Не плач за мною, Аргентино,

15.01.2004
Не плач за мною, Аргентино,

Цвинтар Реколети — справжнє мiсто з кварталами усипальниць i широкими вулицями. (Фото автора.)

      Хто не чув про Аргентину — країну iз загадковою Патагонією, батьківщину Луїса Борхеса і Дієго Марадони, прекрасної Евіти і пристрасного танго. Але небагато моїх співвітчизників мали нагоду злітати за океан, до Латинської Америки. Отже, всім обділеним аргентинським сонцем і замученим українською зимою присвячується.

 

Срібний самородок Латинської Америки

      Коли почалася моя солодка подорож до Аргентини, у Києві неймовірно негодило: мокрий лапатий сніг падав на голови ошелешених перехожих, змушених товкти столичну грязюку. А в Буенос-Айресі закінчувалася весна. «Вам пощастило, що ви відвідаєте Аргентину в найкращий для цього час», — благословив нашу групу у путь-дорогу сеньйор аргентинський посол Мігель Анхель Кунео.

      Кожен власник шкільного атестата в Україні знає, що argentum з латині перекладається як «срібло», отже, Аргентина означає «срібна». Але згадки про аргентинське срібло можна знайти хіба що в легенді про іспанських конкістадорів, що першими ступили на цю землю й отримали в дарунок від місцевих індіанців срібні цяцьки. Згодом чутки про легендарну Sierra de la Plata — гору, багату на поклади срібла, —  дійшли до Іспанії. Незабаром срібною стали називати річку (plata — з іспанської «срібло»), куди причалили перші європейці, а 1860 року країна, виходить, уже за інерцією, отримала «помилкову» офіційну назву — Республіка Аргентина.

      Аргентинці любовно називають свою батьківщину «країною шести континентів». І не дивно, якщо на півночі — тропіки з рясними дощами і соковитою зеленню, то на півдні — клімат уже суворий, субполярний. А між цими двома крайнощами — гори Анди з найвищою вершиною Південної Америки Аконкагуа, савана, степова пампа та напівпустельна Патагонія. Тому туристам тут як медом намазано, захмарні ціни заокеанського перельоту не зупиняють і наших співвітчизників: за словами нашого гіда Марини, товстосуми з України частенько навідуються сюди. Проте, що тут говорити, українців у Аргентині вдосталь і своїх. У «срібній країні», може, хтось із нас іще не знає, — чи не найчисельніша українська діаспора: 400 тисяч, згідно з офіційними підрахунками, а є ще й такі, яких чиновники департаменту статистики не змогли «запеленгувати». Кажуть, що, рахуючи від «першої хвилі» і дотепер, українських переселенців у Аргентині близько півтора мільйона. І варто було спуститися в готельний зал до сніданку, як миловидна білявочка запитала українською з іспанським акцентом: «Вам чаю чи кави?».

      Українці, як і росіяни, а також інші вихідці зі Східної Європи, живуть у «срібній країні» як у Бога за пазухою, оскільки там до «бліднолицих» ставляться з особливою повагою і любов'ю. Секрет у тому, що Аргентина — найбільш європеїзована країна Південної Америки: 95 відсотків тутешніх мешканців — білі, переважно іспанці та італійці. Автохтонного населення — нащадків індіанців керанді та метисів — не так уже й багато. Проживають у країні, незважаючи на її гігантські розміри — 3,8 мільйона кілометрів квадратних, усього 35 мільйонів осіб (для порівняння: в Україні мешкає 48 мільйонів на площі 603,7 тисячі кілометрів квадратних). Заселяють вони, в основному, центральну провінцію Буенос-Айрес та однойменну столицю.

Життя у стилі танго

      Знайомство з Буенос-Айресом почалося з вулиці Флорида, де пари танцюють танго цілий день. Флорида — такою має бути відповідь світової столиці на туристичний попит — це штормове море з островами сувенірних крамничок і бутіків, де доводиться майстерно лавірувати між багатолюдними течіями і все одно не оминеш чергового рифу. Хоч-не-хоч, але натовп змусить тебе зупинитися біля гарної пари, що танцює танго. Їдучи в Аргентину, «країну танго», мої уявлення про цей танець базувалися на кількох телетрансляціях танцювальних чемпіонатів, і, якщо чесно, що танго, що чача — мені було абсолютно «по цимбалах». І лише в Буенос-Айресі я збагнула, наскільки танго аристократичний танець. Це ми пізнали в елітному нічному клубі «Сеньйор Танго», вхід куди коштує близько сотнi доларів. Елітність клубу підкреслюють у центральній залі великі фото його власника разом із Клаудією Шиффер, Наомі Кемпбелл, Лайзою Мінеллі, Біллом Клінтоном.

      Назва закладу — «Сеньйор Танго» — повністю відповідає його концепції: все до дрібниці повинно нагадувати про пристрасний танець. Стіни вестибюлю і коридорів, на яких зображені кольорові будиночки славнозвісного району Ла-Бока, створюють ілюзію перебування у його нетрях — саме там, за переказами, народилося танго. А з «вуличок» портової зони відразу потрапляєш у зал-трипалубний корабель. Приглушене світло створює відповідну атмосферу і налаштовує на очікування чогось ну ду-у-уже важливого. А поки до того можна насолодитися смачною вечерею, п'янким фірмовим вином і вишуканим десертом. ...Нарешті світло ще більше тьмяніє, і глядацькі місця-столики поринають у темряву, стає видно лише центральний майданчик...

      Танго — найбільш автентичний культурний феномен Аргентини, стверджують знавці.  І лише декілька міст світу можуть репрезентувати справжнє танго, додають аргентинці. Перші звуки танго пролунали в злиденних портах Буенос-Айреса наприкінці ХІХ століття, ритми цієї музики створювала пристрасна гітара і меланхолійна скрипка, згодом до них долучився бандонеон (різновид акордеона), завезений з Німеччини. Неймовірно, але факт — спочатку танго було суто чоловічим танцем, а сплав чорних ритмів хабанеро і кандомбе утворився у затхлих коридорах «будинків терпимості». Бідні портеньйос, портові робітники, і м'ясники — ось творці нині аристократичного танцю. Крiзь пелену минулих років здаються вони нам сьогодні — у шаленім ритмі експресивно вигнутого тіла — пристрасними мачо. Насправді дешеві черевики неймовірно муляли, а взятий на прокат костюмчик стримував рухи. Але кожен тиждень проходив у очікуванні улюбленої розваги, щоб знову одягнути куртку з чужого плеча та здійснити ритуальний танець перед кабінетом доступної красуні. Немає сумнівів у тому, що танго виконувало функцію прелюдії до любовної гри, розпалювало емоції і чуттєвість. Час від часу до чоловіків приєднувалися жінки — власниці борделів або ж їхні дівчатка. Але жодна більш-менш поважна дама не наважувалася й мріяти про танець пристрасті — надто інтимним він був, надто малою була відстань між розігрітими партнерами.

      На початку минулого століття танго розпочало успішний похід світом, підкоривши спочатку столицю богеми Париж, потім — демократичний Нью-Йорк, а за ними — всі європейські столиці. Саме старенька Європа ошляхетнила танго — відфільтрувала надмірну пристрасть, додала йому смаку стриманості й суворості. Таким ми знаємо сучасне танго. Експансії танго сприяв, зокрема, магнетизуючий голос легендарного Карлоса Карделя. Але декаданс і вседозволеність першої половини ХХ століття змінилися танговим застоєм 60-х. І лише в 90-х танго спізнало ренесанс, який пов'язують з успіхом бродвейських шоу Tango Argentina і Tango*2.

      Поезія танго — це оспівування самотньої любові. Коли жінки ще немає, коли вона тільки з'являється і вже йде. Справжній тангуеро є жерцем танцю, його пристрасть до жінки — суть його існування, і горе тій зрадливій... Танго ніколи не повторюється, його не можна розкласти на окремі па і зазубрити раз і назавжди. Ритм два на чотири має бути несподіваним, як саме життя. Тому, щоб приблизно оволодіти азами цього танцю, треба вчитися щонайменше півтора року.

      Звісно, що цього всього я не знала, будучи глядачем VIP-шоу в «Сеньйор Танго». Там я чула лише голос головного тангуеро, бачила сплетіння рук і тіл — пари то повільно розходилися, то швидко зближувалися, здійснюючи такий дріблінг, що стає ясно, звідки «ростуть ноги» всесвітньої слави футболіста Марадони. А пісня «Не плач за мною, Аргентино...» (Don't cry for me Argentina...) була останньою краплею у переповненому келиху відчуттів. Назавтра півгрупи побігло до найближчого музичного магазину, тепер сеньйор Кардель співає і для мене...

Чому Буенос-Айрес не другий Париж, а кольори «Бока Хуніорс» не українські

      Окрім танго, своїм розквітом Буенос-Айрес завдячує м'ясній буржуазії, яка експортувала до Європи соковиту яловичину, а виручені гроші вкладала у розбудову міста. До слова, аргентинська яловичина — це національна гордість країни, її честь і слава. Якщо ви, не дай Боже, вегетаріанець, то в Аргентині вам просто нічого робити. Один лише факт — на аргентинських полях вільно пасyться 57 мільйонів корів. Саме яловичина робить погоду на аргентинській кухні: соковита «парілья» — приготоване на решітці м'ясне асорті, не менш смачне «асадо» — шматки засмаженої на вогні телятини і баранини, а ще «енпанадос» — на вигляд точно український вареник — смажені на олії пиріжки з начинкою із м'яса, цибулі та яйця. Від ожиріння і серцево-судинних захворювань рятує лише море овочів та вина. 

      Але ми відволіклися. Зводячи місто своєї мрії, аргентинці орієнтувалися на Париж, тому Буенос-Айрес часто називають «другим Парижем». Хоча це зовсім не так, адже в архітектурі міста сплелися стилі багатьох європейських країн. І якщо візиткою столиці Старого Світу є Ейфелева вежа, то Буенос-Айрес репрезентує фалосоподібний Обеліск (щось на кшталт стели на київському проспекті Перемоги), зведений на честь 400-ліття міста там, де 9 липня 1816 року вперше підняли державний прапор країни. Стоїть ця гордість гарячих аргентинців на Авеніді 9 липня — найширшій вулиці у світі. У 30-х роках минулого століття правляча верхівка Аргентини збагнула, що столиця не має своєї архітектурної візитки, тож вирішила створити щось на кшталт паризьких Єлисейських Полів. Для цього зруйнували два квартали з прекрасними зразками світової архітектури, з яких «вижила» лише будівля французької амбасади — французи захищали свою власність ледь не з погрозами розірвати дипломатичні стосунки.

      Прямуючи по Авеніді до нашого готелю, я була дещо розчарована — центральна вулиця неприємно дивувала поєднанням аристократичних будинків з якимись обдерто-недобудованими спорудами невідомого призначення. «Нічого дивного, — подумалося тоді, — адже ж у них економічна криза, соціальні негаразди...» Цікаво, що моя знайома, яка побувала в Буенос-Айресі років із десять тому, спостерігала ту саму картину. Проте, як виявилося, це лише невеличкий шматочок міської мозаїки.

      Буенос-Айрес знаходиться в затоці річки Ла Плата, і хвилі Атлантики до нього не докочуються. І хоча річкова вода вважається екологічно чистою, ніхто тут не купається, надто вона скаламучена течіями. Освіжитися у спеку можна в приватних басейнах, публічних клубах або просто у фонтані, тільки треба здолати двометрові загорожі. Подібні заходи безпеки застосовували під час кризи два роки тому — огорожі встановлювали навколо всіх бронзових об'єктів, щоб запобігти крадіжкам. До речі, про кризу. Її наслідки в столиці майже не помітні. Буенос-Айрес — чисте і охайне місто європейського зразка. Про минулі безпорядки нагадують лише образливі написи-графіті на банкових стінах, а ще — бомжі, які вечорами займаються сортуванням смітників. «Серед населення криза досить відчутна, не вистачає робочих місць. Добре живуть ті, хто накопичив збереження ще за старих часів, або ті, хто мав гарну роботу і зв'язки, а тепер ними скористався. Інші — намагаються виживати», — розтлумачили нам сучасне життя-буття аргентинців.  

      Але цих прикрих реалій столичного життя напозір дуже мало, навіть у кварталі бідняків Ла-Бока, принаймні на популярній вуличці Камініто. За соковитими червоно-зелено-синьо-жовтими та ще й бузково-фіолетовими фарбами, що маскують дешеву залізну і дерев'яну обшивку будинків, надійно заховані всі злидні. Ла-Бока, батьківщина відомого ФК «Бока Хуніорс». Того клубу, офіційні жовто-блакитні кольори якого милують око кожного українському патріоту. Дарма, що наслідують вони не нашу, а шведську фану. На північ від Ла-Боки знаходиться абсолютний її антипод — аристократичний район Реколета. Там на розкішному цвинтарі знаходиться усипальниця улюбленої жінки всіх аргентинців — Евіти, Еви Дуарте-Перон, дружини президента-диктатора Хуана Перона .

      Завершувала мою безтурботну відпустку одвічна гризота: що привезти з Аргентини, щоб друзі-знайомі відчули смак цієї країни? Відповідь виявилася однозначною — мате (зауважте, наголос треба робити на першому складі). Традицію пити цей чай індіанців поширили гаучо, тобто аргентинські ковбої. Дехто впевнений, що мате містить галюциногени, але аргентинці це заперечують і наполягають на тому, що мате очищає організм і є панацеєю від усіх хвороб. Заварюють його в посудині, зробленій з гарбуза, і п'ють через спеціальну трубочку з фільтром — бомбішью. Що може бути більшою екзотикою?

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>