Михайло Бєліков: Коли суддя оголосив вирок Параджанову, зі стіни впав портрет Леніна

      9 січня Сергію Параджанову — кінорежисеру, художнику, життєлюбу — виповнилося б 80 років. Крім розкішно красивих фільмів, які він зняв, крім колажів, ляльок, картин, які він створив, крім красивих столів, якi він накрив за своє життя безліч, крім химерних фотопортретів, які він залишив по собі, він приніс у світ такий культ краси, такий талант прикрашати будні, заквітчувати реальність, що й після смерті розпаду його магнетичного світу не сталося. Відкрийте будь-яку книжку про нього, візьміть касету із його фільмом, включіть документальне кіно, де в кадрі з’являється чарівник Параджанов — і марно опиратися буйству краси і смаку, вам не вдасться бути безпристрасним чи байдужим. 9 січня кінематографічна громадськість понесла квіти до пам'ятника Сергію Йосиповичу на території кіностудії імені Довженка, низько вклонялися пам'ятнику і пам'яті, а за кілька годин до покладання я тримала в руках смішні малюнки, зроблені фломастером, з написаними каракулями Параджанова і ніяково натискала «паузу» на диктофоні, поки Михайло Олександрович Бєліков, режисер і оператор, голова Спілки кінематографістів України, кілька разів виходив на кухню, щоб приховати сльозу, яка не істерично, зрадницьки тихо з'являлася посеред щоки, коли він говорив про Сергія Параджанова. Свого друга.

      — Михайле Олександровичу, зі спогадів видно, що у Параджанова було багато друзів, але всі вони кудись зникли, коли його посадили до в'язниці. Я знаю, що ви до останнього підтримували стосунки із Сергієм Йосиповичем, листувалися з ним, їздили до нього в зону...

      — Це була така ситуація, дуже драматична. Середина 70-х років, коли панували партія і КДБ, і здавали людей просто. За рахунок того, що на партійних зборах хтось виступив і сказав, що Сергій нечемна людина, аморальна, наступного дня така людина могла поїхати до Парижа, а в той час це було не так просто — виїхати за кошт держави. Так сталося, що сьогодні друзів у нього стало більше, ніж тоді. Зараз хвиля бурхливої любові, що це, значить, мій друг, я для нього зробив все, що міг, у той час. Ну, це, на превеликий жаль, філософія життя.

      — Ви пам'ятаєте  свою першу і останню зустрічі із Параджановим?

      — Перша зустріч була в 1964 році, уже був готовий фільм «Тіні забутих предків», а я зняв як оператор «Казку про Мальчиша-Кибальчиша». Мене дуже вразила його квартира на проспекті Перемоги — це був практично музей, але музей без дверей. Тому що двері весь час були відчинені, люди заходили безупинно, було таке, що Сергій і не знав, хто це. До речі, я думаю, що 50 вiдсоткiв було людей від органів, які приходили і слухали, що там говорять. Він був дуже хлібосольним і практично весь час займався тим, що готував їжу. Люди заходили, і він весь час готував, готував — це, мабуть, кавказький характер. При першій же зустрічі зав'язалася бесіда про Бабин Яр — тоді тільки починали дискутувати на тему, що робити з Бабиним Яром, яку архітектуру створювати. А після цього був виступ Сергія в Будинку архітектора — дуже-дуже цікавий, він пропонував якісь речі, які треба зробити в Бабиному Яру. У той час, я вам скажу, це було небезпечно, тому що влада була проти. А востаннє бачив, на превеликий жаль, коли ми його ховали.

      А напередодні, коли він був живий... Це було в Тбілісі, він уже дуже хворів, і це мене страшенно вразило. Як завжди, він готував їжу, бо — гості, весь час там були якісь гості. Сидів у широкій сорочці, біля нього лежав шприц, він був діабетик, бере цей шприц і через сорочку — буб, я говорю: «Сергію, що ти робиш?». «Та, — каже, — це не має ніякого значення», всадив собі укол і поклав шприц знову поруч. Тоді він згадував Висоцького і Марину Владі, став розповідати, як приїхав до нього Володя з Мариною під час їхньої весільної подорожі. А це було у дворі будинку  в старому Тифлісі, де ріс маленький платан, за столом хтось сидить, на столі вино, їжа кавказька, зелень, весь час хтось підходить новий. А він сидить — перед ним таз, і  весь час миє тарілочки і подає новим гостям. Оце була остання зустріч.

      Ми знали, що ситуація безнадійна, з Парижа нам подзвонили і сказали, що Сергія повертають до Єревана і літак йому дав мер Парижа. Коли його привезли до Єревана, він уже був без пам'яті, нічого не розумів, не пам'ятав і через три дні помер. Зателефонували наші спільні друзі, і ми з Танею (дружина М. Бєлікова. — Авт.), Сашком, моїм сином — його Сергій хрестив і дуже-дуже любив — вирішили, що їхати треба обов'язково, квитки замовили, а що з собою взяти?.. Думали-думали. А в мене був знайомий реквізитор, який працював на фільмі «Тіні забутих предків», він каже: залишилася хустка, яку знімали в цьому фільмі, і топірець із Західної України. Каже, оце в мене знаходиться, і я нікому цих речей не віддаю. Я до нього: «Але ось така ситуація», він сказав: «Ніяких проблем, беріть». Поїхали до Тбілісі, і чартерним рейсом уся грузинська делегація полетіла до Єревана. Ми приїхали, і практично вже розпочався похорон. Прощання було в Опері, після цього ми вийшли на вулицю — практично вся центральна площа заповнена людьми — поставили труну на вантажну машину, і вона поїхала. Але проїхала сто метрів — не більше, бачимо, стоїть якийсь кордон і машину не пропускають. Тоді люди взяли труну на руки і понесли до цвинтаря. Це знято, до речі, і цей матеріал у нас є. Була панахида , після цього, за кавказьким звичаєм, почали у труну класти все, що кожен приніс. Поклали ми цю хустку і топірець, а там хто клав сигарети, до речі, він не курив, хто пляшку поклав. До нас підійшов чоловік яскраво вираженої кавказької національності, з бородою і каже: «Ви з України приїхали?»— «Так». — «Передайте, що сьогодні на кордоні Вірменії і Азербайджану війни не буде». Вірмени і азербайджанці домовилися між собою, що в цей день жодного пострілу один в одного не буде, тому що Сергій сам був вірменином, знімав в Азербайджані також, і вони вирішили таким чином вшанувати пам'ять Сергія. Передайте в Україну. Ну, і не для преси можу сказати, що він ще додав, що так би мовити, «кращі друзі» Сергія, які не приїхали на похорон, правильно зробили, тому що їм би сьогодні тут не пощастило.

      Це було останнє прощання з Сергієм. Поховали його поруч із могилою Хачатуряна, це найпочесніше місце в Пантеоні.

      — А ви листувалися, коли Сергій Йосипович сидів у тюрмі, листи збереглися?

      — Так, але ми й їздили до нього. Сашко був зовсім маленьким, нам не було з ким його залишити, тож вирішили поїхати втрьох — я, Таня і він. А ми ж не могли сказати трирічній дитині, що їдемо в тюрму, кажемо — в лікарню поїхали, а він дивиться, дивиться і каже: чудова лікарня! Це було під Вінницею, а взагалі Сергій сидів у трьох місцях. Тоді ми були в Сергія вже втретє за три роки, і це був найважчий його період, трагічний, він сказав: мабуть, руки на себе накладу, я вже більше не можу. Хоч усі, хто разом із ним сидів, ці злочинці ставилися до нього як до батька, і дуже-дуже поважали. Хоча цю статтю, ви знаєте, яка в нього була (за гомосексуалізм. — Авт.), у зоні не люблять. Це унікальна ситуація. Взагалі, розумієте що, оця стаття, вона на 50 вiдсоткiв сама була придумана ним, він розповсюджував оце своє ставлення до чоловіків, і це теж така його, будемо казати, творча риса. Може, воно й було, я не знаю, але в той час це було не так поширено, як зараз. Я взагалі думав, що це його байки.

      А якось уночі, це було ще коли ми жили в іншому будинку, тут поруч, дзвінок пролунав, відкриваю я двері — стоїть такий, ну що вам сказати, в бороді, і каже: я від Сергія, не бійтесь. Сергій написав вам, що я приїду переночувати? Я кажу, що ні, я не знаю про те, але заходьте. Він зайшов і каже: не бійтеся, я вбив 14 людей, сидів поруч із Сергієм. Чеченець. Таня, бідна, ледь не посивіла. А він повторює: ви не бійтесь, і ніж бере так... Він відсидів 15 років, у таборі був паханом, останні роки сидів разом із Сергієм. Сказав, що домовився з усіма, щоб до Сергія не було ні в кого ніяких претензій. А в таборі там своя ієрархія. З великою повагою ставилися до Сергія всі, ніхто не мав права його образити, ні одна волосина не впала з його голови.

      — Тобто в зоні до нього ставилися бережливіше, ніж на волі.

      — Да, так воно сталося. Ще така деталь, дуже цікава. Суд над Сергієм був закритим, у залі сиділо чоловік 10 свідків, не більше. Позаду судді висів портрет Леніна, і коли він прочитав вирок — 5 років, у ту хвилину, в ту мить портрет — бух! — і злетів. Що це було, я не знаю, але щось відбулося. Це була така маленька-маленька кімната, я стою, а Сергій тут сидить з охороною і показує мені: дивись, що робиться. Коли портрет упав, суддя не звернув на це увагу, а коли Сергій мені показав, мовляв, бач, Леніна немає, суддя на нього дивиться, тоді на мене, не розуміє, що відбувається... Сергій знав, що йому дадуть 5 років, це максимальний термін за цією статтею, тому що коли я зайшов у приміщення, він зразу показав на пальцях — 5, і ми з Танею все зрозуміли.

      — Михайле Олександровичу, а не пробували захищати Параджанова, залучати хороших адвокатів, шукати захисту у верхах, зв'язки, блат?

      — Розумієте, був колосальний тиск із боку прихильників Сергія, але, на превеликий жаль, це було більше з-за кордону, ніж зсередини. Тут практично нічого не було. Ми пробували щось робити, і нас із Балаяном тимчасово відлучили від роботи на студії. Була підтримка з Італії, Франції, навіть Луї Арагон, він тоді був зятем Лілі Брік, говорив із Брежнєвим про справу Параджанова, а найближчі його знайомі й друзі перелякалися. Мені надіслали листа на підтримку Сергія від Тарковського, там ще Шукшин підписався, щоб ми передали його у ЦК України. Ми з Танею пішли у приймальню ЦК, стоїмо, щоб зареєструвати лист,  а поруч уважно на нас дивиться один співробітник студії, потім підходить і каже: а що ви тут робите? Кажу: та от, листа треба зареєструвати в приймальні. А що це за лист, від кого? Ми розказали, такий і такий лист. Віддали цього листа, повертаємось, зразу ж мені кажуть: тебе викликає директор студії. Пішли до нього, а він: ну навіщо тобі потрібна ця діяльність на підтримку? Практично всі кроки, які робилися, миттєво відстежувалися, пильність була на вищому рівні. Все це було безумовно на замітці у КДБ, і ми, на жаль, практично нічого не могли зробити.

      А у зв'язку з іноземними прихильниками я згадав одну смішну історію. Якось я прийшов до Сергія, а вiн каже: «Читай, я — геній», і показує телеграму, на якій стоїть підпис Фелліні і ще щось написано італійською мовою. Я подивився на це і кажу: «Сергію, ми й так знаємо, що ти геній». Ну і там заходять знайомі, його друзі, і він каже всім: от, читайте, читайте, я — геній, Фелліні написав. А ввечері прийшов хтось, хто розумів італійську, і каже: «Сергій, тут не написано, що ти геній. Підпис Фелліні, але там написано: «Дорогий Сергію Йосиповичу, жодного фільму вашого не бачив, вибачайте, але за подарунок, який ви мені прислали, дуже вдячний. Фелліні». А він ляльку йому зробив, і передав кимось в Італію.

Таня, дружина Михайла Бєлікова:

      — Мені чомусь згадалось, що, коли було слідство, сюди приїздила сестра Сергія — Рузанна, у нього було дві рідні сестри — Аня і Рузанна. Рузанна була унікальною особистістю, дуже розумна, вона завідувала лабораторією величезною, яка працювала на космос, але  така величезна, з великими грудьми. Такими великими, що вона руки ніяк не могла тримати, тільки виклавши на грудях. І ось вона приїхала, і постало питання, що квартиру заберуть. Вона сиділа і журилася, що ось і цю ж люстру заберуть, і ці картини. І ми кинулись рятувати. Тоді була машина, ми завантажили все під дах, все витягли, розпихали по гаражах, по квартирах друзів. А виявилося, що там нічого було рятувати, у нього ж нічого не було, він був жебрак, ця вся краса була створена його руками із мішури, це була видимість розкошів.

      — Як ви думаєте, Михайле Олександровичу, яким би сьогодні був Параджанов, якби дожив до 80-річчя?

      — Ситуація, яка зараз склалася в українському кінематографі, трагічна. Справа не в тому, що немає творчих потужностей, а трагічна вона тому, що перспектив ніяких немає. Нове керівництво студії Довженка спрямоване не на відновлення українського кінематографа, а в першу чергу на створення матеріально-технічної бази для телебачення, причому телебачення не українського, а московського, російського. І Сергій у цьому плані безумовно став би на захист ідеї розвитку українського кіно, це не викликає жодних сумнівів.

      У нього був задум, який він не зміг втілити в життя. Була така історія. Я вчився тоді на Вищих режисерських курсах у Москві, він зателефонував до нас додому, звертається до Тані: у тебе Лермонтов є? Мені потрібен «Демон». Таня пішла в бібліотеку, взяла «Демона», Параджанов каже: читай ти. Таня прочитала весь твір, а він сидів, слухав, і каже: це моя мрія — зняти «Демона». І я так думаю, що якби він ще прожив, то наступний фільм він би знімав по «Демону». Були такі роздуми звернутися до Коцюбинського знову, багато розмовляли  на цю тему. Але, думаю, що його не дуже цікавила б сучасність. І це природно абсолютно, тому що сучасність для нього — це політика, а політику він ніколи не розумів. Усі думають, що він був виразником сучасних ідей, дисидент, антісовєтчік, але ні, цього не було, і взагалі, його посадили зовсім не за його політичні погляди, а за спосіб життя. Він міг, наприклад, дивні речі — стати на захист Островського, його роману «Як гартувалася сталь». Микола Мащенко знімав фільм, і всі казали: як це? А Сергій каже: «Що ви чіпляєтесь до цього Островського і цього його роману? Я, навпаки, стаю на захист». Коли кажуть, що Сергій у той час висловлював якісь антирадянські ідеї, це було, але то було його життя, а не політичні роздуми. Його посадили за спосіб життя. Тому що він вільно жив, висловлював незалежні думки. Наприклад, його колись викликали в ЦК, він прийшов і каже: «Такої уніформи ще не бачив. Зайшов, а там тисячі однакових пижикових шапок лежать і однакові ратінові пальто».

      Він безумовно любив Україну. Якось була ситуація, коли знімався фільм «Іду до тебе» по Лесі Українці і взяли на пробу Аллу Демидову, а в неї були якісь претензії. У розмові Сергію сказали, що актриса викаблучується, і він обурився страшенно, каже: «Ах ти..., сало українське їси — знімайся безкоштовно». Тоді він ставав на захист української державності, а зараз ну що відстоювати? У той час  він відстоював державнiсть України і фільмами своїми, і поглядами, і своїм авторитетом. Безумовно, однією із причин, чому його посадили, був справжній український націоналізм. У нього це в крові було, як і повага до Вірменії, Грузії, Азербайджану.

      — Він заразився націоналізмом на «Тінях», у Карпатах чи до цього?

      — Ні, я думаю, до. По-перше, він учився у Савченка, працював у нього на фільмі «Шевченко», і повага до справжнього національного духу, до України притаманна йому ще з тих часів. У перші часи знайомства з ним — це середина 60-х років, — наприклад, я не знав творчості ні Марії Приймаченко, ні Катерини Білокур, і наші розмови весь час розпочиналися з того: ти бачив? ти бачив? ти бачив? пішли, поїхали подивимось. Це було в нього до «Тіней», любов до українського народного мистецтва — до речі, він дуже цінував українське бароко. І я думаю, він безумовно знімав би щось із української класики, не торкаючись сучасності.

      — А розмови про творчість?

      — Ви знаєте, ми говорили про творчість практично весь час, але це були не розмови про конкретні фільми — це, може, займало 1%, а в кожній дії його — як він миє тарілки, як він розставляє посуд — це Кузнєцов, це той, це все була творчість. Я приходжу до нього одного разу, а він одягнутий у простирадло, шкарпетки прив'язані мотузкою — це він зображав Отелло.

      Переодягнувшись, він створював новий образ, через такі речі войшла творчість. Він ніколи не аналізував фільмів, не читав нічого, літератури сучасної не знав абсолютно, але був дуже ерудованою людиною, весь час спілкувався з видатними кінематографістами, і коли хтось приїжджав до Києва, у першу чергу до нього йшли — і старі, і молоді. Але Сергій не був аналітичною машиною, яка щось оцінює з точки зору критики.