Андрій Куликов: Богуцький грав певну роль: йому було важливо не перебити гарним виступом нового ведучого

                Одного чудового вечора (невдовзі по тому, як проект «Свобода слова» на ICTV залишив його ведучий Савік Шустер) «через старий Ботанічний сад, через Паньківську на Толстого» простував собі журналіст Андрій Куликов і думав: «А раптом?..» Це недоговорене «раптом», що стосувалося рефлексій на тему новоутвореної вакансії, справдилося напрочуд швидко — мало чи не наступного не менш чудового дня. Куликову запропонували спробувати сили у ролі ведучого. «Першого, здається, червня був перший тракт чи пілот, пізніше — другий, і на підставі цих пілотів вони зробили вибір...» — розповідає Куликов про те, як він заступив на посту Шустера. Розповідає він також і про інші речі. Але спочатку — традиційна «УМівська» рубрика «Досьє» — цього разі у викладі того, на кого досьє і заведено.

Пропозиція була вигідною, а ностальгія — відчутною

                — Пане Андрію, даруйте за тривіальність, але розкажіть, будь ласка, про себе.

                — З чого почати?

                — З початку. З народження.

                — Народився 1957 року в родині службовців у Києві. До 35 років жив у столиці. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету. З 1979-го по 1992-й працював у газеті «Ньюс фром Юкрейн», яка англійською мовою видавалась і йшла у деякі країни світу. Зокрема, мала читачів у Канаді та Сполучених Штатах. У 1992 році, коли у Лондоні було засновано українську службу Бі-Бі-Сі, я став одним із перших чотирьох журналістів з України, яких запросили туди працювати. В 1995-му я повернувся в Україну. А пізніше Сашко Ткаченко, який організовував ТСН для «1+1», запросив мене до себе як випускового редактора і фактично — заступника. А коли Сашко був змушений піти з «Плюсів», я заступив його на посаді керівника ТСН. Далі був Новий канал, де я працював шеф-редактором. Туди прийшла нова команда, зокрема і Ткаченко, від якого я, вважаю, і навчився «справжнього телебачення». Але це було ще під час нашої співпраці на «1+1», а на момент зустрічі на Новому каналі у нас уже було різне бачення того, що хочу робити я і чого чекає від мене він. Тому з Нового каналу я пішов, певний час працював перекладачем, потім з моїм другом — телережисером Ігорем Гусєвим — робив програму «Нічна драматургія» на СТБ. Через деякий час мені знову запропонували працювати в Лондоні, і я погодився. У Великій Британії пробув п'ять років, потім — знову в Україну. З 2005-го я працюю тут у проекті сприяння перебудові журналістської освіти «Жорна». Проект добігав кінця, а мені дуже хотілось залишитись працювати в Україні. Тому пропозиція ICTV була для мене і цікавою, і вчасною, і — не буду приховувати — вигідною. Бо залишитись в Україні хотілось на гідних умовах. 

                — Ваш візуальний типаж нагадує типаж Шустера. Це й зіграло вирішальну роль при затвердженні вашої кандидатури? Якщо це так, ви вважаєте подібний підхід правильним?

                — Я вважаю, що я не схожий на Савіка Шустера. Але формат програми робить будь-якого ведучого чимось на нього схожим. Так, у мене є борідка, є неголеність, є окуляри... Але все це зі мною вже давним давно. Не думаю, що це вплинуло (а тим паче — вирішальним чином) на вибір ведучого.

                — Інші претенденти були?

                — Так. Сергій Рахманін і Марина Остапенко. Вони також проходили тракти.

                — Але у Остапенко не виявили борідки і неголеності? Чому їх забракували?

                — Не знаю, чому забракували. З Мариною ми випадково зустрілись на телеканалі. Вона мене приємно вразила — прекрасно тримається, дуже авторитетна. Так що подібне запитання — до керівництва ICTV.

                — То на яких умовах ви підписали контракт? Скільки ви працюватимете на «Свободі слова» і як довго, відповідно, виходитиме ця передача?

                — Знаєте, робити якісь заміри наперед... Чи буде вона цікавою й через 10 років, чи набридне через півроку? Не знаю. Впевнений, що програмі потрібні зміни. Не хотів би, щоб вони були раптовими і докорінними, бо тоді це буде вже інша програма. Але форма і ідеологія «Свободи слова» довели її життєспроможність. Крім того, є й певні зобов'язання перед людьми, які робили цю програму протягом двох років. Частина їх залишилась на ICTV — це гарні і професійні люди, які мені дуже допомагають. Думаю, що разом із ними ми залишатимемось у старому форматі, який будемо потроху змінювати.  

Богуцький навмисно нікому не сподобався

                — «Свободу слова» ми запозичили у Росії. Експортували її сюди разом із Шустером. Скажіть, хто є автором програми? Чи не можна було знайти в нас професіонала того ж рівня, який створив би подібне ток-шоу?

                — Автором програми є Віра Кричевська, але фактичним, «щоденним», керівником програми є все ж її ведучий. Але якщо об'єктивно, то це — плід колективної праці. А щодо вашого другого запитання, я переконаний, що в Україні достатньо і кадрів, й ідей, щоб робити власний продукт. Для мене проблема українського телебачення полягає у величезній розпорошеності цих кадрів і у невиправдано великій кількості телеканалів — як загальнонаціональних, так і місцевих. У Великій Британії на 65 мільйонів населення, які живуть у країні з дуже потужною економікою, припадає 5 загальнонаціональних телеканалів з якісними і різноманітними програмами. В Україні їх від 12 до 15 — залежно від того, які визначення до загальнонаціонального телеканалу застосовувати... І це — на 46 мільйонів населення і на економіку, якій дуже тяжко прогодувати телеканали за рахунок реклами. Бо телебачення не повинно відігравати політичну функцію, воно має бути комерційним проектом. Де нам набрати стільки реклами? Плюс ще й на сотню місцевих телеканалів? В Одесі з мільйонним населенням — 14 місцевих телеканалів, в яких загальнонаціональний рекламодавець не зацікавлений, а місцевий — занадто бідний для фінансової підтримки. От і виходить, що в нас з нашими телеканалами скрізь «некомплект»: десь є 50 відсотків журналістів (замість 100) для підтримки нормальної інформаційної служби, десь — половина кадрів для розважальних передач, десь — для ток-шоу тощо. Подивіться, до того ж, яка міграція ведучих відбувається з каналу на канал! Це тому, що легше запросити до себе сформованого професіонала, ніж виховувати його у власному колективі.

                — А що, в Росії ситуація інакша?

                — У Росії — 7 чи 8 національних телеканалів. Але там відмінність в іншому. Взимку я був в Єкатеринбурзі — у мене там друг, телевізійник... Я був вражений розвитком місцевого телебачення: в цілому дуже гарні телеканали. Друг мій каже: «Розумієш, нам тут простіше, ніж у Москві, бо ми дозволяємо собі значно більше». У нього в студії, наприклад, був Гаррі Каспаров (в даному контексті важить те, що Каспаров — відомий в Росії опонент Путіна. — Авт.). У прямому ефірі... А уявити, що він з'явився би десь на центральному телеканалі — просто неможливо. Тож ступінь свободи в нас, порівняно з Росією, є значно вищим, але з доцільністю використання ресурсів — усе навпаки. Ми дуже багато запозичуємо з Росії і з інших країн теж. Наприклад, «Танці з зірками», «Перший мільйон» — це все запозичені проекти.

                — Невтішна картина. То якби ICTV у пошуках вітчизняного виробника закрив «Свободу слова», канал істотно втратив би в рейтингу?

                — Напевно, якщо це флагманська програма.

                — Нещодавно ви брали участь у парочці чатів. Користувачі останніх настирливо повторювали, що вам ще далеко до Савіка Шустера. А Богуцькому, який тимчасово заміняв ведучого, мовляв, й поготів... За еталон брали коректність, толерантність Шустера, до яких ви нібито не дотягуєте. Це — глас віртуального народу, а не моя думка. Ви таку оцінку поділяєте?

                — Ні. Я вважаю, що я є найкращим вибором для цієї програми. Поведінку Шустера у студії коментувати не буду, скажу лише, що його робота мені здавалась здебільшого виваженою. А собі мені закинути нічого. А щодо Богуцького, то я щиро вважаю, що Сашко просто грав певну роль. Стратегічно йому було важливо не працювати на повну силу, щоб не перебити своїм гарним виступом наступного ведучого — на нього і так звалюються, як бачимо, порівняння... А з тим, що Богуцький поводився не толерантно, я не погоджуюсь. Формат вимагає певної жорсткості.

                — Відносно змін у програмі. Що ви плануєте запровадити?

                — Одна зі змін, яка вже відбулася, — це українська мова передачі. Крім того, я вважаю, що програма має бути обмежена в часі. Бо телебачення — це сигнал, а сигнал треба подавати в певний час. Є й ще й зобов'язання перед глядачем — якщо початок наступної передачі зазначений о 12-й ночі, значить, саме тоді вона і має початись.

Про те, звідки беруться консерви, неможливість диктатури та свобода від совісті

                — Як, на вашу думку, ЗМІ вписались у нинішній виборчий процес?

                — Пресу я читаю зараз мало. Але вважаю, що треба розрізняти пресу партійну і таку, що працює на досягнення комерційного ефекту. Останній вигідно пропонувати читачеві якнайширше коло позицій — за таких умов пресу купуватимуть охоче.

                — Це загальновідомі речі... А телеканали за яким принципом розподілити? Якщо НТН транслює з'їзд Партії регіонів, а 5-й канал — з'їзд БЮТ?

                — Ефірні засоби інформації відрізняються від преси тим, що діють на більшу аудиторію. А підходити до їхньої оцінки ми маємо з урахуванням особливостей ринку. Доки не відбудеться скорочення кількості телеканалів, ми не позбудемось такої ситуації. Наразі життя телеканалів штовхає їх до необхідності на когось орієнтуватися. От і виходить, що в нас свободу слова, тобто різноманітність думок забезпечує загальна кількість телеканалів: десь — БЮТ, десь — Регіони, десь — ще хтось... А потрібно, щоб на кількох телеканалах, які залишаться, були представлені і перші, і другі, і треті.

                — І все ж таки: були часи темників, часи чорного піару... Що ми маємо зараз? Білий піар, сірий? ЗМІ на виборах-2007 — якими вони є?

                — Такими, якими і були. Забагато особистих симпатій вихлюпується на телеекрани та сторінки газет... Але я хотів би зауважити, що в нашій розмові ще жодного разу не прозвучало слово «радіо». А радіо — це найдемократичніший засіб масової інформації. Воно не пов'язане з високими технологіями, як ТБ, і легше для сприйняття, ніж друкована преса. І те, що воно в нас у такому занедбаному стані, дуже промовисто відбиває стан нашого загального розвитку.

                 — Отже, підсумуємо стан речей в українських ЗМІ: в ефірі — надмір телеканалів і значна розпорошеність кадрів...

                — Так, але ми часто абсолютизуємо вплив телебачення. Дуже багато політичних діячів помиляються, роблячи ставку на ТБ...

                — Ви самі казали, що в ефірних ЗМІ — найбільша аудиторія. Утім політики не нехтують, зокрема, й інтернетом — активно йдуть у блоггери, заводять «живі журнали»...

                — Інтернетом користується, в кращому випадку, 8 відсотків населення. Комплексність повинна бути, але, як на мене, друковане слово залишається основним рушієм подій.

                — Це у 2007-му інтернетом користується 8 відсотків населення. Телебаченню інтернет, може, й не конкурент, а от пресі він відчутно наступає на п'яти...

                — Ілюзія...

                — ... принаймні розбещує «друкованих» журналістів. У більшості випадків ми вже не створюємо новини самі, а беремо їх з інтернету. В кращому разі — перевіряємо інформацію і супроводжуємо її зібраними коментарями.

                — Так, і це, до речі, одна з хвороб і українського радіо. За винятком кількох потужних радіостанцій, більшість бере новини з інтернету. І виходять консерви...

                — То чим нас здивують ЗМІ в найближчі роки?

                — Я абсолютно певен у тому, що в нас регулярно будуть з'являтися нові блискучі журналісти, будуть з'являтися цікаві програми на телебаченні, а газети і журнали будуть доступними і зрозумілими. Тільки не треба чекати, що все це станеться завдяки одному якомусь прориву. Власне, й зараз у нас є цілком пристойний медійний продукт.

                — Судячи зі сказаного, ви жодних загроз розвитку української журналістики не вбачаєте? А як щодо повернення до часів диктату з президентської (прем'єрської, спікерської, мерської — виберете за смаком!) резиденції?

                — Ні, не думаю.

                — А відносно навали «жовтої» преси? Наскільки вона нам заважає?

                — Вона допомагає. У Британії є газета «Сан» з 6-мільйонним тиражем — яка там робота iз заголовками, який професіоналізм... Британським читачам, після того як вони прочитали «Таймз» абощо, хочеться почитати суто про життя.

                — Це дивлячись, що розуміти під словами «почитати про життя». Обговорення того, чому в однієї депутатки так настовбурчились під сукнею соски і чи не купила вона для них збільшувачі, є такою прірвою падіння, що таке — вже не пожовтіння, а просто скурвлення преси — є, по-моєму, проблемою більшою, ніж кількість телеканалів...

                — Нам ще рости... І до якісної жовтої преси зокрема. Але, знову ж таки, потенціал у нас є...