Юрій Нікітін: Траплялося, й мене ловили аж за матами...

      З листопада 2005-го Національний олімпійський комітет України визначає найкращого спортсмена місяця. Проте, напевно, ще ніколи за цей час президент НОК України, вручаючи пам'ятну статуетку та грошову премію лауреату, не був таким розчуленим. Днями Сергій Бубка на такій церемонії сказав: «Юрій Нікітін довів свій професіоналізм, високий клас та волю до перемоги під час Олімпіади в Афінах. Потім була важка травма і тривале відновлення. Приємно, що Юра знову повернувся до кола провідних батутистів світу і сповнений сил довести свій клас на Олімпіаді-2008 в Пекіні».

      Отже, лауреат НОКівського червня — батутист Юрій Нікітін. Нагадаємо, що у перший місяць літа олімпійський чемпіон Афін 28-річний спортсмен двічі святкував перемоги на етапах Кубка світу зі стрибків на батуті у Бельгії та Болгарії.

      Наскільки важко, маючи за плечима найвище для спортсмена досягнення в кар'єрі, змусити себе повернутися у великий спорт, можете собі уявити. В українського гімнаста перед очима був приклад російського колеги Олександра Москаленка, який після тріумфу в Сіднеї-2000, важких травм та тимчасового «відрядження» у нафтовий бізнес знайшов у собі сили скинути десятки кілограмів зайвої ваги та в 35 років приїхав у Афіни, щоб боротися за «золото». Москаленкові Нікітін залишив «срібло», але здобув повагу його наставника Віталія Дубка, слова якого як слова конкурента мають велику вагу: «Не скажу, що перевага олімпійського чемпіона була вражаючою, але Нікітін, без сумніву, був найкращим. Юрій після серії успіхів набув упевненості у собі, і перемогти його тепер значно важче. В українця практично немає слабких місць. Висота польоту, чистота рухів, складність — усе на рівні. За рівності iз суперником судді завжди віддадуть перевагу саме йому. Українського лідера можна перемогти, маючи лише унікальну перевагу».

      Висота польоту... Це не просто слова для виду спорту, де під час вільного падіння після карколомного кульбіту найчастіше доводиться думати про «унікальну перевагу в складності». Як це було три роки тому? Зі спогадів про Афіни й почалася розмова кореспондента «УМ» зі спортсменом із Миколаєва, який здивував багатьох суперників своїм поверненням та бажанням у 30 років виступити на Олімпіаді в Китаї. До речі, ви будете сміятися, але 38-річний росіянин Москаленко теж збирається у Пекін!

Олімпійське «золото» у тумані спогадів

      — Юрію, це правда, що на передолімпійському тижні в Афінах до тебе підійшов місцевий волонтер, який володів російською, і сказав пророчі, як виявилося, слова?

      — Так, він «обгрунтував» мій майбутній успіх «залізною логікою»: «Крилата богиня Ніка є покровителькою Ігор на Олімпі, а ти — Нікітін, від Ніки, тож обов'язково виграєш». Після такої психологічної підзарядки вже не виникало сумнівів, що я здатен обійти олімпійського чемпіона Сіднея Москаленка та решту конкурентів.

      — В Австралії, до речі, батут дебютував на олімпійському рівні. Хуан Антоніо Самаранч, для якого це рішення стало своєрідною «лебединою піснею» на посаді президента МОК, ваш вид спорту охарактеризував чітко: «Маленький простір та титанічна праця». Цей вислів став крилатим, проте мало хто усвідомлював, що значить на практиці виконувати складні піруети в обмеженому просторі...

      — Під час підготовки ми стрибаємо на висоту 6-8 метрів, а під час відпрацювання найбільш складних елементів сягаємо і 10 метрів. Кажуть, що перевантаження батутиста нагадують тi, що відчувають космонавти. Різниця лише в тім, що це дуже й дуже короткочасний політ, тож обмеження у просторі та часі — особливі. Окрім того, навіть чітке виконання композиції, яке відпрацював до автоматизму, не гарантує успіху, бо у світі ще й досі не навчилися завжди ідеально встановлювати батут на важливих змаганнях. Одного разу в Чехії батут очевидно для всіх стояв не надто рівно. Цікаво вчинили французи, які під час виступу свого спортсмена вирівняли батут допоміжними засобами, але потім відразу забрали ті підпорки. Довелося тоді відчути, як тебе просто відкидає убік. Не все гаразд було й у Афінах, що засвідчили травмонебезпечні вильоти за межі батуту провідних спортсменів. Скажімо, росіянка Ірина Караваєва через це не змогла повторити свій сіднейський успіх і навіть не потрапила у фінал.

      — Тоді в Афінах вам протистояв Москаленко, якого занесено навіть до Книги рекордів Гіннесса за кількість нагород на турнірах різного рангу. Доводилося налаштовуватися по-особливому?

      — У мене є звичка не спостерігати за виступами суперників — так спокійніше. Взагалі ніколи не налаштовуюся на конкурентів, адже в нас і без цього досить серйозний «опонент» — батут. Найголовніша складність стрибків на батуті — не втратити ритм, а виконавши елемент, миттєво налаштуватися на наступний. До того ж потрібно не втрачати контролю за рамою, щоб не вилетіти за її межі. Москаленко залишається одним із найсильніших у нашому виді спорту, але в Афінах йому не пощастило — вилетів за межі стрибкової зони під час виконання другого елементу. Проте і я недаремно тренувався 10 років, щоб мати право на мрію про успішний виступ на Олімпіаді.

      — А самому на змаганнях часто доводилося «пролітати» повз раму?

      — Так, мене кілька разів ловили за батутом. Одного разу під час офіційних змагань так захопився виконанням складного елементу, що пролетів навіть повз мати для страхування і потрапив прямісінько на руки до одного з колег. Якби не він, то міг би приземлитися так, що зараз із вами не розмовляв би.

      — Перші враження після олімпійської перемоги ще пам'ятаєте?

      — Та усе було, ніби у тумані. У мене дуже боліла спина — до п'єдесталу йшов за допомогою надійного тренерського плеча після знеболюючих уколів. Сітка в грецькому залі виявилася занадто жорсткою. А перед цим ще була процедура перевірки на допінг. Я навіть нікому не встиг оперативно повідомити про перемогу.

      Перемогу присвятив усім тим, хто вірив у мене. Я дуже вдячний першому тренеру Ігорю Максимовичу Молчанову, завдяки якому й полюбив батут. А роль Володимира Максимовича Горжія взагалі важко недооцінити — без нього я не мав би таких стрибкових комбінацій та напевно не витримав би величезні навантаження.

Бізнес так не приваблює, як азарт змагання

      — Чи пощастило вам у тому сенсі, що й дружина є тренером зі стрибків на батуті?

      — Ми з Оксаною познайомилися у тренувальному залі ще в середині 90-х років. Вона навіть готувала мене до чемпіонату Європи у 1996-му. Проте це був лише епізод, хоча й виступив тоді більш-менш вдало. Одружилися ж у 2000-му. Звісно, всі думають, якщо ще й дружина є тренером з батуту, то я і вдома не можу відволіктися від професії. Насправді ж вона, як і кожна жінка, мріє, щоб чоловік більше уваги приділяв родині. Коли напередодні Олімпіади тренувався шість днів на тиждень по три-чотири години, Оксана запитувала, коли нарешті усе це завершиться і вона бачитиме мене удома.

      — Вона, напевно, думала, що після олімпійського успіху одержить зразкового сім'янина і домосіда, але ви вирішили продовжити виступи. Як вдалося знайти мотивацію?

      — Я міг залишити спорт, коли тривалий час відновлювався спочатку після операції на коліні, а згодом заліковував зламаного пальця. Проте у певний момент зрозумів, що мені буде важко без того спортивного азарту, без бажання перемогти. Тим більше, що мені почали розповідати цікаві речі про надскладні програми азіатських спортсменів. Було цікаво перевірити себе у протистоянні з китайцями чи японцями.

      — Чи засвідчили ваші перемоги у червні цього року, що в господарів майбутньої Олімпіади — китайців — нічого надзвичайного у програмах немає?

      — Моя афінська програма мала коефіцієнт складності понад 16 балів, а показник найкращого батутиста минулого сезону був 15,6. Теоретично в Пекіні можна перемогти і з афінською програмою — усе залежить від чистоти виконання. Правильно каже мій наставник Володимир Горжій, що стрибки на батуті розвиваються в напрямку, який задала ще радянська школа. Акцент робиться на фізичній підготовці та техніці. Недаремно ж і зараз не всі ризикують робити деякі дуже складні елементи, які виконувалися ще на останньому чемпіонаті СРСР.

      — Під час паузи через травми не виникало бажання, як росіянин Москаленко, спробувати себе в бізнесі, адже премія в сто тисяч доларів була ніби непоганим стартовим капіталом?

      — Місцева влада Миколаєва після Афін подарувала мені квартиру, тож чимало довелося вкласти у її ремонт. Окрім того, придбав більш швидкісну машину. Я справді спробував себе у бізнесі — відкривши магазин дитячих іграшок. Але виявилося, що олімпійської премії для «розкрутки» замало. Тож бізнес-проекти поки відкладено убік.

      — Зрозуміло, що ви не проти й після Пекіна знову поповнити сімейний бюджет премією за перемогу. Чи є для цього необхідні передумови?

      — Україні ще далеко до того фанатизму, з яким держава підтримує спорт у Китаї чи Японії. Нашою мрією залишається створення спеціалізованого залу для стрибків на батуті з висотою стелі не менше 12 метрів та тренажерами. Проте в нас є чудові фахівці найвищого рівня, є бажання і самопожертва спортсменів, є школа і традиції, тому в боротьбі за перемогу в нас завжди досить високі шанси. Добре, що в Миколаєві є люди, які нас розуміють і підтримують.

      — Зрозуміло, що щоденні тренування забирають практично весь час, але все ж у вас є напевно улюблений вид відпочинку?

      — Завдяки батькові найбільше полюбляю рибальство. Деколи бувають грандіозні улови. А часом просто радію можливості прогулятися з сином у парку. Гарним психологічним допінгом завжди є і спілкування з друзями-спортсменами — Юрієм Білоногом, Олександром Крикуном, Валерієм Гончаровим. Час від часу виникає рідкісний шанс виграти партію в більярд у партнера за синхронними стрибками Олександра Чорноуса, який цим займається практично професійно.

      — До речі, дві школи і, відповідно, дві вулиці в афінському мікрорайоні Маруссі носять ім'я українських олімпійських чемпіонів Білонога та Нікітіна. Ще не доводилося прогулятися вулицею свого імені чи виступати перед учнями «іменної» школи?

      — Щільний графік змагань поки не дозволив це зробити, але, думаю, що колись ми з Білоногом обов'язково відвідаємо «свої» місця у Греції.

ДОСЬЄ «УМ»

Юрій Нікітін

      Професійний батутист

      Народився 15 липня 1978 року в Херсоні.

      Заслужений майстер спорту.

      Зріст — 172 см, вага — 62 кг.

      Олімпійський чемпіон 2004 р. Бронзовий призер чемпіонату світу у синхронних стрибках та командних змаганнях (2003 р.). Чемпіон Європи в індивідуальних стрибках та «синхроні» разом з Олександром Чорноносом. Переможець і призер етапів Кубка світу. Чемпіон і володар Кубка України.

      Перший тренер — Ігор Молчанов. З 2001 року тренується у заслуженого тренера України Володимира Горжія.

      Закінчив Херсонський педагогічний університет.

      Дружина Оксана — тренер зі стрибків на батуті. Сину Артему чотири роки.

ДОВІДКА «УМ»

Батут: із космосу з привітом

      Батут із 1950-х років використовувався для підготовки космонавтів у СРСР та астронавтів у США. Проте першими національний чемпіонат зі стрибків на батуті провели у Великій Британії у 1958 році. У 1964-му перший чемпіонат світу прийняв Лондон. З 2000-го стрибки на батуті — олімпійський вид спорту. Наставник Юрія Нікітіна та збірної України Володимир Горжій був у числі тих, хто в 1972 році вперше переміг на турнірі в Лондоні, випередивши американців і презентувавши нову школу.