Стобихвицькe диво

                Тут навіть час завмирає, вслухаючись у серпневу багатоголосу симфонію у виконанні цвіркунів. Тут навіть тумани стеляться у три яруси. За цілісінький день жоден автомобіль не порушить цю священну сільську тишу, що пахне полином, материнкою і м'ятою. Не пройтися босоніж по зарослих густою травою стежках видається тяжким гріхом, а тому мешти самі просяться з ніг. Недарма, ой недарма облюбували стару липу в долині біля підніжжя панської гори тітоньки з мітлами, яких краще обходити десятою дорогою. За давніми переказами, саме на цю відьомську липу зліталися на свій шабаш довколишні відьми, яких у поліських нетрях завжди вистачало. Сказати, так це чи ні, міг один свідок — старезний дуб, що вже кілька століть оглядає довкілля з панської гори. Але він уміє мовчати. Через те, напевне, і живе так довго. Щоправда, навіть його розговорили теперішні стобихвивці. Донедавна, щоб подзвонити з мобільного чи радіотелефону або прийняти дзвінок, мешканці цього села бігли сюди, на гору, вилазили на дуба і тільки під його надійною кроною могли скористатися новітніми благами цивілізації. Аж поки в сусідньому селі мобільні оператори не встановили антену. Неподалік панської гори на відлюдді стоїть звичайна поліська хатина, до якої  їдуть з усіх усюд люди. Хоч у сезон дощів дістатися до Стобихви не так і просто. Але саме через бездоріжжя Стобихва, може, і зберегла свою первозданну красу, не здалася на милість цивілізації. А люди примудряються сюди добиратися, шукаючи допомоги й поради у господаря дивної хатини...

Миколай оновився через дві години

                Уже у Карасині наші «Жигулі» довелося залишити й пересісти у «Волинянку». Її люб'язно нам запропонував місцевий священик. Отець Олексій погодився бути і нашим водієм, і гідом. Секретар Карасинської сільради Марина Мартинюк пропонувала спочатку їхати кіньми, але ми не відважилися ризикувати. За її ж порадою. Чому — зрозуміли невдовзі, коли відразу за селом розпочалося справжнє авторалі Карасин—Стобихва—Карасин. Шістнадцять кілометрів лісовою дорогою, усіяною безневинними, на перший погляд, калюжами, видалися цілою вічністю. Якби не водійська майстерність батюшки і не рідний волинський всюдихід — засіли б у якійсь ямі точно.

                Поки ми долаємо лісові кілометри, встигаю розпитати у батюшки про головне, заради чого вирушили в таке бездоріжжя, — про чудотворну ікону, про Сашка, як називає він господаря хати, де ікона та обновилася. Отець Олексій був очевидцем цього дива.

                — Того дня я проводжав в останню путь покійника в тій хаті. Це тоді була ще моя парафія. Помер дід, дружина якого привезла ікону Миколая Чудотворця ще в 40-х роках з Бессарабії. Розповідали, що знайшла вона її у німецьких бараках серед мотлоху. Стобихву виселили в Бессарабію перед війною, в 40-му, бо тут розчищали місце для Повурського військового полігону. А німців, які там, у Бессарабії, жили, перед війною у Німеччину переселили. Ось у тих німецьких бараках і знайшла ікону тітка, чоловік якої доживав у цій хатині сам. Її племінниця Шура з чоловіком Сашком жили в Нововолинську, а коли пішли на пенсію, то переїхали в Стобихву. Хоронили, значить, цього діда. Сидимо на поминальному обіді, бачу на стіні стару потьмянілу ікону Миколи Чудотворця. Майже не засклена, тільки у куточку шматочок скла зберігся. Я й кажу: «Хай би ви її засклили. Недобре якось, що без скла висить». Ще того ж дня дядько Сашко її засклив. Минуло години дві після цього, й ікона стала світліти, тьмяні кольори зникали, образ став просто сяяти! Мені повідомили, поки я приїхав, то на склі ще були золотисті іскорки, знаєте, як іскри від електрозварювання. Зрозуміло, господарі хати були схвильовані, не знали, що робити з іконою. Ми поїхали в Почаїв, розповіли там, і нам сказали не чіпати ікони й нікуди її не везти і не здавати. Вона має бути там, де була, і буде переходити з роду в рід. Так дядько Сашко з тіткою Шурою у Нововолинськ більше не повернулися, хоч і планували. Залишилися доглядати за іконою, до якої почали їхати люди. Зараз там в одній половині хати він живе, а в другій, у кімнатці, зробили на кшталт церквиці. Тітка Шура померла, царство їй небесне, дуже хороша людина була. Церкви в селі нема, то люди збираються там помолитися (після Першої світової війни у Стобихві церква так і не відродилася).

                — Але ж їдуть туди люди з усіх-усюд, бо ніби дядько і події передбачає, і з різних ситуацій допомагає вихід знайти?

                — Це ви самі у нього розпитаєте... — загадково посміхнувся у руду бороду отець Олексій. — Так, люди питають, як вчинити, і він підказує. Але буде так, як він скаже, хоч ти гопки скачи. Перевірено...

                До Стобихви ми під'їжджали ще більше заінтриговані.

Обматюкав дружину — іди до сповіді

                На околиці села стоїть звичайна сільська хатина, оперезана стрічкою із барвистих чорнобривців та інших квітів. Назустріч нам виходить на ганок привітний господар й запрошує до хати. Переступаємо поріг світлиці, де всі стіни в іконах. У куточку, на найвиднішому місці, вона — оновлена ікона Миколи Чудотворця. Сяючий образ святого дуже контрастує зі старою дерев'яною рамкою, поточеною шашелем. Але нічого в іконі не зачіпали — якою була вона, такою й залишилася. Довгі лави стоять попід стінами — у неділю, та й у свята сільські мешканці приходять сюди помолитися.

                — У нас нікого не треба кликати чи запрошувати. Раз на місяць батюшка приїжджає. А в другій половині хати ми живемо, — пояснює господар.

                Олександр Адамович у свої 79, або, як він каже, без одного вісімдесят, виглядає набагато молодшим. Хоч за плечима чоловіка — 27 років роботи на шахті. За всі ці роки він жодного разу навіть пальця не прибив. Дослужився до почесного шахтаря, має багато нагород. Із алкоголем і тютюном діла ніколи не мав. І завжди намагався відвідувати церкву. Їздив у княжий Володимир-Волинський, у його храми. Заробив на шахтах і силікозну інвалідність.

                — Був такий, що вже людей не впізнавав. Груди розперло, страшно дивитися. І тоді поїхав у Почаїв. Один раз, другий щиро молився, і за мене щиро молилися. Сказали: рентген більше не роби, підеш на поправку. Через трохи до доктора свого прийшов, а він каже: «Адамовичу, ви що робили з собою? Треба на рентген». Відмовився я, хоч без рентгену інвалідність знімуть. Подивіться на мене тепер! Сила Господа Бога. Матінка Божа мені двічі являлася — в дитинстві один раз і тепер. Сказала, що снів бачити більше не буду. І я тепер сплю, ніколи сну не бачу, бо сни бувають різні, і від лихого теж...

                — З якими бідами, проблемами ще їдуть люди до вас? Знаю, що навіть перед вступом у вузи мами з дітьми їдуть, питають. І як ви скажете, так і роблять...

                — Скільки тут людей перебувало! Не до мене їдуть, а до ікони. До Миколая. Це його поміч. Якщо людина щиро молиться і щось просить, він не залишає у скруті. А я тільки підкажу, де краще буде, чи є у тієї справи благословення Боже. Без Божого благословення не можна жодного діла зачинати. А у нас люди забули про це. І батьківське благословення має велику силу, якщо, звичайно, самі батьки вінчані, і є у Бога на щоту. Люди геть про Бога забули. Подивіться, що робиться: церкви порожні стоять, а молодь у барах сидить. І ще ми добра якогось хочемо? Бог і так ще занадто добрий до нас. Як ми сповідаємося? Відбуваємо гріхи, а не сповідаємо. Обматюкав дружину — і вже треба йти до сповіді. А є такі гріхи, що треба у трьох священиків сповідувати чи в дев'яти церквах.

                До ікони, до Миколая, привозять різних людей. І бачили ми тут таке... Привезли якось дівчину, у неї «чорна хвороба» (епілепсія), розум бідна дитина втратила. Привезли її зв'язану, а як сюди завели, то попросилася розв'язати. Вирвалася, ловили в полі. А потім до ікони підвели, затихла зразу. І вже не буянила. Поїхали, не знаю, як і що там далі було. Тяжкі випадки бувають, і не з усіх є вихід. Батьки питають: «За що?» А хто знає? Тільки Господь Бог. От, приміром, не всі знають, що зачинати дитя проти середи і п'ятниці, пісних днів, не можна, бо буде глухим. А дитя, зачате проти неділі, Трійці й Пасхи, буде калічкою.

Таємниць багато, але знати усім про них не обов'язково

                У кожної людини є пара, дана Богом. Є люди, все життя прожили разом, а свою пару зустріли аж на старості. Якщо Бог дав вам пару, то ви її обов'язково стрінете, не має значення коли.

                — Він може сказати, чи пара ви одне одному, чи ні, — приєдналася до розмови друга дружина Олександра Адамовича і вірна помічниця Надія Олександрівна. — І з таким приїздять. От має дівчина два хлопці, а за якого заміж іти — не знає. Поспитає і робить так, як він скаже. Що йому дано, те й говорить...

                — Але це ж така відповідальність! Фактично ви вирішуєте долі людські...

                — Так це не він говорить, це його вустами говорять, — пояснює Надія Олександрівна. Намагаюся проникнути в «кухню» поліського провісника — але зась. Пояснити всього на хлопський розум Адамович не може і не хоче.

                — Я просто бачу, чи є людина на щоту у Бога. Якщо є — дуже легко з нею говорити. А якщо ні — вибач, голубко, не можу помогти. Приїхала якось дівчинка дванадцятирічна, вже вагітна. Ну сталося, що зробиш. Почав розмовляти і чую — від неї тютюном тхне. «Ти ж куриш», — кажу. А вона: «Хіба не можна?» Поїхала від мене ні з чим. Вона не знає навіть, що курити — то гріх. І в першу чергу проти свого дитяти. Чоловік накурений чи напідпитку не має права навіть лягти біля вагітної дружини. Якось прийшли з лісу хлопці-робітники до ікони, і напідпитку були. То ікона геть почорніла, потьмяніла, десь із тиждень відновлювалася. От можу сказати навіть, скільки років життя Бог вділив тій чи іншій людині. Але це ж не значить, що стільки вона й проживе. Бо людина сама собі вкорочує віку, то горілкою, то куривом чи ще якою заразою.

                — Буває, що Олександр Адамович і не скаже людині нічого. І тоді кажуть: «Ой, чого туди їхати? Не помагає він нічого». А є випадки, коли говорити не можна. Є, скажімо, прокляття на роду чи ще щось. Або їдуть, коли крадіжка якась сталася. То він відсилає делікатно, боїться образити. Він-то знає, але не скаже. Є міліція для цього...

                — Знаєте, з благословенням Божим можна і їхати, куди хочеш, і справу починати. А без благословення навіть у лікарню до лікаря йти не варто. Колись чомусь люди завжди батюшку просили: «Благословіть, отче». Отож-бо. Віра — то велика сила. До ікони часом їдуть просто з цікавості, і тоді, звичайно, немає чого чекати від Миколая Чудотворця.

                ...Залишала цю маленьку поліську хатку з дивним відчуттям. У щось вірила, а щось розум відмовлявся сприймати. Але тепло й енергетику, що випромінювала стара ікона, відчувала ще довго. А на душі панував такий спокій, така впевненість, що вже давно мене не відвідували. Може, саме тому їдуть і їдуть у Стобихву люди?