Після «Вудстоку» — хоч на українську сцену

Кому пощастило провести літо з рюкзаком за плечима і об’їздити чи не всю Україну, той напевне знає і «Країну мрій», і «Славське–рок», і «Під Каменем», і «Пршистанек Вудсток» врешті–решт. А якщо так, то про київський гурт «ДримбаДаДзиґа» інформація долітала неодноразово. Банда, як себе називають четверо музик (Сашко Новиченко, Сергій Хіцун, Віталій Єрмак, Сергій Соловій) і вокалістка (Інна Прокопчук), зібралася близько року тому, а почали грати разом лише навесні. У суботу, 1 вересня, вони знову з самого ранку подалися до Європи — на «П’яту бесіду східних культур у Пасленку». Ми перехопили молодців дорогою і дещо розпитали про музичну Польщу і фестивальну Україну.

«Без освіти, але з великим досвідом»

— Чула неодноразово про «ДримбаДаДзиѓу» суперові відгуки на фестивалях. Таке враження, що ви вже років 10 виступаєте, а я нібито тільки цього літа з Індії повернулася.

Інна: Річ у тім, що у кожного з нас і справді досвіду вистачає. Я до цього співала у фольклорних колективах, тому формально тільки я маю відношення до етніки, трубач Сергій — джазист, Віталик–барабанщик без освіти, але колись грав з херсонцями «Ролліксами».

Сергій: Я теж без освіти, але з великим досвідом. Грав з багатьма виконавцями, наприклад, з Юлією Лорд, Віталієм Козловським, Настею Каменських... Я навіть вважав це здобутком. Це досить професійні люди, і з ними я працював із задоволенням. А тоді якось у клубі перетнувся з Віталиком Єрмаком, тоді познайомився на «Шешорах» у Карпатах з Інною і запропонував зібратися разом.

— Звідки виникла ідея співати бабусині пісні під сучасну драйвову музику?

Сергій: Деякий час я грав з «Карпатьянами». Мені подобалися деякі речі, але з дечим не міг погодитися. Тоді подумав, а чом би не зробити щось аналогічне, але близьке кожному з нас?

— Інно, у тебе єдиної в гурті є цікавий сценічний костюм. Розкажи про нього.

— Звикли, що дівчина, вбрана етнічно, неодмінно має бути в спідниці. Але в штанах я почуваюся комфортніше. Тому вирішила поєднати шаровари і жіночу спідницю.

«Проходиш кастинг — і ти вже в програмі одного з найкрутіших фестів Європи»

— Чому вас частіше можна почути в Польщі, аніж на рідних теренах?

Сергій: Можу сказати як людина, яка відповідає за гурт, що легше достукатися до того самого «Вудстоку», аніж потрапити в українську музичну тусовку. Телефонуєш раз–другий, висилаєш демо, а вони тобі: «Та ні, куди вам до нашого Олімпу». Тоді як у Польщі все значно простіше. Проходиш кастинг, і ти вже в програмі одного з найкрутіших фестів Європи — «Вудстоку».

— Минулого року там виступали «Гайдамаки», цього — «ДримбаДаДзиѓа». Що поляки знають про українську музику і взагалі, яка аудиторія на такому масштабному фестивалі?

Сергій: Ми передавали вітання організаторам від «Гайдамак». Вони дуже раділи, що ті про них не забувають. Чули там записи «От Вінта», «Мандрів». Ми теж мало знаємо про їхню музику. Добре, що зараз прийнято запрошувати хоча б один колектив з Польщі на наші фестивалі. Так ми і знайомимося з їхньою культурою.

Інна: Було дуже дивно бачити таку велику кількість панків. Думала, що без бійок не обійдеться. Але цим і відрізняються наші фестивалі від польських. Понад чотириста тисяч, а жодного обличчя п’яного. Ми виступали на етнічній сцені більше години. Публіка була вже розігріта. Перед нами майорів синьо–жовтий прапор. Потім дізналися, що це українська студентка, яка навчається в Німеччині.

Сергій: До організації нам далеко. Патрулі на мотоциклах і вертольотах, сцени велетенські, для відвідувачів максимум комфорту.

— Можете порівняти звук на «Вудстоку» з фестивалями, в яких брали участь?

Сергій: Ми їздимо зі своїм звукооператором. Він і найгіршу апаратуру витягне. На «Вудстоку» була кумедна ситуація. Підходить до нас організатор і каже, що головна сцена з іншого боку, але ми її заглушили, і просить зробити тихіше. В Україні найкраще було «Під Каменем». — А що це за фестиваль «Летня академія фільмова», на якому ви виступали після «Вудстоку»?

Інна: Це кінофестиваль, і ми там були єдиним гуртом. Розважали після денних переглядів. Люди не хотіли відпускати зі сцени. Кричали: «Се–рьо–жа!». Але ми не могли грати програму по другому разу. Тоді ще довго тримали нас за сценою, спілкувалися, брали автографи. Десь проскочив і телефон Сергія. Тепер отримує повідомлення від польок, і навіть не знає від кого.

— Ватр у Польщі багато. А чим відрізняється «Ватра в Лугах»?

Інна: Цей фестиваль організовувала церква. Туди збираються родинами. Було багато польських гуртів і один український. Грали два дні. Першого були хедлайнерами. На другий виступали посередині, але нам більше сподобалося. Якщо багато людей сидять і слухають нашу музику, значить, щось не так.

— Інно, ти якось запитувала публіку, чи вміє вона танцювати «Порося». Це має бути ритуальний танок?

Інна: Якщо пісні сяк–так знають, то про етнічні танці — нічого. Хотілося б, щоб після фестивалів молодь прийшла до бабусь і запитала, як треба танцювати. Я розумію, що музика драйвова і під неї легко стрибати, але можна водити етнохороводи (два кроки вперед і два — назад). Було б приємно.