Про Табачника, Гітлера і національну українську ідею

Про Табачника, Гітлера і національну українську ідею

                За цей матеріал ми дякуємо Дмитрові Табачнику. Так-так, тому самому знаменитому віце-прем'єрові уряду Януковича. В історію України цей пан увійде завдяки податкам на книжки 2004 року та заявам про українську національну ідею і місце україномовної інтелігенції 2007-го. У 2004-му українські письменники у відповідь спалили свої невидані рукописи. У 2007-му дружно посміялися. Ну звичайно, чи заслуговують висловлення «гуманітарного» віце-прем'єра на іншу реакцію? Але, з іншого боку, якось образливо чути, що національною ідеєю українців є добробут. Усяке в нашій історії траплялося — Хмельниччина, Коліївщина, отаманщина, партизанщина і, врешті-решт, Помаранчева революція, — різні прапори, транспаранти, корогви, але на жодному не було написано «Добробут». Та й навіть нічого схожого: воля, незалежність, віра, помста, навіть демократія — але не добробут. І справа тут не тільки в Україні — ми просто не можемо уявити собі націю, яка одностайно підіймається на війну за добробут. Це вже якась банда, а не нація, погодьтеся.

                Але геть емоції — подякуємо ворогам за те, що мобілізують нас на боротьбу, та візьмемося до справи. Спробуємо розібратися у проблемі раз і назавжди, щоб не давати можливості різним пустобрехам ганьбити наших із вами батьків і дідів.

                Питання національної ідеї постало на всьому пострадянському просторі відразу після виникнення незалежних держав. Воно й не дивно — комуністичні ідеали розвіялися, залишивши порожнечу, яка наполегливо вимагала заповнення. Що характерно — перший голос у хорі пошуковців нових ідей завела Росія. Здавалося б, у країни з такими давніми традиціями не повинно виникати питань. Але ще дивнішим виявилося те, що за 16 років «старший брат» не просунувся у цьому напрямку бодай на крок. Як Єльцин свого часу заявив, що національна ідея терміново необхідна новій Росії, так Путін нещодавно зізнався — не вдалося її віднайти. Немає у Росії національної ідеї — сумно зітхнув Володимир Володимирович, затягаючи зашморг на енергетичному горлі Європи. На жаль, немає. І ми можемо тільки приєднатися до цього жалю.

                Наш рідний Кучма тим часом не дрімав, а впевнено твердив, що українська національна ідея не спрацювала. Була, мовляв, але не спрацювала. Його теж можна зрозуміти — директорська психологія диктує директорські критерії: працює чи не працює. Машина, людина, ідея. Працює — значить добра. Не працює — рекламацію виробнику, хай лагодить. І виробник, до речі, знайшовся. Науковці заявили, що розробили нову національну ідею. Історія просто анекдотична. Ми не втримаємося від цитати:

                «Треба затверджуватися як самобутня та процвітаюча європейська нація, яка реалізує своє творче покликання, життєдіяльність якої базується на принципах гідності, а розвиток, свободу і права якої захищає сильна демократична держава». Саме таке формулювання української національної ідеї офіційно запропонував Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка». (www.ukraine.ru)

                Таке хитромудре визначення наші науковці отримали шляхом (тримайтеся за щось) всеукраїнського опитування населення! У дослідженні вони використовували методи психосемантики, контент-аналізу, корекційного та факторного аналізів (а ви думали!), ну і в результаті продукували наведену вище формулу. Було це 2001 року. Однак інші опитування, вже року 2007-го, показали, що 65 відсотків населення України вважають: національну ідею досі не сформовано. Дарма, виходить, старалися професори разом зі своєю психосемантикою.

                До когорти славних пошуковців національної ідеї долучилися й політики. Наприклад, Інна Богословська запропонувала тезу: «Україна — це я». Янукович під час передвиборчої кампанії 2004 зізнався, що за його уявленням національна ідея — це коли ти можеш бути щасливим. Адміністрація ж Президента Ющенка заявила, що національна ідея — це європейська Україна, помісна церква, свобода, повага до прав людини і, пробачте за повтор, європейський вибір. Немовби визначення «європейська» не включає в себе свободу, права і той самий вибір. Ну а якщо включає, чим тоді українці відрізнятимуться від інших європейців, наприклад, поляків? Хіба церквою?

                Розважати вас подібними історіями можна без зупину. Однак ситуація складається більш ніж дивна. Ну гаразд, ми — нація колоніальна, на національну ідею не спромоглися, і це зрозуміло. Але, якщо вірити Путіну (спробуй-но не повірити!), наша колишня метрополія теж із цим питанням не визначилася. Оце вже по-справжньому дивно. Скажіть, будь ласка, як може не бути національної ідеї в народу, який створив одну з найбільших імперій світу? Мінін із Пожарським виганяли наших козаків із Москви без жодних ідей? Просто так, по п'яні? Петро І замордував десятки тисяч кріпаків на будівництві Петербурга з примхи? Російсько-турецькі війни — помилка цариці-німкені? А партизанщина 1812—1814 років вигадана Толстим та іншими продажними писаками?

                Ми, звісно, не науковці, не філософи, навіть не бозна-які розумники — але, пробачте, щось тут не те, навіть на перший погляд. Щось Путін із Єльциним не додивилися. І Кучма не допетрав. Щось у цім питанні складніше, а може, й простіше, ніж вважають ці мудрі голови.

                Давайте спробуємо розібратися самотужки — врешті-решт, ідея ж національна, а ми з вами є представниками нації, потенційними носіями цієї самої ідеї. Давайте, поміркуємо разом, тим більше що інформації зараз не бракує — заходимо в інтернет, набираємо у пошуковій системі «національна ідея»— ось, будь ласка, 371370 посилань. Давайте сайт за сайтом, вивчимо усі та відразу зрозуміємо. Жарт, звичайно. Але переглянути основні статті не гріх. Отже, перше, що впадає в око, — вчені поки не дійшли спільної думки, що воно таке, національна ідея. Ви не повірите, але вони самі не знають, що шукають. Це нагадує старовинну історію про пошуки Грааля — шукали всі, але весь час сперечалися, що ж воно таке — Грааль. Одні християни вигадали, що це чаша, інші з цим категорично не погодилися, ще й Дена Брауна підключили. Словом, пошуки тривають уже кілька сотень років без жодного результату. Таке трапляється, коли не знаєш, що шукаєш. Отак і з національною ідеєю. Скільки мудреців, стільки визначень — складних, дуже складних та дуже-дуже складних.

                Наведемо деякі з них — небагато, аби не зловживати вашою увагою. Хочете добряче посміятися — пошукайте самостійно. Ця розвага не гірша за читання Павла Глазового, слово честі.

                Отже, національна ідея за різними версіями — це:

                * цивілізаційний атрактор розвитку країни;

                * відбиток національної свідомості та комплекс почуттів і соціально-філософських надбудов, що відображають прагнення народу стати самовладним рушієм історичного поступу;

                * засіб мобілізації нації для реалізації того чи іншого національного проекту;

                * визначення стратегії розвитку держави;

                * поєднання архетипу та свідомості нації;

                * гармонізатор та орієнтир усіх сфер буття на розв'язання конкретних завдань

                ... ну і так далі.

                 Складно? Дуже. Простим людям не второпати — трактор: воно гармонізатор або архетип чи держави, чи нації, чи країни, а чи то народу. Без півлітри, як-то кажуть, нікуди.

                «Національна ідея стане об'єднавчою і творчою, якщо буде: по-перше, транснаціональною; по-друге, базуватися на системі національних цінностей», — вважає президент Української ліги зв'язків із громадськістю, кандидат філософських наук, доцент Андрій Ротовський.

                Погодьтеся, що треба бути дуже освіченою людиною, щоб розібратися, як національна ідея може бути транснаціональною, але при цьому базуватися на національних цінностях. Тут без наукового ступеня ніяк.

                А ми, наприклад, наукового ступеня не маємо, то чесно зізнаємося, що не розуміємо шановних науковців і тому обираємо для себе найпростіше визначення з усіх знайдених. Що таке ідея взагалі? Батько ідеалізму Платон вважав, що ідея є основним стрижнем життя людини, його сенсом. Давайте спробуємо відштовхнутися від такого визначення і приймемо рівняння «ідея = сенс буття» за аксіому. Наступний крок буде дуже легким — додаємо ознаки національності в кожну частину рівняння і виходить:  «Національна ідея — це сенс буття нації». Просто і яскраво. Платон, як відомо, теж не мав наукового ступеня, а тому з його постулатами працювати легко і приємно. Є сенс буття людини, а є — нації. Логічно. Тим більше, що примат ідеї Платон не обмежував персональним рівнем і розповсюджував на все людство взагалі.

                Вибудовується цікава вертикаль — людина—нація—людство, і у кожного існує ідея, вона ж — сенс існування. Як вам? Нам дуже сподобалася — передусім зрозумілістю, бо з дитинства відчуваємо відразу до складних термінів і вважаємо, що  науковець, який не може простими словами пояснити предмет досліджень, сам не знає, чим займається.

                Російський філософ Володимир Соловйов додав від себе, що національна ідея — це не те, що сама нація думає про себе, а те, що про неї думає Господь Бог. Бачите? Можна, виявляється, сказати зрозуміло. Власне, на цих двох визначеннях і пропонуємо побудувати пошуки нашого Грааля, чи то пак, національної ідеї.

                Отже, в чому сенс буття нації? Для чого нас послав на цю землю Бог? Зрозуміло, питати треба в нього самого, тобто в Господа, але тут проблема — жодної відповіді не отримаємо. І попи не допоможуть — цим хлопцям нема коли спілкуватися з Богом, бо треба свічки ліпити, храми будувати, політикою займатися, тому з будь-якого питання вони одразу посилають до Біблії, а там, як на гріх, про українців жодного слова. Та й про німців нічичирк, і про поляків, і про грузинів — майже все тiльки про євреїв. Не сумніваємося, що коли шукати в Біблії сенс буття євреїв, обов'язково знайдеш. Але як розібратися з іншими націями? Тут святі книжки не допоможуть. Доведеться блукати практично навпомацки.

                Але то нічого. Не першина нам блукати. На нашому боці логіка та передові математичні методи. Наприклад, метод аналогій. Ми з вами погодилися, що людина має сенс буття. Якщо вважаєте, що його немає — це ваше право, просто в такому випадку немає про що говорити. Немає сенсу буття, немає сенсу його шукати. Але якщо він є — все значно цікавіше. Звісно, знайти цей самий сенс буття непросто. Але тут є до кого звернутися по допомогу. Які науки в нас професійно займаються пошуком сенсу буття людини? Ну, по-перше, філософія. По-друге, література. По-третє, образотворче мистецтво, та й навіть музика не від того — принаймні так нам колись пояснювали побудову Дев'ятої симфонії Бетховена. Усі вищезгадані різновиди розумової діяльності людини опікуються вивченням місця людини у світі та визначенням: що добре, що погано, що гарно, що потворно, де гармонія, а де дисонанс. Вони досліджують базові критерії усвідомлення людиною світу й таким чином розв'язують одвічну проблему сенсу її існування.

                Тепер давайте зайдемо з іншого боку. Математика називає цей метод методом крайніх точок. У людства, кажуть, теж є сенс буття. Господь Бог, створюючи першу людину, щось мав на увазі, чи не так? І  Перший (не хочемо писати Адам, бо нас читають не тільки християни) одразу почав думати над сенсом буття роду homo sapiens. Ну а за ним — решта. Отже, хто займається вивченням сенсу буття людства? Ну, по-перше, філософія, по-друге, література і так далі, включно з музикою та образотворчим мистецтвом. Бо сенс буття людства і сенс буття окремої людини пов'язані безпосередньо та дуже щільно. Бачите, як воно цікаво виходить — дві крайні точки, людина і людство, а вивчають їх одні й ті самі науки та мистецтва.

                І нам залишається тільки відповісти на останнє запитання — хто займається пошуком сенсу буття нації? Вгадуйте до третього разу. Правильно — філософія, література, тільки тепер уже національна філософія, національна література, національна музика і так далі, разом — національна культура. Українська музика шукає звуки, які українцям здаються гармонійними, живопис — відповідно підбирає кольори, сюжети та композицію, які відповідають українському баченню. Не вірите? А от вам приклад — американські художники радянського походження Комар та Меламед зробили цікавий дослід — вони провели опитування, серед населення, аби з'ясувати, які людям подобаються кольори, які сюжети, композиція і так далі, а потім, за підсумками опитування написали картини «на вимогу» нації. Дослід проводився у США, Німеччині, Росії та Україні. За зізнанням авторів, вони навіть не чекали, що між російською та українською версіями буде така велика різниця. Українська картина вийшла найменш парадоксальною — пейзаж із церквою та тополею, такий собі середньо-український краєвид. Зате росіяни забажали побачити на полотні одночасно релігійний сюжет, дітей та тварин. І вийшла картина «З'ява Христа ведмедю».

                Очевидно, що живопис — штука національна. Та й література — теж. Оксана Забужко у своїй книжці про Лесю Українку висловила цікаву думку — так само як Гете у «Фаусті» написав модель німецького пекла, наша Леся у «Лісовій пісні» написала українське. Наше пекло — це поховання живцем. Мавка віддається Тому, що в скелі сидить. Тарас Шевченко, на її думку, таке саме пекло написав у поемі «Великий льох». А від себе додамо — Микола Гоголь маніакально боявся, що його поховають живцем. Чи не здається вам, що цей пазл складається в єдину картину?

                Отже, українська література досліджує, що таке національний рай, національне пекло, національне добро і зло — не таємниця, що ці явища різняться від народу до народу, іноді настільки, що непідготовлена людина може шляк трафити. Як, наприклад, від болгарського обряду соління дітей, китайської традиції калічити дівчаткам ноги, аби були меншими, чи іспанської кривавої розваги — кориди, якою вони ніколи не пожертвують, що б там не казали в Євросоюзі. А як пожертвують, то одразу стануть менш іспанськими іспанцями, ніж є зараз.

                Ну гаразд, скаже хтось, хай би навіть так — національна культура займається дослідженням національної ідеї. Чому ж тоді вона її досі не дослідила? Чим займалися пани Франко, Шевченко, Коцюбинський?

                На це запитання відповісти можна. Бо в нас є людина, яка взяла на себе клопіт особисто розв'язати всі проблеми, і сформулювала національну ідею українців одним словом — добробут. Ви знаєте цю людину, і можете приєднатися до наших подяк їй. Дмитро Табачник нарешті підбив підсумок недолугим спробам наших класиків і звелів україномовній інтелігенції не нав'язувати своїх думок нормальним людям. Леся Українка, певно, теж належить до україномовної меншості і має послухатися вказівки віце-прем'єра, інакше її навіть можуть стерти з двохсотгривневої купюри та виключити зі шкільної програми — які там ще покарання передбачено для класиків?

                Пан Табачник, певно, не замислювався, що він не перший політичний діяч, який бере на себе працю замість вошивих інтелігентів сформулювати національну ідею. Зокрема, один із його попередників жив у Німеччині та мав ім'я Адольф Шикельгрубер. Він теж не любив інтелігенцію і боровся з нею досить радикально. Щоправда, Адольф усе-таки не дотягнув до Табачника і не зміг втиснути національну німецьку ідею в одне слово. Не вистачило геніальності, а може, нація йому трапилася солідніша, німці — це вам не якісь там українці. Словом, довелося бідоласі писати цілу книжку, «Майн кампф». Тупорилі Гете з Шилером не впоралися, і Ніцше зумів хіба надихнути, а от Гітлер — сів і написав усе до кінця.

                Що сталося далі з біснуватим автором «національної німецької ідеї», ми знаємо. Сподіваємося, Табачнику це не загрожує — посміємося та забудемо. Але обидва ці діячі наштовхують нас на цікаву думку. А чи можливе формулювання національної ідеї будь-якої нації у вигляді одного слова, однієї фрази чи навіть однієї книжки? Якщо хтось знає приклади — підкажіть, яка з націй має коротко сформульовану національну ідею. Гасло «Порядок над усе» дуже файне, але воно, на щастя, не вичерпує феномена, знаного у світі як Німеччина. І сумно було б, якби цілу націю можна було вичерпати кількома словами.

                Нам часто доводиться спілкуватися з читачами, пропонуючи свої книжки, і весь час доводиться чути запитання: «А про що ця книжка?» Кажуть, Лев Толстой у подібній ситуації відповів — якби я міг написати кількома словами, я б так і зробив. Ми — не Толстой, кожного разу намагаємося розповісти про свої романи і кожного разу по серцю шкребе — головного не сказав. А йдеться всього лише про одну книжку одного письменника (бачимо ваші посмішки і виправляємося, двох письменників).

                І складається враження, що наші політичні діячі — це такі собі покупці. «Про що ваша нація? Тільки коротко, у мене немає часу». Купувати — не купувати? Працює — не працює? Використовувати чи ні? Вони не відчувають себе частиною нашого народу і геть не знайомі з національною культурою. Люди неписьменні, некультурні, зате дуже багаті. «Про що ваша культура? Ні, не цікаво. А ваша?» Шпана, яка дорвалася до влади. А наші науковці, навіть деякі митці, витанцьовують перед ними — купіть нас, дайте грошей, ми вам тут усе швиденько пояснимо. «Розкажи мені українську національну ідею, тільки так, щоб я зрозумів». Пробачте, розказати так, щоб ви зрозуміли — не зможемо. І не хочемо. Національна ідея — це не для вас.

                Сьогодні маркетинг став новим стандартом стосунків у суспільстві. Усе зводиться до гасел. Allways Coca-Cola. Кока-кола — це олвейс. Олвейс — це прокладки. Ясно навіть кретину. Ми купуємо чи продаємо? Панове, пробачте, але нації не купуються і не продаються. Це не футбольні клуби. І національні ідеї не є предметом ринку, як би ви того не прагнули. Ми розуміємо, що ви і ваші менеджери довго вивчали маркетинг, але ця поважна наука тут не допоможе, хай би навіть сам Філіп Котлер спустився зі своїх небес.

                Ну а як тоді американська свобода? — спитаєте ви. Чим не приклад успішної маркетингової національної ідеї? Ідея дійсно успішна, якщо успіхом вважати Діснейленд. Американці — нація молода, вона ще в дитячому віці і тому світ сприймає спрощено. Зараз, зокрема, ця вільна країна захоплено будує систему справжнісінької цензури під гаслом політкоректності та свободи слова. Інший стратегічний напрям національного будівництва — складна система дискримінації під гаслом рівності і прав різноманітних меншин. Наш американський знайомий скаржився, що син має проблеми при вступі до університету: «Що поробиш, він білий, здоровий, гетеросексуальний хлопець. От якби він був вагітною негритянкою, та ще й хворою на СНІД — тоді інша справа!» Старенька Європа, в тому числі й Україна, цю стадію давно пройшла і заплатила за подібні витівки великою кількістю людської крові. Дай Бог, щоб американці змогли відкупитися доларами.

                Ну то хай їм грець, американцям, давайте поговоримо про нас. Ви ще й досі не вірите, що національну ідею неможливо сформулювати однією фразою? Гаразд. Давайте спробуємо простішу вправу — сформулюйте одним словом сенс свого життя. А однією фразою? — тільки серйозно. А однією книжкою? Побоюємося, що навіть в одній книжці сенс буття пересічної людини не напишеш. Треба брати  частинами — трішки з одного автора, трішки — з іншого, і все одно залишиться багато місця для нових ідей. Якщо сенс буття людини можна висловити одним словом, значить його буття не має сенсу. Значить це даун, який сидить, висолопивши язик і пускає слину.

                Нам часто доводиться читати резюме кандидатів на вакантні посади. Усі вони відповідальні, як один, комунікабельні, кожен працьовитий. А насправді? Усі різні. Навіть двоє комунікабельних людей насправді виявляються зовсім різними — комунікабельними, але кожен по-своєму. Це вам простий приклад застосування маркетингового підходу до життя людини.

                От бачите — навіть на відносно простому прикладі простої людини принцип гасла не працює. А на прикладі нації? Отож-бо. Ми часто повторюємо картярську приказку: «Бог не фраєр». А зараз додамо: і не маркетолог. І те, що він про нас думає, не можна написати на транспаранті. Митці та філософи тільки намагаються наблизитися до цієї Божої ідеї у своїх творах та роздумах, і той, кому вдається вкласти у стіни нашого Храму бодай камінець, — найщасливіша людина у світі. Ми пишемо, малюємо, складаємо музику і прислухаємося — вгадали чи ні? Резонує чи ні? Це ВОНО чи знову мимо? А тоді знову пишемо, малюємо, складаємо музику. І ті твори, де вгадали, знаходять своє місце у культурному полотні, а ті, де не вгадали — забуваються. І так сотні років, сотні людей, тисячі творів усіх видів мистецтва — театру, кіно, літератури, музики, живопису, скульптури. І усе це разом називається національною культурою.

                Таким чином доходимо логічного висновку: єдиним формулюванням національної ідеї є національна культура. Національну ідею не можна написати у вигляді гасла. Її треба відчути. Будь-яка нація має національну ідею. Туареги мають, українці мають, кримські татари мають. І бреше гебешник Путін, що Росія її не виробила. Він просто неписьменна людина, не читав Толстого, Достоєвського та Тургенєва. І Кучма бреше, що національна ідея не працює — ще й як працює! Щодня та щохвилини. І Табачник бреше про добробут, і Гітлер — про «Майн кампф».

                Як зрозуміти національну ідею українців? Прочитати класику та спробувати знайти там не лише боротьбу проти кріпацтва. Послухати музику й почути не тільки «Ти ж мене підманула». Зазирнути в роботи Білокур глибше за намальовані червоні прапори. Прочитати сучасних авторів і відшукати, що вони мають спільного з Франком та Українкою. А таки мають!

                Непросто, скажете ви. Непросто. А ви хотіли дізнатися думку Господа про себе з підручника для сьомого класу? Іноді для цього не вистачає цілого життя.

                І тих, кого задовольняє життя у координатах «купи-продай», ми навіть не агітуємо — купуйте собі і продавайте, хай ці два слова і будуть вашою національною ідеєю. Ну а решту запрошуємо продовжити дослідження ідеї української нації. Аби разом iз Шевченком розібратися, для чого нас послав у світ Господь Бог.

                Аби стати українцями.

Брати КАПРАНОВИ.