У фільмі Леоніда Бикова «У бій ідуть одні «старики» Володимир Талашко зіграв льотчика Сергія Скворцова. Того самого, що для перемоги над противником мав спершу отримати перемогу над собою. Та мужність Скворцова часто допомагала й самому Талашку. Особливо в період кінематографічного затишшя, коли українські актори вже й чекати перестали нових ролей та пропозицій...
Якось, коли кіностудія ім. О. П. Довженка запросила шанувальників кіно на День відкритих дверей, Володимир Дмитрович як почесний гість свята поділився з присутніми наболілим: «Так довго не приходили ми сюди у справах, пов'язаних із професією... Але ми не будемо ходити сюди просто так — будемо працювати, бо залишаємось синами кіностудії імені Олександра Довженка!».
Сьогодні все значно оптимістичніше — актор живе не лише спогадами про минуле, але й новими фільмами.
— Володимире Дмитровичу, в яких кінопроектах ви нині працюєте?
— Знявся у фільмі «Запороги» за романом Віктора Веретинникова (виробництво «Укртелефільму» та кінокомпанії «Злагода». Режисери: Володимир Онищенко, Олег Бійма. — Л. Б.). У мене була надзвичайно цікава роль, мав насолоду попрацювати з хорошим матеріалом — утілив образ Крутояра. Події стрічки розгортаються в наш час і водночас перекидаються в ХVII—XVIII століття. Цей восьмисерійний телевізійний фільм, який базується на українській історії, з українськими акторами, згодом вийде на екран.
Крім того, працював на знімальному майданчику в одного з моїх учнів, сина відомого оператора Віктора Крутіна, Сергія Крутіна, який почав знімати повний метр. Це ще один дотик до кіно. Дотик, бо Сергієва робота — також телевізійний фільм. Загалом, упродовж останніх років запрошення працювати в кіно були, але я відмовлявся. Річ не в тім, що вже не свербить грати і не хочеться виходити на знімальний майданчик — не хочеться робити щось нецікаве й чуже моєму світоглядові, і в такий спосіб занижувати рівень вже зробленого. Звісно, професійний досвід із кожною зйомкою зростає, а от надбання якогось позитивного резюме — не завжди. І навіть коли ти довго не з'являєшся на екранах, все одно люди пам'ятають ті кадри, які запали в душу. До речі, у Москві знайти картину «У бій ідуть одні «старики»» не так уже й просто. Так, сумно, коли тебе згадують як частину певної історії... Але це хвилинний сум — приємно, що моя робота в цьому фільмі закарбована з такими іменами як Биков, Смирнов, Мірошниченко, Сандулаєв, Євгенія Симонова.
Велика проблема сьогодення — відсутність молодої зміни, яка змогла б підхопити естафету. Пояснення просте: дуже мало знімається фільмів наших, українських. Акторів не запрошують на зйомки, бо кіновиробництво ледь рухається. Деякі з них пішли з професії, а деякі вже пішли з цього світу, не створивши впродовж п'ятнадцяти років незалежності нічого цікавого.
Кошти ж, які надходять із Росії для зйомок фільмів... Звичайно, росіяни зацікавлені знімати своїх акторів. До речі, відомі російські актори сьогодні затребувані: Лариса Лужина, Наталя Варлєй — усі так звані ветерани працюють, знімаються.
— Ви часто буваєте в Москві, минулого року відвідали Китай. Організатори фестивалів запрошують?
— Сьогодні я працюю на студії «Глас», яка транслює свої передачі в Україні й Росії. Пишемо українською й російською казки для дітей. Деякі колеги вважають, що народному артистові така робота не личить, але я задоволений, бо те, чим я займаюся, — також спілкування (нехай через екран, але водночас і з дорослими, і з дітьми), а казочки, які я читаю, нагадують про доброту і скромність. Важливо, щоб у людських душах не з'являлися чорні діри, на кшталт тих, які є в космосі. Ми маємо влити в такі чорні утворення щось світле, яскраве, добре, красиве, щоб примножити добро.
Минулий рік був роком Росії в Китаї, і російські кіномитці запросили мене поїхати разом із російською делегацією — познайомити китайського глядача зі старими радянськими картинами. Я представляв фільми «В бой идут одни старики» і «Капітан Немо».
Мені як акторові приємно, що мене пам'ятають. Проте маю сказати, що нині росіяни не байдужі й до того, щоб відродилася колишня єдність російських митців з українськими і щоб російський бізнес давав змогу українським акторам зніматися у спільних проектах. Не лаючи українські кінофестивалі (їх у нас, на жаль, не так і багато), важливо зауважити: протринькувати гроші, які збирають на них, — гріх. Ці гроші треба витрачати на кінопроекти — надавати можливість хорошому режисерові зняти фільм і задіяти при цьому як молодих, так і досвідчених акторів. Нехай не мене — неважливо. Головне — щоб був розвиток, щоб, скажімо, цьогорічний фестиваль надав тому чи іншому митцеві можливість на наступному представити конкретну кінороботу.
— Вартий уваги досвід білоруських колег, котрі, попри все, зберегли Театр кіноактора...
— Так, коли ми свій руйнували, вони свій — зміцнювали. Сьогодні білоруські актори працюють зі своїми білоруськими режисерами в театрі, і у своїх же білоруських режисерів знімаються в кіно. В цьому є мудре зерно — актор працює і на сцені, і на знімальному майданчику; на сцені досвід накопичує, а на знімальному майданчику його віддає. Добре було б, коли б у нас відновилася така мистецька одиниця як Театр кіноактора. Маю бажання вийти на сцену такого театру й попрацювати.
— Деякі критики й кінотворці стурбовані: європейський кінематограф втрачає європейську методику фільмування — нівелюється те, що вiдрізняло європейські фільми від американських.
— Так, «американізація» помітна, але ж щось, мабуть, у цьому є й цікаве. Можливо, масштаби стурбованості стосовно того, що втрачаються смак і світогляд європейського кіно, завеликі. Часом захоплення викликає те, наскільки американське кіно налаштоване на кінцевий результат: режисер просто адаптує свій талант до того, щоб привернути увагу глядача (без різниці, дитини чи дорослого), шукаючи більш яскраві засоби для «зваби». Це погано? Погано, якщо говорити про смак і культуру кінотеатру. Але в американському кіно прагматична складова існує вже в зародку фільму. Якось мені розповіли про російський серіал, який висвітлює життя підводників — загалом більше ста серій. Знімали в Севастополі, побудували спеціальний павільйон у Москві, сценарій писали кілька авторів...
— Голлівудські технології?
— Радше італійські. З появою неореалізму з'явився розподіл: хтось пише діалоги, хтось — вибудовує драматургію... Можливо, сьогодні світ тому й існує, що інформація дуже багатогранна, можна «спілкуватися», не виходячи з дому. Проте насправді — це псевдоспілкування. Треба говорити про інше: існує прірва між нашим поколінням і тими, хто сьогодні вступає до мистецьких вузів.
— Ви викладаєте майстерність актора в Національному університеті театру, кіно й телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Мабуть, є студенти, якими ви пишаєтесь?
— Світлана Зубченко вже зіграла три головні ролі. Мої студенти стали лауреатами фестивалю «Кінотур», зокрема Тетяна Бура отримала нагороду за свою дипломну роботу в номінації «Портрет». А до цього Світлана й Тетяна разом із Наталкою Стогній під час фестивалю «Пам'яті Бикова» у Краматорську зняли роботу «День народження», і також отримали відзнаку «Кінотуру».
За радянських часів у кіно працював Тимофій Васильович Левчук — режисер, народний артист СРСР, який чимало років «відслужив» ще й депутатом Верховної Ради. Людина, котра надзвичайно допомогла акторам... По суті, він побудував Будинок кіно. І саме він запропонував мені викладати на його курсі. Близько тринадцяти років тому я почав свою педагогічну діяльність, і сьогодні, коли в кіно надзвичайно мало практики на знімальному майданчику, викладання допомагає актору тримати ту форму, яка потрібна для професії. Крім того, важливо передати свій досвід. Часом кажуть: «Та скільки там того досвіду, з 53 картин?». Так, можливо, з 53-х досвіду таки небагато, але і Степанков, і Миколайчук, й Івченко, й Осика, викладаючи, говорили: «Можливо, ми й ненабагато здібніші, ніж ви, студенти, але ми вам розповідаємо про те, що ми зробили не так, про помилки, яких ви можете уникнути». Така передача досвіду і є школа. Водночас, викладаючи, я маю можливість привернути увагу молодої людини до хорошого фільму, цікавої картини, до творів Стуса, Винниченка, Стефаника. Студенти сьогодні не знають Стефаника! Я на минуле літо дав завдання: знайти для сценічної роботи уривки з української класики. Принесли «Сто тисяч»... А Куліша — ні, Винниченка — ні, у ті крихти, які насипала середня школа, вони ще задивляються, а далі — ні...
— Що, на ваш погляд, є характерним для ментальності українського акторства? Наші актори розповідають, що їм нерідко ставлять за взірець колег-росіян.
— Так, випадки, коли російську школу розглядають як взірцеву, непоодинокі. Крім того, має місце наша національна сором'язливість. У російських вузах (за часів мого навчання) студенту намагалися прищепити ставлення до себе на кшталт: «От це — я. І я — найкращий!». Тому й ми нині маємо, крім навчання професії, навчати майбутніх акторів, як треба себе нести — вчити гідності. В людському житті така сором'язливість — добра річ, а в акторській професії — не завжди. Нерідко в радянські часи під час проб (навіть у наших, українських, стрічках) право зніматися отримували москвичі, і не тому, що вони були кращі — спрацьовувало маркування «російський актор».
Водночас сучасний режисер має повернутися обличчям до акторів, причому й до тих, яких акторами ще треба виховати. З українських режисерів акторів уміли «робити» Миколайчук, Биков, Кохан, той же Тимофій Левчук, безперечно — Довженко. Режисер — це, крім усього, ще й той, хто може навчити молоду людину (чи досвідченого майстра) акторської майстерності й пробудити в ній ті таланти, які послужать кіномистецтву.
— Ви свого часу започаткували Фонд імені Леоніда Бикова. Він зараз діє?
— Ні. Проте я особливо ціную ту допомогу, яку свого часу надавали фонду друзі й небайдужі організації, а також люди, котрі опікувалися життям акторів. Ми допомагали як літним акторам-ветеранам, які мали потребу в підтримці, так і молодим — бо і в них бувають скрутні хвилини; брали участь у днях пам'яті Леоніда Бикова у Краматорську. На сьогодні фонд перейменовано — нині це фонд «Пам'ять», бо пам'яті потребують і Микола Гринько, й Іван Миколайчук, і Віктор Мірошниченко. Вважаю, що такі фонди потрібні, і їх варто підтримувати.
— З усіх ролей, що ви зіграли, які залишили найглибші враження?
— Інколи глядачі вважають, що саме ті картини, які їм до вподоби, і є найдорожчими для акторів, що в них знялися. Із власного досвіду й досвіду колег скажу, що це не завжди так. Немає підстав сперечатися зі смаком людей, котрі назавжди полюбили «У бій ідуть одні «старики», «Капітан Немо», «Народжена революцією», «Чорний квадрат», «Русь споконвічна», «Іван Федоров». Але є й інші картини, можливо, не такі відомі, як перераховані. До них належить стрічка Ризької кіностудії «Людоїд», яка подарувала мені надзвичайно цікаву акторську роботу. А в п'ятисерійному фільмі «Прискорення» (режисер Григорій Кохан), що оповідає про життя академіка Глушкова, я зіграв начальника відділу кадрів, від якого за сюжетом і залежала доля майбутнього академіка. Роль невеличка, всього на десять хвилин, але вона для мене дорога й важлива.
Нецікаво спостерігати, як людина падає, навіть сумно на таке дивитися, цікаво — як людина піднімається. Ось і мене особисто хвилює, як особистість піднімається, — йде до професії, дружби, любові, певного подвигу — таке приваблює і в літературі, і в кіно, бо її життя при цьому може надихнути інших. Можливо, саме тому глядачеві сподобався Скворцов із «Стариков...».
Володимир Талашко
Народився 6 березня 1946 року в місті Ковель Волинської області. Закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (1972 рік). Працював у Донецькому музично-драматичному театрі імені Артема.
Знявся у фільмах «Комісари», «У бій ідуть одні «старики», «Народжена революцією», «Як гартувалася сталь», «Капітан Немо», «Якщо ворог не здається», «Таємниці святого Юра», «Пароль знали двоє» та інших.
Народний артист України.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
