Кава неодноразово навіювала сюжети художникам. На полотні невідомого англійського майстра видно, що кавові філіжанки ще мають форму запозичених із Китаю чайних піал.
Одного разу Аллах відправив архангела Гавриїла з горням темного еліксиру до пророка Магомета. Магомет зовсім підупав на силі, тяжко захворів і мало не помирав. Скуштувавши божественного напою, Магомет миттю одужав, повернув собі життєву снагу і продовжував будувати могутню ісламську імперію. Так легенда розповідає про винахід і першу дегустацію кави. Та якщо остання в краях, де проповідував пророк Магомет, відома з давніх-давен, то в Європу звичка запарювати окропом подрібнені кавові зерна і вживати цю настоянку прийшла значно пізніше. За однією з версій, у 1592 році італійський лікар і ботанік Проспер д'Альпіно вперше описав і продемонстрував відвар кавових зерен як лікарський засіб. За іншими ж даними, д'Альпіно на десять років випередив його колега-ескулап з Австрії. Лікар Леонард Раувольф, кажуть джерела, ще в 1582-му видав книжку з поетичною назвою «Подорож у вранішні краї», де розповів, як араби ласують дивним напоєм. «Чорнотою він наближається до чорнила і дуже помічний при немочі шлунка. Вони п'ють його рано-вранці, в тому числі на людях, з глиняних і порцелянових мисочок», — писав Раувольф. Та скільки б років не було «нашій» каві — 415 чи 425 — є привід згадати про дату її приїзду до таких загумінків світу, як тогочасна Європа. І випити за каву... трішечки кави.
В арабській медичній літературі перші згадки про каву, яку тривалий час вважали ліками, датують Х століттям нашої ери. Пізніше вона гармонійно «прописується» в ісламській культурі вже в дещо іншій якості. Цей напій ніби спеціально був створений для спільноти, що жила під знаком табу на алкоголь, але потребувала стимулюючого і неп'янкого трунку, позаяк невтомно трудилась над розвитком науки, подарувавши світу блискучих учених, зокрема й у царині математики. Що ж до «дикої» на той момент Європи, то годі собі й уявити, аби хтось, окрім «революціонерів» д'Альпіно і Раувольфа, погодився б скуштувати гарячий, чорний і гіркий напій, який нагадував їхнім сучасникам смолу — це знаряддя тортур і бойовищ Середньовіччя.
Утім усе змінюється в другій половині XVII століття. Поступово кава, шоколад, чай і тютюн входять у топ-четвірку модних тоді насолод. На півдні Європи кава розповсюджується через центри торгівлі, представлені Венецією та Марселем, на півночі — потрапляє через порти Лондона та Амстердама. Близько 1700 року вона стає досить глибоко вкоріненим напоєм, щоправда, серед верств, які вважалися законодавцями моди. Кава входить у палаци і багаті маєтки разом з китайськими виробами або хлопчиками-маврами, яких утримували у почті, немов кімнатних песиків.
На певному етапі орієнтальний стиль настільки захоплює салони європейських буржуа, що форма навіть витісняє зміст: порцеляновий посуд, виготовлений спеціально для споживання кави, також стає предметом культу або, як сказали б ми зараз, іміджевою річчю. В добу рококо антураж настільки захопив споживачів шляхетного напою, що вони навіть перевдягались у східні строї перед тим, як пригоститись філіжанкою кави. Та коли гра у турків та інші примхи багатіїв досягли свого абсурдистського апогею, сталося те, що мало статися: кава почала торувати собі дорогу до міщанських кіл суспільства і стала традиційним напоєм середнього класу.
Доти останній щедро пригощався пивом та вином — на сніданок, обід і вечерю. Тож кава запропонувала не лише суто харчову альтернативу, вона, по суті, змінила спосіб життя і самооцінку людей кінця XVII — початку XVIII століття. У анонімній «антиалкогольній» поемі того часу каві склали такий-от панегірик:
Коли дурманив ель нас до нестями,
А мозок брав в облогу, мов кліщами,
Тоді Господь зі співчуття
Явив нам ягоду-зілля.
Шляхетну каву, цей поважний трунок,
Що розум стимулює, гоїть шлунок,
Веселить дух, розраджує сумного
Отримали ми від самого Бога.
Так каву проголосили великим «агентом витверезіння» цілої епохи. «Відтоді таверну було скинуто з престолу, — радів історик Жуль Мішле, — потворну таверну, яка ще півсторіччя тому доводила юнаків до того, що вони валялися між барил і дівок... Усе менше змочених горілкою пісень лунає серед ночі, все менше знаних людей валяється у стічних канавах...». Натомість, продовжує Мішле, першість посіла шляхетна кава, «ця потужна пожива для мозку, яка, на противагу іншим речовинам, підносить чистоту і ясність, розвіює хмари уяви та осяює дійсність речей спалахом істини...».
Щоправда, дехто спалах істини цінував значно менше, ніж інші, значно приземленіші речі. Англійська спільнота, наприклад, вирішила, що кава зменшує сексуальну енергію аж до рівня імпотенції. Тому й рекомендувала вживати цей напій католицькому духовенству, що жило в целібаті. Але ж не кожен англійський джентльмен давав обітницю цноти! Тож хоч кава насправді нікого не робить імпотентом (як, до речі, і не сприяє протверезінню, хіба що сам ритуал пиття кави заміщує собою у XVII—XVIII ст. жлуктання пива і вина), англійські жінки все ж збунтувались. У 1674-му вони організували в Лондоні збори, на яких ухвалили «Петицію жінок проти кави, що виносить на громадський розгляд великі незручності, які випали на долю їхньої статі через надмірне споживання цього посушливого, знесилювального напою».
Та як би не ганили каву сексуально невдоволені англійки, напій, який колись вичаклував для заслаблого Магомета всемогутній Аллах, істотним чином вплинув на формування людини нової доби. Хоча, власне, буржуа і міщанин XVII—XVIII століть i так відрізнявся від своїх дідів-прадідів, які жили в Середньовіччі, ментально та способом життя. Середньовічна людина (якщо тільки не належала вона до найвищих прошарків суспільства) виконувала тяжку фізичну працю просто неба. Але нащадки такого трудяги дедалі більше працювали розумово, і для клерка з середнього класу робочим місцем була вже контора, тож ідеал такої людини полягав у перебудові свого організму під новий триб життя. Раціоналізм і протестантська етика до певної міри сперлися на каву, ліплячи за її допомогою нові душі й нові тіла Людини, Що Впевнено Йде Уперед...
Хоч Велика Британія пізніше й «зрадила» каві, зробивши власним ексклюзивом, візитівкою та найпершою ознакою «англійськості» чай, одна з перших у Європі кав'ярень відкрилась саме у Лондоні. Точна дата події нам невідома — 1687 або 1688 рік. Саме тоді Едвард Ллойд відкрив на Тавер-стріт свій перший заклад, назвавши його просто і без затій: Lloyd`s Coffeehouse. У перші роки існування кав'ярня Ллойда стала місцем зустрічі людей, фахово пов'язаних з мореплавством: капітанів і власників кораблів, купців і страхових агентів. Відвідувачі сходилися до Ллойда, аби дізнатись останні «галузеві» новини. Взявши це на замітку, власник закладу починає видавати щось на кшталт друкованого експрес-вісника: відтепер на додачу до кави гостям Coffeehouse пропонують погортати ще й свіжий випуск «Ллойд'з Ньюз». Чи варто й казати, що Ллойдова кав'ярня процвітала і приносила своєму господарю неабиякі прибутки?
І хоч так було далеко не у всіх «ллойдів» того часу (а слід додати, що вже у 1700 році в Лондоні були відкриті три тисячі (!) кав'ярень), специфіка першої з них досить чітко увиразнює роль кав'ярні як такої. На початку XVIII століття це був зовсім не той заклад, де літні англійські дами ласують тістечками і п'ють каву або чай з молоком. У Англії жінкам взагалі забороняли доступ до кав'ярень (чи не в цьому порушенні гендерної рівності і криються справжні причини їхнього невдоволення?), хоч на континенті жіноцтво ще так-сяк терпіли.
Рiч у тiм, що кав'ярня була передусім місцем для залагодження важливих чоловічих справ. Її клієнтами були ділки з міщан, хоча й не тільки вони одні. Пізніше до тем, які обговорювались за філіжанкою кави, окрім суто бізнесових питань, додалися також політика і мистецтво. Таким чином кав'ярня потроху просувалась до свого замінника і наступника — клубу (принаймні, так було у Лондоні, хоча, приміром, в іншій європейській столиці — Відні — кав'ярня-цукерня пройшла дещо інші етапи у своєму становленні та розвитку).
У XVIII столітті кав'ярня була новим типом громадського простору. В ній не лише подавали підкреслено неалкогольні напої — каву, чай, шоколад, — але й вимагали від відвідувачів певних манер. Поводитися слід було адекватно і стримано, розмови вести негучно і тактовно. Існували навіть «Правила і порядки кав'ярні», в яких йшлося, зокрема, про таке:
Той, хто почне сварку, щоб спокутувати гріх,
Мусить купити по каві на всіх.
Також повинен той,
хто нічим не завинив досі,
Запросити на каву свого друга-гостя.
Тут звуки гучних дискусій не панують,
Ніякі сльозливі коханці
тут по кутках не горюють,
А всі жваві й балакучі, проте не надміру...
Завдяки певним правилам і обмеженням, кав'ярня перетворилась на центр активного спілкування — спочатку комерційного, а відтак і інтелектуального. Цікаво, що європейська журналістика була зачата фактично у кав'ярнях. Про досвід Едварда Ллойда у цьому контексті ми вже казали, варто додати також, що Ричард Стіл, головний редактор тижневика «Тетлер» (що в перекладі з англійської означає «пліткар», «базікало»), подавав адресу кав'ярні «Грек» як місцезнаходження своєї редакції. В першому числі «Тетлера» Стіл зазначив таке: «Всі розповіді про героїзм, втіхи і розваги міститимуться під рубрикою «Шоколадниця Вайта», навчання — під рубрикою «Кав'ярня «Грек», закордонні і домашні новини дістанете від кав'ярні святого Джеймса, а решта того, що я пропонуватиму іще, походитиме з мого власного осідку».
...Що сталося з кавою і кав'ярнями потім? Розпочавши свою «кар'єру» як виразно громадський напій, кава з часом емігрувала до приватної сфери, де з'явилася на домашніх столах. В ХІХ столітті її пили зазвичай вранці та пополудні. Сніданкова кава зберегла відбиток культурно-історичного ефекту кав'ярні: вона позначала початок робочого дня, збадьорюючи людину і додаючи їй снаги. На початку позаминулого століття до вранішньої кави приєднався ще один «емігрант» із кав'ярні — ранкова газета. Втім таким був радше чоловічий старт — до контори, біржі, друкарні, банку абощо. Дами ж споживали свій напій пізніше — в Німеччині ХІХ століття були широко відомі Kaffeekranzchen (дослівно: «кавові гуртки» або ж «посиденьки за кавою»). Згідно з коментарем сучасника, це було «щоденне зібрання кількох заприязнених жінок, серед яких кожна почергово приймає це зібрання, а інші учасниці полишають свої справи і розважаються, п'ючи каву та граючи в ломбер».
Зрештою в ХХ столітті традиції обговорювання за філіжанкою кави важливих речей, а також курс на миле домашнє пліткарство зливаються в єдине ціле. Так минає слава світу, але не слава кави. Останній забуття явно не загрожує. Ба навіть навпаки, адже за останні п'ять-шість століть Європа так і не запропонувала світові іншого конкурентоспроможного щодо кави та чаю напою, котрий виконував би таку очевидну функцію соціалізації та згуртовування людей.
Звісно, що потрапляння кави в Україну і відкриття на наших широтах перших кав'ярень — окрема велика тема. Й «загальним місцем» такої теми буде, звісно ж, занурення у пахощі та смаки львівської кави, бо галицька столиця традиційно вважається ще й столицею кави. Хоча, як ми могли переконатися на прикладі англійок, що ревно охороняли потенцію своїх чоловіків, стереотипи інколи бувають оманливими й те, що ми вважаємо холодним, насправді є гарячим. Однак не будемо сперечатись про те, де в Україні знаходиться «батьківщина слонів», й залишимо пальму кавової першості за Львовом. Колись, напевно, ми побуваємо і там. Але поки що... Чи не час перепочити й зробити кілька ковтків чорного, немов чорнило, і гарячого, як смола, еліксиру?
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
