Олег Савкін: Найвищий рівень майстерності — коли артист уже нічого не грає

      Справа, яку обрав Олег Савкін, — акторство. Якось він сказав: «Гадаю, я — на своєму місці, бо мені подобається та робота, якою займаюся». Олег активно працював у кіно (фiльми «Смерть шпiонам», «Вiйна», «Два кроки до тишi»).

      Театральні ж роботи Олега — це свідчення того, що актор, котрий поважає свою справу й щоденно обмежує себе заради неї, у будь-якому образі достукається до душі глядача.

«Досить часто вдалими виходять ті ролі, про які навіть не думав»

      — Мабуть, актор як ніхто вміє здивувати. Олеже, чи є бажання зіграти зворушливий і смішний образ як антитезу вже зіграному?

      — Звичайно, є. Проте важливо, щоб знайшовся відповідний матеріал і щоб хтось із режисерів побачив мене в такому образі. Коли я працював у Харківському академічному театрі імені Шевченка, такі ролі в мене були, у Києві я їх не отримав. Хоча в моїх нинішніх роботах (маю на увазі передусім сьогоднішні ролі в Театрі імені Лесі Українки), як на мене, певну натуру таки можна прочитати, принаймні я намагаюся той чи інший характер в образ закласти.

      Сподіваюся, прийде час, коли мені запропонують зіграти, як ви окреслили, смішний і зворушливий образ. Водночас я неймовірно люблю гострохарактерні ролі й завжди вітаю моменти комізму, гумору. Інша річ, що немає такої ролі, де я міг би все це разом представити.

      — Натомість, можливо, є певна віртуальна роль, про яку ви час від часу думаєте і в такий спосіб притягуєте її?

      — Немає. Я взагалі намагаюся нічого не звати, бо коли попросиш і тобі дадуть бажане, а ти виявишся не готовим його прийняти — це гірше, ніж жити у звичайному сподіванні. Я помітив, що досить часто вдалими виходять ті ролі, про які навіть не думав.

      — Роль журналіста Еріка Ларсона із «Прихованого кохання» — одна з них?

      — Так, саме її я мав на увазі, бо, отримавши п'єсу, навіть збирався відмовитися від неї. Виставу за твором Еріка-Емманюеля Шмітта «Загадкові варіації» я бачив, коли в Київ приїжджав Московський театр імені Євгенія Вахтангова. Нобелівського лауреата Абеля Знорка, одного з героїв п'єси, тоді грав Василь Лановий. Я пояснив режисеру, що нікого, крім Ланового, з цього спектаклю не запам'ятав. Запропонована роль здалася мені надто сірою, неяскравою. Проте виявилося, що все далеко не так... Я вдячний цій ролі й Олексію Павловичу Кужельному за такий подарунок — за небуденний матеріал, у якому поєдналися емоції, психологізм, трагедія, драма. Роль режисера можна порівняти з роллю диригента: актор, правильно скерований «диригентом», обов'язково подякує останньому. Але, щоправда, передовсім — драматургія. Коли працюєш із матеріалом геніального драматурга (до таких зараховую Шмітта), п'ятдесят відсотків успіху вже маєш, а якщо ще наявний який-не-який внутрішній збіг з образом... Готуючи роль Еріка Ларсона, я усвідомлював, що він і я — не схожі, але! Але було і є моє бажання бути таким, як він, тому цей персонаж — своєрідний маяк у моєму житті.

«Моновистава — надзвичайно ефективний тренінг для будь-якого актора»

      — Розкажіть, будь ласка, про свою попередню роботу в цьому театрі — про моновиставу «Минулорічний сніг».

      — Уже рік, як цю виставу зняли. Я ж грав її чотири роки. Режисер — Олексій Кужельний, а жанр визначили як еротичний трилер. Узагалі моновистава — надзвичайно ефективний тренінг для будь-якого актора, і спроможність зіграти її перед глядачами — це свідчення певного акторського рівня. Специфіка ж «Минулорічного снігу» була в тому, що впродовж усього спектаклю актор повинен був спілкуватися із глядачами, я маю на увазі безпосереднє спілкування. Ти ставиш комусь із залу запитання, намагаєшся будь-що отримати відповідь, а потім, залежно від відповіді, робиш наступний крок, але в той же час ти зобов'язаний привести все до того знаменника, який передбачив автор. Спектакль досить провокаційний: із глядачами доводилося говорити не про шахи, а про інтимні речі. І це тоді, коли в нашому суспільстві люди ще не зовсім готові до обговорення таких тем, до того ж зі сцени. А вести розмову потрібно було природно, без жодного натяку на вульгарність. Фактично кожна вистава давалася нелегко, тому, відчувши, що від такої делікатної теми зібралася певна знесиленість, я попросив зняти цю виставу. До того ж я грав її на мікросцені — для 21 глядача. Так, актор має працювати з однаковою віддачею в будь-якому залі: і на 21, і на тисячу глядачів. Але коли довго граєш у невеличких залах, потребу в паузі (як часовому проміжку для акумулювання необхідної енергії) відчуваєш гостріше — це ще одна причина, через яку я попросив перерву.

      Ентоні Сверлінг — сучасний англійський драматург, котрий мешкає у Швеції i котрого в нас мало хто знає. Власне, сам текст п'єси — це набір слів, квазімонолог. Якось у Театрі імені Лесі Українки Анатолій Хостікоєв разом зі своїм сином грали спектакль за п'єсою, у якій не було жодної коми, взагалі будь-якого розділового знака. Але, знаєте, це настільки цікаво! Адже в житті ми саме так і розмовляємо.

«Вам не подобається? І не треба...»

      — Оскільки кіно — це суперуспіх, зважаючи на масштаби аудиторії, то театр — це просто успіх?

      — У цей бік я ніколи не дивився й не думав про таке. Для мене і театр, і кіно — це робота. Але нещодавно я розмірковував: мабуть, коли б мені не довелося попрацювати на будівництві, зокрема, то свою зайнятість у театрі та в кіно я називав би абсолютним задоволенням. Термін «робота» більше узгоджується з будівництвом, аніж зі сценою. Інша справа, що в театрі (чи на знімальному майданчику) потрібно часом добре подумати, облитися сльозою, прикласти певні зусилля. Акторство дарує неймовірне поєднання задоволення, роботи й, безперечно, пізнання, адже кожна роль дозволяє побачити в собі стільки нового!

      — Олег Табаков якось сказав: «Мені нецікаво подобатися одній-двом високоосвіченим самотнім жінкам. Це мені не по таланту». Якщо спроектувати ці слова на вашу особистість, що не по таланту Олегу Савкіну?

      — По-перше, я схиляю голову перед талантом Олега Табакова. Він із когорти тих візуальних учителів, до котрих я завжди придивляюся і прислухаюся. По-друге, коли хтось, у даному випадку актор, промовляє ту чи іншу сентенцію, не кожен може зрозуміти, в контексті чого він її говорить.

      А що стосується мене, то скажу: бувають різні ситуації. Інколи запитую себе: «Заради чого я працюю?». Ось вистава закінчилася, глядачі (байдуже — сто їх, як у театрі «Сузір'я», чи дев'ятсот, як у Театрі імені Лесі Українки) встають, аплодують, і я розумію: «І заради цього (заради задоволення глядачів) — я також працюю».

      В інституті нас навчали (та й у роботах Станіславського при уважному читанні це можна знайти): бувають моменти, коли театр готовий іти на повідку у глядача...

      — Тобто прислуговуватися глядачеві?

      — Ні. Готовий відверто заробляти усмішки, аплодисменти. Я маю на увазі не моральний бік справи, а професійний. Інколи актори через репризи намагаються отримати визнання залу, але ж реприза — це фактично мистецтво в мистецтві, вона має базуватися на певній доречності. На мій погляд, такий шлях до визнання не вартий поваги. А от коли актор упродовж вистави всього себе віддає лише ролі, не розпорошуючись на різні реверанси для публіки й не використовуючи увагу глядачів, а цінуючи її, і коли після цього в кінці спектаклю лунають шалені оплески і крики: «Браво!», то можна говорити про заслужене визнання. Вважаю непристойним, коли актор працює, заграваючи з глядачем.

Актор, що спiває

      — «Якщо в актора закінчується самоіронія, він...»?

      — Він стає режисером (сміючись)! Поки що я не відчуваю в собі неймовірного режисерського хисту. Гадаю, режисером потрібно просто народитися, а не приходити в професію з відчаю (коли, наприклад, не вдалося реалізувати себе в акторстві). Якось я почув слова, які врівень афоризму: «Ті, хто вміє працювати, — працюють, ті, хто не вміє працювати, — керують, а ті, хто не вміє керувати, — правлять». Коли в режисуру приходять, виходячи з означеного поступального руху, то це недобре. Режисер повинен мати свій непохитний світогляд — той міцний внутрішній стрижень, на який можуть спертися інші, він повинен вміти переконувати, навіть нав'язувати свої цінності, таким чином збагачуючи світосприйняття інших.

      — Нині в Театрі імені Лесі Українки ви задіяні в трьох спектаклях. У якому грати найлегше і який приносить найбільше професійне задоволення?

      — Кожний  спектакль дає змогу проявити ті чи інші акторські якості. Нінкович, секретар міністерства іноземних справ і за «сумісництвом» мій персонаж у виставі «Пані міністерша» взагалі подарував мені можливість співати на сцені: до цієї роботи я сам знав, що спроможний на таке, а от інші — ні (сміючись)! Так, завдячуючи Михайлу Юрійовичу Резнiковичу, я став актором, що співає.

      — А до роботи у виставі «Пані міністерша» ви відчували впевненість у тому, що маєте дар співака?

      — Впевненості як такої не було — я просто співав. А проблема того, хто співає, розходиться з проблемою того, хто слухає: перший завжди отримує задоволення, а другий — не завжди (сміючись). Але, щоб так серйозно — з великої сцени, з мікрофоном, — до цієї вистави не було. Хоча в юнацькі роки я навіть був солістом аматорської вокально-інструментальної групи.

      У виставі «Наполеон і корсиканка» я також співаю, щоправда, не стільки, як у «Пані міністерші», а в «Заповіті цнотливого бабія» в ролі монаха — і граю, і співаю, і танцюю. Нещодавно я мав змогу переглянути відеозапис цього спектаклю, зокрема той, де задіяний Микола Миколайович Рушковський. Як на мене, він — досконалий у цьому образі (в образі бабія). В його роботі я помітив чимало тих якостей, до яких, власне, сам намагаюся дорости. Найвищий рівень майстерності — той, коли артист уже нічого не грає...

      — Поміж тим був і такий спектакль, де ви лише танцювали...

      — «Неймовірний бал», і сьогодні його також немає в репертуарі. Балетмейстер Театру імені Лесі Українки Алла Давидівна Рубіна мріяла поставити спектакль із драматичними акторами, які танцюють. У нашому театрі знайти таких легко — Михайло Юрійович переймається тим, щоб у трупі були актори, спроможні працювати як на сцені, так і в репетиційній залі біля станка.

      У цій виставі не було слів — «діалог» вершився через рух. Репетиції тривали кілька місяців, і часом було досить нелегко і нам, акторам, і режисеру, тобто балетмейстеру. Але треба сказати про певну умовність: драматичний актор — це здебільшого текст, а балетний — це станок, причому щодня. Коли ми готували цю виставу, то, дійсно, упродовж кількох місяців щодня працювали біля станка, але після прем'єри, граючи водночас і в інших спектаклях, ми не мали можливості репетирувати так, як це роблять балетні актори. Виконавців усе частіше стали переслідувати травми. Отже, на жаль, ми змушені були полишити цю виставу. Але як досвід вона — надзвичайно цікава.

Розмову вела Лілія БОНДАРЧУК.

ДОСЬЄ «УМ»

      Олег Савкін закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. І.Котляревського (акторський факультет; майстерня Л.Сердюка; 1988). З 1988-го до 1991-го — актор Театру юного глядача, м. Орел (Росія). З 1993 до 1999-го — актор Харківського державного академічного драматичного українського театру ім. Т. Шевченка, потiм — Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, де грав у виставах: «Таємниці мадридського двору» за Е. Скрiбом (режисер Л. Остропольський), «Любов та війна» (режисер М. Резникович), «Хто вбив Емілію Галотті?» за Г. Лессінгом (режисер К. Кацубко), «Сон літньої ночі» за Шекспіром (режисер Д. Богомазов). Нинішні ролі: Нінкович, «Пані Міністерша» Б.Нушича (режисери: М. Резникович, Л.Остропольський); Монах, «Заповіт цнотливого бабія» А. Крима (режисер В. Малахов); Бертран, «Наполеон і корсиканка» І. Губача (режисер М. Резнiкович). З 2002-го співпрацює з Майстернею театрального мистецтва «Сузір'я»: моноспектакль «Минулорічний сніг» Е. Сверлінга (режисер О. Кужельний); роль Еріка Ларсона у виставі «Приховане кохання» Е. Шмітта (режисер О. Кужельний).

      На Першому Нацiональному працював у програмах «Для тих, хто вдома», а тепер — «Прогноз погоди».