Леоніда Ушкалова, знаного харківського медієвіста, можна слухати годинами — настільки дивовижним видається його погляд на українську літературу, в якій кожний письменник є продовжувачем традицій попередників. У науковому доробку професора кафедри української літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. Сковороди, доктора філології, — грунтовні і таки неповторні (пригадую, як студентка Києво-Могилянської академії приїздила до Харкова у пошуках «хоч чогось із Ушкалова») розвідки з історії української словесності, богослов'я та філософії —«Нариси з філософії Григорія Сковороди» (1993), «Світ українського бароко» (1994), «Григорій Сковорода і антична культура» (1997), «З історії української літератури XVII—XVIII століть» (1999), «Українське барокове богомислення (сім етюдів про Григорія Сковороду)» (2001), «Григорій Сковорода: семінарій» (2004), «Есеї про українське бароко» (2006).
Після кількагодинної розмови з харківським сковородинознавцем я таки зрозуміла, що студенти й близькі Леоніда Ушкалова мають рацію, стверджуючи, що коли так багато років віддати на вивчення життя і творчості Григорія Сковороди, то зовнішньо і світоглядно уподібнюєшся до великого філософа.
— Харківський університет дав мені все, що він міг дати на зламі 1970—80-х років. Тож коли я за розподілом потрапив до педагогічного інституту, то абсолютно не тямив, чим його займатися. Випадково я наткнувся на книжку про Сковороду Володимира Ерна, московського філософа «срібного віку», який подав напрочуд глибоку неослов'янофільську візію Сковороди. А ще я натрапив на статтю Дмитра Чижевського «Фільософічна метода Сковороди». Ось тоді я й збагнув, що це саме те, чим варто займатися. А вже читаючи Сковороду, почав потроху розуміти, що за тим чоловіком прихована якась зовсім мені невідома культура, без якої українську традицію взагалі несила збагнути... Так чи так, між закінченням університету й моїми першими публікаціями пролягла смуга в десять років. Я нічого не друкував — просто читав книжки, думав, спілкувався з цікавими людьми. Зокрема, завдяки Григорію Матвійовичу Сивоконю я потрапив до Києва, до Академічного інституту літератури імені Тараса Шевченка, в коло блискучих інтелектуалістів, серед яких були Володимир Іванович Крекотень, мій науковий керівник Олекса Васильович Мишанич, Микола Сулима, Юрій Ісіченко, Юрій Пелешенко, Ростислав Радишевський, Ганна Павленко... Отак і вийшло, що моїми першими публікаціями стали книжки про Сковороду й українське бароко.
— Ви самі собі накреслили такий термін — десять років?..
— Ні. Звісно, я читав «Поетичне мистецтво» Горація, який казав, що треба, аби твоя писанина пролежала десь у шухляді хоч років із дев'ять... Просто мені здавалося, що коли вже про це писали Чижевський та Ерн, то треба стати їм принаймні гідним співрозмовником. А ще ліпше, коли ти взагалі станеш у своїй справі найкращим.
— Ви маєте багато розвідок про поезію та філософію Григорія Сковороди. В чому ж саме бароковість Варсави?
— У тому, що він, як на мене, цілком закорінений у культурі бароко. Микола Сумцов писав, що Сковорода — то остання розкішна квітка культури старої України. Я згоден із Чижевським і в тому, що українське бароко закінчилось не поступовим загасанням, а яскравим вибухом — Сковородою. Він по-особливому одягався, по-особливому їв і пив, по-особливому жив... Його слухали, з одного боку, прості люди, а з другого — харківський генерал-губернатор Євдоким Щербинін, який узагалі мало кого слухав... Григорій Савич міг дозволити собі різкі кроки, наприклад, жбурляти в полум'я свої рукописи, казати своїм друзям щось геть прикре, а потім вибачатися: «Це від моєї надмірної любові до вас». Словом, про себе він казав так: «Сей странник ходить ногами по землі, та серце його перебуває на небесах і насолоджується».
До речі, зараз ми готуємо нову повну академічну збірку творів Сковороди. Спробуємо подати тексти такими, якими вони є в автографах та найкращих списках. Гадаю, що на підставі цього видання можна буде зробити більш-менш достеменні висновки і про мову Сковороди. Взагалі він писав гарно, чудесна така каліграфія, кожна літерка наче намальована. Я навіть не знаю, як пізніші видавці примудрилися наробити стільки помилок. Зараз ми намагаємось усе відтворити. Гадаю, десь за рік цей проект буде готовий. Якщо вдасться видати Сковороду по-людському, значить, 20 років мого життя не пройшли марно. Сподіваюсь, це буде статусний текст — основа для подальших досліджень, для перекладів, для популярних видань... Одне-єдине, що я хотів би ще зробити, так це Сковородинську енциклопедію... сторінок так на тисячу-півтори... У Києві зараз готують Шевченківську енциклопедію, у Львові — Франківську, а в Харкові треба було б зробити Сковородинську. На цей проект мені треба хоча би років зо два вільного життя й повні кишені грошей. І ото вже точно буде мій останній сковородинський проект!
— Повернімося до бароко. Сам цей термін походить від perola barrocа — «перлина химерної форми». У чому ж коштовність українського бароко?
— Я поділяю думку Чижевського, згідно з якою свідомість сучасної української людини сформована під вирішальним випливом двох стилів: бароко й романтизму. Бароко — це ж не тільки мистецький стиль XVII—XVIII століть. Це також козацька держава, з якою ми асоціюємо дуже багато речей у нашій традиції. А романтизм — це теж не тільки стиль, а й модерний український національний проект. Ритми поезії Шевченка — то ритми української народнопісенної лірики, яку з повним на те правом можна розглядати як усну форму нашої барокової поезії. І вже одне це засвідчує тяглість нашої традиції. Мені не імпонує думка, нібито історія української літератури — це якісь клапті: от був, мовляв, клапоть «княжої доби», потім клапоть доби бароко, потім клапоть ХІХ століття... Така аберація зору виникає, очевидно, від незнання всього розмаїття матерій — того, що було писано і по-нашому, і по-церковно-слов'янському, і по-польському, і по-латинському, і по-російському... За ті десять років, коли я «сидів у запіллі», я прочитав майже все, що є в багатющій колекції стародруків у Харкові. Деяких із читаних мною книг за останні два століття взагалі навряд чи хто у світі торкався. Так що в мене є непогана стереоскопічна картинка...
— Ви написали передмову до книжки вибраного Оксани Забужко «Друга спроба». У ній ви протягуєте зв'язкову ниточку від творчості Касіяна Саковича, Петра Могили, Квітки-Основ'яненка до творів сучасної письменниці.
— Так, тяглість традиції Оксана Забужко, поза сумнівом, відчуває. Принаймні якби вона взялася писати історію української жіночої літератури (пречудова, між іншим, була б книженція!), то напевно розпочала б її з XVІ століття, з луцької шляхтянки Олени Копоть-Жоравницької. Воно було б навіть символічно: українська жіноча література, чиєю найяскравішою зіркою на сьогодні є лучанка Забужко, народилася саме в Луцьку!
— Досліджуючи українську барокову літературу, ви наголошуєте на існуванні одвічної опозиції «Схід—Захід» — у геополітичному й культурному сенсах. Наскільки вона відчутна в нашій культурі?
— Звісно, ця опозиція дуже важлива для української «орієнтації на місцевості». Але сьогодні світ має надто багато вимірів. Наприклад, кілька років тому ми робили бібліографічний довідник «Два століття сковородіяни». У цьому проекті брали участь учені і з України, і зі «Сходу», і з «Заходу» — загалом вісім країн. Але в просторі електронної мережі немає ані сходу, ані заходу, а її оперативний осередок перебував у ту пору в моїй хаті, яка в цьому сенсі була тоді «столицею світу». А до Сходу чи до Заходу належить наша країна, яка абсолютно непередбачувана й не приділяє жодної увагу науці та культурі, — то вже дивіться самі. Я особисто гадаю, що нормальна країна, де б вона не була, точно знає одне: питання науки, культури, мови — це питання національної безпеки. Наприклад, віддати інформаційний простір чужій державі можуть тільки ті політики, які кажуть: «У цій державі», «в этой стране». А по-людському треба говорити так, як говорить мій син — «У моїй країні».
— Ви часто наголошуєте на тому, що в нашій бароковій літературі, зокрема й слобожанській, превалює концепт «свобода». Сьогодні для нас свобода — це реалізація якоїсь політичної мрії. А ваша аполітичність — це теж прояв свободи?
— Очевидно, що так. Мені особисто від політики мулько. Особливо від нашої української. Свій вибір я зробив уже давно... Мені затишно, коли читаю книжки, коли слухаю музику, коли поруч мій великий білий кіт Еней... Люблю друзів, гарне вино, внутрішній спокій. Наукою можна займатися тільки тоді, коли твоя душа на місці. І літературою теж.
— Чи не заважає вашій свободі педагогічна робота?
— Заважає. Професорування забирає багато часу й сил — я не звик робити свою справу абияк. На лекціях я швиденько диктую тему, питання, джерела. А потім починаю імпровізувати. Це спроба показати можливі варіанти думання про літературу. Усне спілкування чоловіка, який читав чимало книжок, із тими, хто ще не встиг цього зробити.
— Пане Леоніде, ви упорядковували й редагували чимало різних видань із літератури, філософії, історії... Наприклад, «Українські повісті» Квітки-Основ'яненка, «Філософію Г. С. Сковороди» Чижевського... Читачеві може здатися, що то суто технічна робота. Чи так воно насправді?
— Насправді ця робота передбачає неабиякі інтелектуальні зусилля. Наприклад, щоб написати не дуже велику за обсягом передмову до книжки Чижевського, я мав ретельно опрацювати близько п'ятдесяти (переважно німецькомовних) його праць про Сковороду, не говорячи про цілу купу джерел, знайти якi необхідно — для створення належного контексту. Та й редагування класичних праць — справа дуже непроста: доводиться покладатись передовсім на власне відчуття мови.
— А звідки у вас оце відчуття мови?
— Для мене українська мова не вивчена. Вона мені справді рідна, бо я чув її з колиски.
— Ви — харків'янин?
— Уже тридцять років. Але народився на Сумщині, в містечку Краснопілля. Фантастично красиві місця. Ото звідти моє українство. Це я до того, що інколи мене називають «головним українцем Харкова»... І до питання про мову. Колись давно на лекції з загального мовознавства я почув: «Усі мови в майбутньому зіллються в одну — і це буде прекрасно». Добре, що того ніколи не буде, інакше людство просто деградує.
— Наприкінці хотіла б запитати про ваших Олександра та Олександру. Говорять, що дружина Квітки-Основ'яненка Анна Вульф, «класна дама» Харківського інституту шляхетних панночок, знайомилася з усіма творами свого чоловіка, давала слушні поради. Ваша дружина теж виступає в ролі порадника?
— Якби не оте маленьке дівча з хлоп'ячим іменем Олександра, яке вже чверть століття тримає мене на цьому світі, я б, напевно, нічого путнього не зробив. А останніми роками Олександра й узагалі працює здебільшого над моїми проектами, як редактор і коректор. Уявляєте, що значить відкоригувати, наприклад, «Історичну фонологію української мови» Юрія Шевельова? Її око бачить чимало всяких цікавинок, яких не бачить моє. Зрештою, вся наша хата тримається на її плечах.
— Ваш син нещодавно зізнався, що наукова діяльність для нього не дуже цікава, а в майбутньому він бачить себе письменником. Чи не будете проти цього?
— Колись я хотів віддати Сашка в університет на класичну філологію, щоб він вивчав греків та римлян, а потім щоб узявся за латиномовну українську літературу — там роботи вистачить на кілька поколінь. Але він подався на україністику й германістику. І одразу ж потрапив до кола харківських літераторів наймолодшої генерації. Я свого часу вчив мало не всіх її культових персонажів, тобто «Червону фіру» (авангардистський гурт поетів, що сформувався 1993 року при ХДПУ імені Г. С. Сковороди, до якого ввійшли Ростислав Мельників, Сергій Жадан та Ігор Пилипчик. — Авт.) у повному складі, «Захарполітян» (Zacharpolis — літературний гурт, який 2000 року виник там само і об'єднав Сашка Ушкалова, Ярославу Івченко, Тетяну Дерюгу, Сашка Яіцького, Данила Махна, Сергія Лапка та інших. — Авт.)... Я все ж раджу йому не кидати й науку. Бо хто з українських письменників не є кандидатом якихось там наук?
Сашко Ушкалов, автор збірок поезії «Перипатетика-блюз» та абсурдових п'єс «ESC», роману «БЖД»:
— Ким є для тебе твій батько: наставник, викладач, друг?
— І перше, і друге, і третє... Власне, батько. Дуже класний друг. З ним класно дивитися футбол, пити пиво, кататися на велосипедах. Коли він був трішечки молодшим, ми з ним навіть у футбол грали. Те, що я зараз умію писати якісь наукові статті,— я цим завдячую йому. Боявся, що про мій роман батько скаже, що він кепський, тому перед тим дав його своїм п'ятьом найліпшим друзям. Потім лише наважився дати батькові.
— Чи вистачає у пана Леоніда часу для сім'ї?
— Насправді сім'я науковців-філологів — дуже специфічна штука. Мама — теж філолог, редакторка. В іншій сім'ї, приміром, батько на заводі працює, матінка — в якійсь іншій структурі. От вони можуть зібратися увечері і поговорити про якісь речі, які стосуються тільки їхньої сім'ї.
— Ви говорите про українське бароко?
— У принципі, так (сміється). Але мені цікаво з моїм батьком.
— А як щодо якихось особливих позанаукових уподобань пана Леоніда?
— У свої п'ятдесят він залишається доволі спортивним чоловіком. Прекрасне почуття гумору. Коли він тільки починав викладати, приходив в аудиторію у рваних джинсах, витягнутому светрі, у нього була борода. Через неї він кілька разів стояв на килимку ректора, у якого на стіні висів портрет бородатого чи-то-Маркса-чи-то-Енгельса. Старенький і запитав, чому ж вождям можна, а йому — ні. Були в нього потім проблеми.
— У вас вдома велика бібліотека?
— Так, величезна бібліотека, яка вже не вміщується в окремий кабінет. На генеральне прибирання у тій кімнаті у нас іде кілька днів. Найрізноманітніша тематика — починаючи з античних філософів і закінчуючи сучасною українською літературою.
— Чи всі книжки свого батька ти читав?
— Звісно, ні. Я люблю читати те, що насправді є для мене корисним і цікавим. Ми досліджуємо різні періоди.
Ігор Михайлин, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна:
— Справжнього гуманітарія визначає те, наскільки легко він може прощатися із темами своїх кандидатських, докторських дисертацій і виходити на обшир світової естетично-філософської думки. Леонід Володимирович відірвався від бароко. Це людина, яка здібна увібрати в себе світ. Окрім того, Леонід Ушкалов — науковий редактор, голова видавничої ради «Збірника Харківського історико-філологічного товариства», редактор збірника «Від бароко до постмодернізму», який видає педагогічний університет. Школа Леоніда Ушкалова — це школа наукового сумління.
Максим Балаклицький, кандидат філологічних наук, колишній студент Леоніда Ушкалова:
— Це викладач-айсберг: його лекції — це лише вершечок. Для мене шоком була його обізнаність у модерній філософії, філології. Як м'яко він умів коментувати нашу інтелектуальну недолугість! Відчувалася його туга... через не дуже серйозний рівень, який мали студенти. Справжній професор, «джентльмен у Нью-Йорку» — серед масових людей. Діяльність, яка не зупиняється ні на секунду. Він був першим із викладачів, хто почав говорити на тему віри, про віру як норму нормальної людини.
Сергій Жадан, письменник:
— Професор Ушкалов переймається двома найцікавішими в цьому світі речами — бароко і футболом. Навіть не знаю, за що я його більше поважаю.
Іван Андрусяк, поет, критик:
— Праці Леоніда Ушкалова відкрили мені безліч засадничих речей: що з Котляревського наше, хай і «нове», письменство аж ніяк не починалося; що в добу бароко ми мали кількох великих — у світовому вимірі — авторів, таких як Дмитро Туптало чи Стефан Яворський... Я маю неабияку надію на те, що пан професор колись створить власну авторську історію української літератури. Нашу культуру завжди «виносили» на своїх плечах саме такі одинаки.
Ростилав Мельників, поет, критик:
— Годі передати якимись означеннями потужну творчу енергетику цього напрочуд світлого чоловіка. Зрештою, й Харків не Харків без Леоніда Ушкалова, та й Слобожанщина не така вже й слобідська без його імені. Думка професора Ушкалова важить і для україністів Північної Америки, і для богословів Ватикану, і для славістів Європи. Про це свідчать численні публікації й «індекс посилань». Промовистий факт. Щойно я встиг вимовити слово «Харків», знайомлячись із провідним славістом Німеччини, професоркою Елізабет фон Ердманн, як та одразу почала перепитувати, чи не вийшла, бува, останнім часом його чергова книжка. Вона ж бо намагається не пропустити жодної його публікації.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
