Степ тут — Донецький, проте Луганськ майже з усіх боків оточують лісові насадження. Здебільшого рукотворні, але є й цілком природні хащі, в яких не соромно було б знімати натурні сцени з побуту російської Баби-Яги або вітчизняної волинської Мавки. Це в межиріччі Сіверського Дінця та Лугані, точніше, в тому місці, де перший приймає каламутні води останньої...
Новини географії
Радянські поети так оспівували урбаністично-індустріальні пейзажі Донбасу (ну, в кращому випадку — «вышел в степь Донецкую...», маючи на увазі місто Донецьк... яке на момент виходу картини «Большая жизнь» називалося Сталіно), що ріка Донець і досі залишається на периферії уваги навіть самих донбасівців, не кажучи вже про решту країни. Утiм за довжиною — 1053 км — це третя ріка в Україні. Якщо ж згадати, що майже половина річища «другого призера» Дністра тече територією Молдови... Утім не варто мірятися ріками — достатньо того, щоб наш Донець поважали. У тому числі ті, хто живе на його берегах.
Чи живе на берегах Дінця автор цих рядків? Непросте запитання. З точки зору адміністративно-територіального поділу, самим краєчком торкається ріки найвіддаленіше селище Луганська, колишнє звичайне село Красний Яр. Сюди я давно не зазирав, а кілька років тому тут на березі ще напівлежав старий корабель — свідок суднохідного минулого сухопутної Луганщини. А так основний масив міста лежить настільки далеко від Дінця, що навіть у розпал купального сезону з центру немає прямого сполучення з його пляжами.
Проте на пляжі народ якось таки доїжджає. А от до місця впадіння в Донець Луганки практично ніхто не приходить. До речі, про Луганку. Точніше, про правильне написання її назви. Що місцеві мешканці кличуть її Лучанкою — зрозуміло. В «Універсальному словнику-енциклопедії» (УСЕ) права притока Дінця названа Луганню. А на мапі «Луганская область» (Київської військово-картографічної фабрики) вона значиться як Луганка. Якщо вірити цій мапі (і деяким іншим, навіть більш детальним), у Донець вона впадає практично під прямим кутом.
«А у селах, у веселих, і люди веселі»
На «велике географічне» відкриття претендувати не наважуюсь, а от щодо місця злиття, то дві луганські ріки останні кількасот метрів течуть майже паралельно одна одній — це мною зафіксовано, в тому числі на фотоплівці. Однак спершу до нього треба було якось дістатися, а тролейбуси або хоча б маршрутні таксі сюди не ходять. Власне, кінцева зупинка маршрутки — селище Веселеньке. Воно, як і Красний Яр, теж адміністративно входить до Жовтневого району Луганська, хоча від околиці міста до околиці селища — кілька кілометрів степу і посадок, а на його вулицях немає будь-яких ознак міста.
Від Веселенького до гирла — кілька кілометрів лісом. Отим, казковим. Узагалі-то туди веде грунтова дорога, та навряд чи тут часто бігають хоча б «бобіки» місцевого лісництва. Принаймні коли я чимчикував по ній, просто на дорозі мені зустрічалися сімейства блідих поганок. Якби рух був хоч трохи жвавішим, гриби передавили б колесами — якщо б вони взагалі наважилися тут вилізти. Ще однією ознакою безлюдності було павутиння. Цікаво, як отой маленький хрестовичок примудряється простягти павутинку між двома гілками по обидва боки дороги, коли відстань між ними метрів п’ять-сім, а іноді й більше?!
Власне, хащі й павуки з’явилися після того, як я доволi заглибився у ліс, а неподалік від селища мене порадувала одна галявина — очевидно, місце пікніків місцевих мешканців. Одноногий круглий столик, два стовбури, покладені перпендикулярно, схоже на диван, кострище, викладене з цеглин. А трохи подалі — прихилений до дерева... блакитний унітаз. У Веселенькій узагалі немає міської каналізації, тим більше її не може бути в лісі. А унітаз — у наявності. Він вдало вписався в ландшафт, і ця турбота про санітарно-гігієнічне забезпечення «виїзних» гулянок на природі виглядає дуже... зворушливо. Сказано: Веселеньке!
У царстві «рептилій»
Пару вужиків я дійсно бачив по дорозі, але йдеться не про цих представників сімейства плазунів. Дорога пірнула під гору, і ліс усе більше почав набувати казкових ознак. Розверзалися якісь ущелини (мабуть, весняні потоки танучого снігу прорили), де цілком могла сховатися ціла рота Солов’їв-розбійників; застигло, прислухаючись до моїх кроків невідоме ящероподібне чудовисько з рогами на могутніх лапах. Судячи з розмірів цього пенька, дерево мало бути ну просто велетенським...
Луганка в цьому місці доволі-таки гамірлива, особливо на численних перекатах. Але чим ближче підходить вона до Дінця, тим тихішою стає. Начебто дворова дівка, що раптом знітилася, зіткнувшись у коридорі зі старим грізним паном... Гм... Я тут недавно писав про панський маєток на протилежному кінці Луганська, в Олександрівську — очевидно, цими спогадами навіяне таке порівняння. При тому що Луганка дійсно виглядає замурзаною нечепурою — в порівнянні зі «старшим братом».
Як уже було сказано, кількасот метрів до злиття обидві річки течуть паралельно. Настільки, що під кінець на хребті «півострова» вміщується лише одна, доволі вузенька, стежина. Необережний мандрівник з однаковою вірогідністю ризикує ковзнути або в одну річку, або в іншу. Мені пощастило, але якби втратив рівновагу, то віддав би перевагу водам Дінця. Бо він помітно чистіший. Слід сказати, каламутить воду в Луганці не місто — принаймні у вищезгаданому Олександрівську, де вона тільки-но вливається в межі Луганська, вода так само брудна й непрозора. Донець, звичайно, теж не є зразком чистоти (облСЕС уже років двадцять забороняє тут купатися), але трохи вище за течією в нього впадає Айдар, а він — чистий. Одна з найчистіших річок України. Тож розбавляє індустріальну каламуть.
Ніс півострова збоку нагадує крокодила, що занурився у воду по самі очі. Та ще й осока додає зеленого «крокодильського» кольору. А от кора дерев на хребті в «рептилії» має нестандартний яскраво-помаранчевий відтінок. Слід гадати, Луганка додала відповідних барвників. Хоча й на Дінці стоять цікаві в цьому сенсі підприємства. Наприклад, рубіжанський «Барвник». Або знаменитий Лисичанський нафтопереробний. Цікаво, що з лівого берега води обох річок важко розрізнити, зате стоячи на носі в «крокодила» можна вжахнутися: така чітка межа між двома рідинами. Обидві з яких називаються водою...
...У подібних мандрівках шкодуєш, що немає біологічної освіти. От, наприклад, зустрів квітку на могутньому, заввишки метра в півтора стеблі. Раніше такої ніколи не зустрічав, і стоїш, гадаєш: чи то незнання ботанiки тебе підводить — чи то наслідок мутації під впливом антропогенного фактора. Або: чому так активізувалися цього літа арахніди... себто павуки. Може, так і треба? — хоча раніше в такій кількості зустрічати їх не доводилося. Аж раптом це нам природа знак подає?
А й справді: наскільки офіційна наука у змозі промоніторити біологічне розмаїття хоча б у таких місцях? Біологів не вистачить.
