Свято-Успенська Унівська лавра.
Наша земля щедра на храми, головні з яких носять грецьку назву лавра. В перекладі з мови еллінів «лаврос» означає широкий, багатолюдний, себто важливий. Найбільш відомі два лаврських монастирі: Києво-Печерський та Почаєвський. Ці святині навіть у часи радянської безбожності діяли як духовно-культурні осередки. Однак існує ще одна визначна лавра, якій судився нелегкий талан, схожий до долі самої України — гоніння, розорення та воскресіння. Сьогодні, на свято Успіння Богородиці, наша розповідь про велику святиню Галичини, один iз найбільш старовинних монастирiв Русі, перлину УГКЦ — Свято-Успенську Унівську лавру.
Їхній день починається, коли весь світ ще тотально спить. Глуху дрімоту, здається, порушують лише нечастий собачий гавкіт сусіднього села та монотонне дзюрчання цілющого джерела. Але за дверима невеличкої кам'яної церкви брат-ключник уже «будить» ікони, запалюючи перед ними лампадки. Храмовий простір тоне в таємничому напівмороку й тиші. Ще мить, і він сповниться шурхотом ряс — братія чинно зійдеться на утреню.
Унівська земля зберегла вагомі аргументи існування монастиря ще з часів ХІ століття. Більше того, археологія свідчить, що на суміжному з Чернечою горою схилі вже у Х віці були поселення білих хорватів. Назву села, а з ним і лаври, своєрідно трактує давнє сказання. У ньому йдеться про джерело, на якому тепер стоїть обитель. Легенда каже, що колись тут, в цілющому водограї, свої недужі ноги скупав лицар Лагодовський. Зробити це його спонукало явлення у сні Богоматері, яка й передрекла одужання від джерельної води. Пританцьовуючи на зміцнілих нижніх кінцівках, князь Лагодовський заприсягся на місці дива звести церкву. А щоб не втратити пункт лікування, він повісив на кущ біля джерела свою гуню — верхній одяг. Ось так, від гуні, начебто виник й сам Унів. Мовознавці менш оригінальні і виводять назву від елементарного: чи то від «унії», тобто місця з'єднання (лат. «unio») Галича та Володимира — найкоротший шлях в ониї лежав колись через Унів, — чи то від дієслова «унивати» — «сумувати». Існує ще одна версія походження назви села — від річечки Унівець, що на староцерковний манер співзвучне словам «уне», «уніє» і «унше» та означає добрий, красивий, кращий.
Рід Лагодовських пізніше не раз «мочив свої пальчики» (але вже не ніг) в історію Лаври. 1574 року закінчився період протегування інтересів монастиря його тодішнім опікуном Олександром Ваньком Лагодовським. Гріб лаврського покровителя (оригінал — в Олеському замку, копія — в Уневі) зберігся набагато краще, ніж колишні повноваження цієї династії. До слова сказати, в стінах обителі часто-густо приймали постриг князі та дворяни. З 1542 року, здобувши статус архімандрії (з грецьк. «архі» — перший, «мандра» — вівчарня, себто Христове стадо), трудолюбиве й покірне братство разом із духовними примножувало й економічні блага. Це робило лавру ласим «овочем» чвар між сильними світу цього. Королі Литви та Польщі, князьки й митрополити, татари і ктитори у своїй зажерливості часто вщент розоряли обитель. Проте, як всяке творіння Боже, вона незмінно воскресала.
Після одного з жорстоких грабунків, рятуючи від голодної смерті іноків, допомогу святій братії запропонував шляхтич Олександр Шептицький. Так, ще в ХVII столітті Боже проведіння поєднало лавру зі славетним родом. А в 1668 році архімандритом Унева став 21-літній Варлаам Шептицький. Він 1681-го склав сповідання віри перед папським нунцієм — прийняв унію. Виявилось, що дуже вчасно. Бо вже 1686 року Константинополь, за чималу грошову компенсацію, поступився вимогам Московського патріархату і здав православну Київську митрополію (Львівську єпархію іже з нею) під крила московського орла. Друге дихання Унівська лавра обряще завдяки діянням Андрія Шептицького — найбільш яскравого представника знатного роду.
Парадокс. Раб Божий Андрій, нащадок спольщених графів, приймає ангельський образ, тобто постриг, в чині Василя Великого. Цей вчинок викликає спротив у родини й оточення. Мало того, 1898 року Шептицький відкриває «новіціат» для претендентів у монастир Студитського Статуту. Зафіксований в ХІ столітті Олексієм Студитом, візантійський спосіб чернечого життя вирізняється особливою суворістю. Та попри це (або саме через це), його закони стають головними і для нових послідовників. 30 жовтня 1906 року ієрархи УГКЦ утверджують «Типікон Лаври Св. Антонія Печерського». Згідно з давнім правилом, чернець спить у рясі на твердому ложі. Вкушати м'ясо заборонено, риба — рідкісний делікатес. У ХХ віці подібні приписи видаються надприродними. Цей Статут Рим не схвалює, маючи сумнів у можливості його дотримання.
Через певний час брати Шептицькі пишуть новий, м'якший Статут, головні тенденції якого непорушні — чернечі традиції православного Сходу. Втім, якою би досконалою не була буква закону, без духовного проводу і морального прикладу він німує. Але над Унівською лаврою воістину не скудіє благодать Богородиці, адже тут багато достойних мужів моляться і служать їй. Чого вартий лише той факт, що 30 років лаврським настоятелем та ігуменом був молодший брат митрополита Андрея архімандрит Климентій.
Випускнику юридичного факультету Кракова світила блискуча політична кар'єра. Однак Казимир-Марія граф Шептицький всім спокусам світу зволив скромний талан Божого слуги. А він, як відомо, не буває легким. У 1947 році головного унівського інока заарештовують червоні атеїсти. Серед багатьох в'язнів нової влади над отцем Климентієм, як і над самою лаврою, збиткуються найбільше. Майже 80-літній старець, гідно здолавши випробування, 1 травня 1951 року у Володимирській тюрмі віддає Богові духа. Його визнано мучеником та сповідником Христовим, а 2001 року папа Римський Іван Павло ІІ проголошує унівського архімандрита блаженним.
Чернець, монах. Грецьке слово «монос» означає «єдиний, цілісний». Гріховна ущербність дітей Адама компенсується святістю Ісуса. У слов'янській мові інок означає «інший». Людина непідвладна злу. Встояти перед земними спокусами допомагає невпинна молитва і труд (ora et lavora). Колись багата Унівська лавра «взискала от Бога пищу себі» з власних угідь. Тоді багато ченців спеціалізувались на сільському господарстві. За часів Климентія Шептицького з'явилось безліч майстерень. Сьогодні монахи кажуть, що праці стало менше, аби більше часу віддавати Богослужінню. Проте ледарів тут нема. Зі сходом сонця, після всіх належних молитов, кожен лаврський мешканець несе свій послух. Строгі й мовчазні чорноризці під час Літургії, вони вмить обертаються на метушливих гномиків — скуйовджені бороди поверх спецодягу, натруджені руки і повна готовність до роботи. Різниця в тому, що казкові герої люто рили печери у пошуках скарбів, ці ж неземні істоти гранять коштовності власних душ.
У кожного тут своя стезя до Небесного Отця. Хтось разом із прочанами пройшов неблизький світ, постановляючи два дні шляху йти босим. Криваві сліди довели, що можна все, якщо в ім'я Бога. Назад із монастиря вже дороги не було. Зараз один юнак приймає схиму — чернечі вічні обіти.
Ще один, після успішного вступу у престижний львівський навчальний заклад, забрав документи, щоби в стінах лаври вдосконалювати знання з Богослов'я. В іншого — з дитинства жахливий, несумісний із життям, горб. Тепер цей чернець прямий як дерево. Результатом проведеної у Франції операції стала металева пластина всередині тіла й невичерпна вдячність Господу в душі.
З нинішнім лаврським ігуменом Венедиктом (Алексійчуком) тут також траплялись дивовижні речі. Мовчазний священик не любить згадувати, як одного разу в п'ятницю увечері їхав автотрасою зі Львова до монастирського села. В машину отця тоді врізалась іномарка. Наслідок — перелом ноги у двох місцях та два місяці на розтяжках у лікарні. Після реабілітації, повертаючись з огляду в лікаря маршрутом Львів—Унів під вечір п'ятниці, на тому ж місці в той же час сталася нова автомобільна аварія. Та ж нога ігумена в тому таки місці була двічі зламана. Випробування? Виявилося, що в старі рани священика ортопеди поставили апарат для кращого зцілення травм. Там утворився тромб, якого ієромонах Венедикт не відчував, але який міг коштувати йому життя, якби не нова рана. Апарат вчасно забрали. Милістю Божою ігумен Свято-Успенської Унівської лаври не втратив можливості рухатися.
На цьому дива не вичерпуються. Є в монастирі брат, в голові якого пухлина. Дещо впливаючи на плинність мови, вона не здатна спинити його спів, що само по собі феноменально. В іноку, що правильно виводить кожну ноту, немислимо вгадати тяжко хворого. І лише лаврські побратими не перестають чудуватися цій незчисленній кількості ліків, яка вміщається в тендітному ченці. Адже, навчаючи хор сільських діток церковному співу, це чадо Боже за літургійною партитурою часто сам, здається, забуває про свою хворість.
Співати в Уневі люблять не тільки діти. На крилосі Свято-Успенської церкви зі звичною капелою іноків повсякденно славлять Бога й декілька словаків. Початок цим міжнародним молінням поклав виходець із Пряшева отець Йосип (Максим). Про лавру він довідався з Інтернету (www.studyty.org.ua). Відтоді уже третій рік словацький богослов живе в цій обителі. Заінтриговані таким вчинком, його наслідували земляки. Тепер гармонію чернечого співу доповнюють свіжі голоси новоприбулих. А псалмоспіви звучать зі смачним словацьким акцентом.
У білому монастирському дворі віднедавна чорніє кам'яна плита. Напис на ній свідчить про вдячність порятованого в стінах обителі єврея Адама-Даніеля Ротфельда. Під час Другої світової війни архімандрит Климентій, з абсолютної згоди на це свого митрополичого брата Андрія, врятував у лаврі багато євреїв від фашистського терору. Один із уцілілих згодом став міністром закордонних справ Польщі. Він і поспішив сюди з візитом, щоб у граніті засвідчити дяку своїм доброчинцям. Утiм, Ізраїль досі так і не визнав Андрія Шептицького праведником світу.
Дух давнього монастиря сприяє довголіттю тутешніх господніх слуг. Свіже повітря, цілюща вода і щоденне спілкування з чудотворною іконою Богородиці тримають іноків у доброму тонусі. Недавно у віці майже ста літ відійшов до Бога старець Гедеон. Нині рахує дні до своїх дев'яноста поки 89-річний отець Ананія. В миру Атанасій Русиняк, уродженець Лемківщини недавно прийняв велику схиму і тепер ходить у дивовижному одягненнi — його плащ увесь у хрестах і святих написах. Воістину вражаюче явище, коли цей сивий чернець переступає поріг церкви і з-під гострого каптура оглядає всіх добрим, світлим зором святого.
Харизма унівських ченців, добре відома здавна, вабить до обителі багато мирян і сьогодні. Один iз проявів діяльності монахів — праця з молоддю. Дуже популярні в юних колах Львівщини прощі, які проходять двічі в рік: в травні на честь Унівської чудотворної ікони Богородиці, а також в серпні на її Успіння. У ці дні в Унів вирушає багаточисельна хода, в якій, крім українців, беруть участь білоруси, поляки, словаки, росіяни та представники інших народів. З молитвами і співами сучасні християни під проводом ієромонахів-студитів радо долають десятки кілометрів прочанського шляху.
Багатьох людей до Унівської обителі ваблять і неймовірні історії зцілень від тутешнього джерела. Ліпому, папілому , епілепсію як рукою знімає чудодійна вода. Таких свідчень набралося вже на цілу книгу, яку планують видати ченці. Між іншим, надприродні речі відбувались в обителі завжди. Сотворена чудом, Свято-Успенська Унівська лавра прославилась ще й дивними видіннями. Явище незбагненної сили описав 1925 року бельгієць протоєгумен Йосип Схрейверс. Він кілька разів споглядав появу в Унівському замку таємничої істоти — Духа. Особливо вразили його слова білого лицаря на коні: «Боже благословення з нами! Правда сяє, але ще багато крові збіжить. Терпи, дорога Україно, ти будеш велика і вільна...». Пізніше виявилось, що вершник з'явився і проголошував ці слова під час жовтневого перевороту в Росії 1917 року. Цей світлий Дух назвався янголом України і обіцяв охороняти її разом iз Унівською обителлю Божої Матері до кінця світу. Йому, очевидно, допомагають невтомні молитви і труди унівських ченців. Можливо, це і є однiєю з передумов утвердження самої України й цього славного монастиря. Та й нас з вами.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
