Олег Ольжич. Неформальний поет і націоналіст

      Із нагоди святкування 100-річчя від дня народження Олега Ольжича (Кандиби), одного з найвідоміших українських поетів ХХ ст., публіциста, ідеолога українського націоналізму, політичного і революційного діяча, доктора наук і археолога, у видавництві «Смолоскип» відкрили фотовиставку. Унікальні світлини 1900—1940 років із життя та творчості Олега Ольжича в Україні досі не експонувалися. Осип Зінкевич, директор видавництва «Смолоскип», упорядник «Вибраних творів» та «Духа руїни по сторінках історії» Олега Ольжича, які теж презентували на відкритті виставки, каже, що це фотографії з архіву дружини і сина поета, Олега Кандиби, який живе в Канаді. Саме він передав їх до архіву-музею. «Багато фотографій отримали з Братислави від доктора Миколи Неврлома, який співпрацював з Ольжичем перед і під час війни, деякі фото співробітників Ольжича, деякі з власного архіву», — розповідає Осип Зінкевич. На одній стіні висять відгуки, яким 50 років, а також ті, які в пресі з'явилися нещодавно.

      «У нас є повна колекція творів Олега Ольжича, а також «Літературно-науковий вісник», який редагував Дмитро Донцoв і де друкувався поет, — розповідає далі Осип Зінкевич. — Там можна побачити, як їх виправив редактор. Коли брати основну стіну музею, то я насамперед хотів би розказати про створення скульптури Ольжичу. Колись було заплановано відкрити пам'ятник сину Олександра Олеся в Пенсильванії у США. До цієї роботи долучився відомий скульптoр Микола Мухін. Я знав, що має бути пам'ятник, який можна тут побачити на світлині. Віднайшов дочку скульптора у Сан-Франциско, і ми два роки вели переговори. Врешті-решт вона сказала, що є скульптура, яка зберігається у якогось фермера у Пенсильванії. Коли приїхав туди, то був розчарований. Бо очікував побачити пам'ятник, який є на фотографії, а побачив величезне дерево, двометрової ширини, з якого скульптор мав вирізати образ Олега Ольжича. Я побачив його голову, яку Мухін зробив у 1962 році. Того ж року він помер, а я перевіз бюст до Києва».

      Частину світлин можна знайти у книзі «Олег Ольжич. Вибрані твори». Як каже Ростислав Семків, дослідник творчості поета, фотографію вважають річчю документальною. «Завдяки їм ми знаємо, що ці люди справді існували, — зауважує він. — Але є певний парадокс. Людина набирає схематичності, поводиться не надто природно, позуючи перед камерою. Та на виставці є знімки, де Олег Ольжич у неформальних декораціях, наприклад, на археологічних розкопках. І це якраз є цінністю фотовиставки, оскільки показують нам іншого Ольжича, не такого, про якого ми зараз звикли думати і говорити. Це — просто людина, своєрідна, цікава і освічена. Мета експозиції — показати його з іншого боку, не заідеологізованого. Він не лише поет-трибун, автор активної лірики, а людина, яка розкриває свій внутрішній світ. У нього є ліричні вірші, про які варто згадувати навіть поперед його публіцистичної діяльності й лірики громадського звучання».

      Фотовиставка складається з тематичних розділів, що відображають діяльність Олега Ольжича на різних етапах його життя, знайомить з найбільш яскравими сторінками біографії. На ній широко представлені оригінальні фото, документи, речові експонати, листування.

      До 100-річчя від дня народження Олега Ольжича видавництво «Смолоскип» збиралося видавати його твори. Однак доступу до двох збірок, які видавалися за життя лірика, не було. Та якось Осип Зінкевич дізнався, що в Києві зберігається майже повне зібрання його творів. Тоді він сконтактував з архівом. Каже, що захоплений Ольжичем ще від зустрічі з ним у липні 1941 року. «Мені тоді було п'ятнадцять років. З чотирнадцяти мене втягнули в організацію ОУН, — згадує він. — Моє завдання було поїхати до Львова, зайти на квартиру і сказати пароль. Приїжджаю на вулицю Академічну, стукаю в двері, а мені відчиняє не жінка, з якою я мав зустрітися, а хлопець. У моїй пам'яті на всіх цих фотографіях він виглядає старшим, ніж був насправді. Йому тоді було тридцять. Я говорю молодому чоловіку пароль, а він його не знає. Кажу, що приїхав зі Снятина, привіз те то й те, а він запитує зовсім інше. Тоді кличе з другої кімнати жінку, яка відповіла на мій пароль. Тоді зрозумів, що потрапив за адресою, яка мені потрібна. Жінка сказала, що це людина, яка приїхала із Заходу і не назвала, хто це. Я поняття не мав, що розмовляю з Ольжичем. Він мене питав про розкол організації, а я кажу: «Який розкол?». І Ольжич жодного слова про це не сказав. І то був великий позитив, що з внутрішніми проблемами не треба йти до молоді і дітей».

      — Чи довго тривала та майже випадкова зустріч?

      — Ми мали двогодинну розмову. Я слухав і багато чого не розумів, навіть не знав, про що говорить незнайома людина. Хоча був з ним відвертий, розказував про батька — січового стрільця і його нічні розмови з побратимами по справі. І вже опинившись у Німеччині, зовсім випадково зустрів ту саму жінку, яка сказала, що це був Ольжич. Я вже у 1947 році чув про нього. Тому, коли я довідався, що тут є архів, взявся за роботу над ним.

      — Що було найважчим у цій роботі?

      — Найбільшою проблемою була поетична творчість Ольжича. Коли ми побачили збірки, які видавалися до сьогодні, й почали їх порівнювати, то з'ясували багато неузгоджень. Виникало питання, що нам робити? Довідавшись, що в Інституті літератури є перші дві збірки поета «Рій» і «Вежі» з власноручними правками Ольжича, ми їх скопіювали. Якщо людина робить правки у виданих збірках, то має надію, що вони будуть перевидані. Ми мали право тільки змінити явну виразну друкарську помилку. Бо я прочитав 45 листів до Донцова. В одному з них за 2 квітня 1932 рік Ольжич звертається до редактора часопису, щоб він не поправляв поезії, не замінював слово «революція» на «бурю», «незнанне» — «нестанне». Інакше він перерве з ними співпрацю.

      У передмові до 660-сторінкової книги Олега Ольжича «Вибрані твори» Євген Сверстюк пише: «Щоб не заглушив його дух руїни, хай це видання будить серця і сумління, як дзвін тривоги і мертвим, і живим».