Останній віз УПА з хутора Плугаки

      Про старовинний Дермань Здолбунівського району «УМ» уже писала (див. «УМ» вiд 10 жовтня 2006 p.). «Царицею волинських сіл» називав село український письменник Улас Самчук, адже саме тут пройшли його дитячі роки. Нині в сільській гімназії діє музей автора роману-дилогії «Волинь», славиться Дермань і своїм Свято-Троїцьким жіночим монастирем, що на зорі XVI століття був культурно-освітнім осередком краю. Жили і творили тут Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Даміан Наливайко, Іван Вишенський, готував до видання «Острозьку Біблію» Іван Федоров. Уже пізніше, через кілька століть, у Дермані побачив світ ще один геній світу цього — Борис Тен. А відтепер для любителів «зеленого туризму» старовинний Дермань став привабливішим ще однією цікавинкою — ремісничим хутором Плугаки.

      На шляху до цього обійстя немає жодного вказівника, хоча за неповних два роки існування його відвідали сотні поціновувачів української давнини. Здається, в цій садибі зупинився час, все дихає минувшиною, віє тишею та спокоєм. Господар цього двору, відомий в Україні та за її межами майстер соломоплетіння Микола Огородник, ділиться секретами успіху свого дітища: «Створюючи ремісничий хутір «Плугаки», ми не ставили комерційної мети. В основі нашого проекту лежить духовність, не надумана, шаблонна, а наповнена простою селянською мудрістю, вмінням спілкуватися з людьми, з  природою, космосом, прагненням в буденному і простому побачити високе й піднесене».

      Кожен, хто заходить на це подвір'я, в першу чергу має зняти взуття. Походивши босоніж по росяній чи зігрітій сонцем траві, по глиняній хатній долівці, надихавшись пахощів цілющих квітів, наслухавшись бджіл-трудівниць, повертається додому зовсім іншою людиною — збагаченою духовно, зміцнілою у вірі в добро, любов, справедливість.

      Хаті, де живуть дерманські господарі, вже майже 150 років, й збудована вона за типом трикамерного житла: світлиця, комора та сіни — й нині це звичайне сільське обійстя. Тут є невеликий город, на фітоділянці Микола Огородник вирощує екзотичні лікарські рослини, чай із яких втамує спрагу й навіє душевний спокій, є пасіка, де кожен бажаючий може долучитися до сеансів апіатерапії, скуштувати пахучого меду, а ще кожному смакують страви традиційної української кухні, приготовлені в селянській печі. «Ми не практикуємо проживання туристів на хуторі, адже тоді це перетвориться на шоу, — запевняє господар хутора. — Нам важливо зберегти все в первозданному вигляді. Ми з дружиною Марією хочемо привернути сюди не тих, хто хоче розваги, а хто прагне спокою, тиші, рідного й глибинного. Хто до нас приїздив, переконуються, що тут із ними творяться небувалі чудеса: одні починають плакати, інші сміятися, а дехто ж стає навдивовижу щедрим, витрушуючи у цебер, що стоїть у сінях, вміст своїх кишень. І цьому я не дивуюся. Так на них діє магнетизм історії цього двору та хати».

      На хуторі Плугаки зібрано велику колекцію старожитностей: реманент, предмети побуту та повсякденного вжитку, те, що було необхідне українському селянинові для життя. Цьогоріч з'явилося ще два цікавi експонати — дерев'яний плуг середини XIX століття та віз 1944 року виготовлення. Цим возом пан Огородник неабияк пишається: «Віз нам привезли з села Катеринівка Ємільчинського району Житомирської області, хоча виготовлений він на Рівненщині, бо називали його «западенським». На цьому транспортному засобі пересувалися партизани, радянські та німецькі солдати, а останніми його використовували вояки УПА. У возі зламалося колесо і його залишили на ремонт, але пізніше ніхто по нього не повернувся. Так і простояв віз у клуні до червня цього року, допоки не потрапив до нас. Допоміг його віднайти й доставити на хутір великий шанувальник українських традицій Василь Червоній. А оскільки Дермань у роки війни називали ще й «повстанською столицею», адже саме тут проходив вишкіл молодших командирів УПА, працювали майстерні з ремонту зброї, одягу, виготовлення мін, то, вважаю, цьому возу місце лише у нас».

      У планах господарів хутора — побудувати традиційну плетену українську клуню, а ще є сподівання, що їхня добра справа житиме довго і є бажання відсвяткувати сторіччя одного з вуликів, який виготовили у 1937 році.

      На прощання Микола Огородник підсумовує: «Один із моїх гостей говорив: роби так, як Бог на душу поклав. Я так i роблю. Зі своїми відвідувачами говорю щиро, відверто, а тому й зціляються їхні душі, а самі вони стають добрішими та мудрішими. Завітайте до нас, і ви самі в цьому переконаєтеся. У Дермані говорять: «Клямка у нас на воротах не гаряча. Усіх, хто хоче до нас прийти, радо зустрінемо», лише заздалегідь повідомте про приїзд».