Люди страшенно полюбляють комфорт, однак інколи їм це набридає. Тоді вони тікають від міської метушні подалі і зупиняються десь на периферії. Особливе прагнення заховатися від асфальту і переповнених транспортом вулиць виникло цими вихідними. Етнофестиваль якраз є цією місциною, де і відпочити можна, і розуму набратися. Як кажуть, чим важча дорога, тим кращі враження. У селище Підкамінь на Львівщині поїзди не ходять, літаки не літають, автобуси — по графіку. Однак їхали туди масово з усіх усюд. Фестиваль відбувався вперше, тривав закономірно три дні, програма подібна до всіх попередніх гулянь, однак не обійшлося без родзинок.

Традиційно наприкінці літа у Києві запахло лозою. Уже три роки поспіль, за сприяння польського інституту, в Україні збираються майстри з лозоплетіння. Зібралися вони й нині, й уже сьогодні почнуть учити «чайників» незвичного ремесла. Свого часу такий пленер започаткувала художник декоративно-прикладного мистецтва Тетяна Мисковець. До цього вона часто відвідувала симпозіуми в Польщі, де лозоплетіння вважається популярним видом мистецтва, брала участь у міжнародних виставках і завела знайомства з перлинами лозоплетіння.

Не вірте, коли вам скажуть, що художники, письменники, актори — люди не від світу цього, які не страждають зайвою пунктуальністю та переймаються лише власними амбіціями. Звичайно, так чи інакше ці «іздєржкі» творчих професій присутні, але коли йдеться про речі життєво важливі, першочергові, то тут митці здатні об’єднатися і дати відкоша будь-кому, хто надумає їх скривдити. Днями вони знову нагадали міській владі, що незаконні розпорядження та нахабні спроби повикидати на вулицю людей мистецтва у Києві не пройдуть. Черговий перформенс із циклу «Культура проти вандалізму» пройшов у форматі театральної ходи. Протестувати проти апетитів чиновників митці та всі небайдужi прийшли у відповідному вбранні — чорному або сірому одязі, білих масках та чорних окулярах. Запаслися транспарантами відповідного змісту: «Даёшь вместо картинных галерей публичные дома!», «Геть культуру!», «Знищимо історичні пам'ятки Києва!», «Продається ВСЕ!», «Панове чиновники, не піддавайтеся на провокації совісті!», «Перетворимо Київ на Лас-Вегас!», «Знищимо мистецький Узвіз РАЗОМ!», «МИ — нове обличчя Києва»... І рушили центральними вулицями Києва.

Тут навіть час завмирає, вслухаючись у серпневу багатоголосу симфонію у виконанні цвіркунів. Тут навіть тумани стеляться у три яруси. За цілісінький день жоден автомобіль не порушить цю священну сільську тишу, що пахне полином, материнкою і м'ятою. Не пройтися босоніж по зарослих густою травою стежках видається тяжким гріхом, а тому мешти самі просяться з ніг. Недарма, ой недарма облюбували стару липу в долині біля підніжжя панської гори тітоньки з мітлами, яких краще обходити десятою дорогою. За давніми переказами, саме на цю відьомську липу зліталися на свій шабаш довколишні відьми, яких у поліських нетрях завжди вистачало. Сказати, так це чи ні, міг один свідок — старезний дуб, що вже кілька століть оглядає довкілля з панської гори. Але він уміє мовчати. Через те, напевне, і живе так довго. Щоправда, навіть його розговорили теперішні стобихвивці. Донедавна, щоб подзвонити з мобільного чи радіотелефону або прийняти дзвінок, мешканці цього села бігли сюди, на гору, вилазили на дуба і тільки під його надійною кроною могли скористатися новітніми благами цивілізації. Аж поки в сусідньому селі мобільні оператори не встановили антену. Неподалік панської гори на відлюдді стоїть звичайна поліська хатина, до якої їдуть з усіх усюд люди. Хоч у сезон дощів дістатися до Стобихви не так і просто. Але саме через бездоріжжя Стобихва, може, і зберегла свою первозданну красу, не здалася на милість цивілізації. А люди примудряються сюди добиратися, шукаючи допомоги й поради у господаря дивної хатини...