоналізації економічно необгрунтоване. Ця точка зору є вигідною олігархам. Тиражування антиреприватизаційних поглядів — ознака непрофесіоналізму вітчизняних аналітиків, а також зручний спосіб відвернути увагу громадськості від незаконних операцій з об'єктами, якими колись володіла держава.

      Багато вітчизняних фахівців згодні з тим, що підприємства, придбані за гроші в обхід закону, повинні бути реприватизовані. Переконаний, що в судовому порядку необхідно встановити законність кожної угоди, коли в приватні руки передавали рентабельні чи стратегічні підприємства. Зокрема, потрібно ретельно вивчити обставини приватизації таких підприємств, як Миколаївський глиноземний завод і Нікопольський феросплавний. Також потрібно з'ясувати історію роздержавлення деяких фінансових установ, наприклад, того ж Укрсоцбанку, статутний фонд якого розмитий, хоча Верховна Рада свого дозволу на його приватизацію не давала. Якщо подібні об'єкти реприватизувати, а потім продати акції, то купити їх зможуть ті, хто на чесних торгах запропонує найбільшу суму за об'єкт. Взяти участь в аукціонах зможуть і колишні власники. Виручені кошти поповнять бюджет. Тобто у всіх покупців таких підприємств будуть рівні умови. Й новими власниками стануть ті, хто купить підприємства за ринковою ціною, а не за смішні суми.

      — Припустимо. Але як переконати парламентських «більшовиків» прийняти таке непросте рішення, точніше, закон?

      — Знаєте, для того, щоб побачити майбутнє, непогано було б хоча б зрідка озиратися на минуле. Після другої світової війни і у Великобританії, й у Франції було прийнято закони про націоналізацію секторів електроенергії, газу, вугілля й автомобільної промисловості. У цих країнах післявоєнне законодавство про націоналізацію торкнулося насамперед збиткових приватних підприємств, що потребують фінансового оздоровлення. Колишні власники таких об'єктів одержали величезну компенсацію і змогли вкласти отримані засоби в технічно більш оснащені і прибуткові галузі економіки. Однак приватний капітал не втрачав можливості на вигідніших умовах повернути собі частину раніше націоналізованих підприємств. З метою покрити збитки війни у Великобританії націоналізували Англійський банк, чотири найбільші авіакомпанії, що складають міць цивільної авіації, а також галузь вуглевидобутку, виробництво кабелю, залізничний транспорт, електроенергетику, газову промисловість, чорну металургію. І весь цей економічний потенціал працював на народ. На початку п'ятдесятих років на націоналізованих підприємствах виробляли більше 20 відсотків промислової продукції. Тут працювало понад два мільйони людей.

      Наступний етап англійської приватизації, що почався у 80-ті роки, після приходу до влади уряду консерваторів під керівництвом Маргарет Тетчер, тривав майже десятиліття. Низку найбільших корпорацій, зокрема «Бритіш Петролеум» і «Бритіш телеком», а також підприємства енергетичного сектору було приватизовано. Укотре чорна металургія пройшла етап роздержавлення. У результаті приватизації держава отримала близько 100 мільярдів доларів, завдяки чому спромоглась істотно підвищити конкурентоспроможність багатьох галузей економіки. Британська «залізна леді» — Маргарет Тетчер — протягом трьох років займалася приватизацією і націоналізацією залізниці. Пані Тетчер шукала ефективного власника, але робила це безболісно. Потерпілих не було, а народ залишився у виграші.

      Законодавчо легалізували реприватизацію і націоналізацію й у інших країнах Європи. У конституціях ФРН ( 1949 р.), Італії (1947р.), Нідерландів (1983р.) відчуження власності припускалося тільки з метою загального блага й тільки на основі спеціального закону, в якому було б зазначено характер й розмір відшкодування. Суперечками про обмеження інтересів власників і розміри компенсацій займалися суди загальної юрисдикції. У португальському законодавстві 1976 року міститься норма про те, що реквізиція і експропріація в суспільних інтересах можуть бути здійснені тільки на основі закону та за умови справедливої винагороди. У 1997 році й поляки вирішили позбавляти власників майна, якщо це здійснюється в публічних цілях й за справедливу винагороду.

      — Мене ви майже переконали. Але приклади, які ви наводите, стосуються країн, що не мали нічого спільного з епохою розвинутого соціалізму. У нас же, на пострадянському просторі, зміна власника призвела до якогось покаліченого капіталізму. Чи не в цьому криється джерело такого запеклого опору олігархів?

      — Скажу так: українські чиновники нічим не кращі за російських. А останні не ігнорують рекомендації професора Мічиганського університету Олександра Штромаса, який був радником уряду Литви з економіки. З-поміж іншого, аналізуючи приватизаційні процеси у Росії, він дійшов висновку, що підприємства олігархічної економіки потрібно терміново повернути державі. На його думку, «реприватизація» означає виправлення помилок 1992—1994 років, коли колишні червоні директори перетворилися на капіталістів і паразитували на державній власності. До речі, ще наприкінці 1997 року Рахункова палата Російської Федерації з ініціативи депутатів Держдуми перевірила законність приватизації низки підприємств i дійшла висновку, що практично всі ці об'єкти необхідно повернути у власність держави. Однак переглядати підсумки приватизації офіційна Москва не квапиться.

      Економіка потребує потужного поштовху. Для цього не слід винаходити велосипед. Необхідно проаналізувати досвід європейських країн, які змогли досягти значних економічних успіхів. Зробили вони це, зокрема, за рахунок реприватизації і націоналізації стратегічних підприємств. Але для цього потрібні не декларації, а воля політичної еліти. Можливо, нова влада зверне увагу на цей ефективний ринковий механізм, яким, на жаль, нехтують нинішні народні депутати і члени уряду. Їхню пасивність пояснити просто — багато хто з них володіє підприємствами, які колись належали народу, і добровільно повертати їх народу представники політико-олігархічних кланів, схоже, не збираються. Але доведеться.

Валентина ГОПАК.