Наша країна розмаїта пісенними традиціями. Утім так склалося, що кожен «регіон» співає своєї, а цілісної картини пісенної культури українства майже ніхто не представляє. Троє львівських музикознавців-етнологів вирішили змінити цю ситуацію і ось уже понад п'ять років знайомлять Україну з усім багатством її фольклорної спадщини — регіональними особливостями українського автентичного співу, невичерпністю обрядових і ліричних пісень усіх етнічних земель свого народу.
Автентика по-модньому
Задум виник, коли скрипалька Галина Похилевич з етномузикознавцем Ларисою Лукашенко записували фольклор на Підляшші й Берестейщині, які нині перебувають у складі Польщі й Білорусі. Манера співу там відрізняється від галицької. І виникло відчуття: коли б опанувати пісенні традиції усіх етнічних земель українців — що то була б за сила! «Є багато гуртів, які співають винятково Київщину, Полтавщину, або тільки Полісся, а нам захотілося показати, що Україна надзвичайно розмаїта, — каже Галина Похилевич. — І ми задумали нанизувати, як намистинки на нитку, пісні з кожного українського краю». Так виникла назва гурту: «Коралі».
Сьогодні в гурті троє учасниць: випускниці Львівської музичної академії Галина Похилевич та Лариса Лукашенко, які тривалий час працювали в Інституті народознавства НАНУ у Львові, і акторка Людмила Зборовська. Але свої «Коралі» називають не «тріо», а фольклорним гуртом, адже мають надію на його розширення. Часто співають на презентаціях, святкових зібраннях, у сиротинцях і на фестивалях. Нещодавно випустили свій диск, отож шанувальники гурту отримали змогу мало не щодня насолоджуватися співом, відтвореним у манері Слобожанщини, Полісся, Гуцульщини, Берестейщини та інших етнічних земель України. «Є різні манери співу, — пояснює Лариса Лукашенко. — Одноголосся в Карпатах, багатоголосся в Центрі й на Сході України. Нам цікаво пробувати себе, слухаючи традиційних виконавців чи з касети, чи в експедиціях, і переймати їхню манеру. Ми, можливо, володіємо технікою не так досконало, як люди, які працюють лише на певну манеру, на певний репертуар. Але це для нас як творча лабораторія, ми постійно в пошуках, щоразу відкриваємо щось нове».
Першу свою програму фольклористки представили на розсуд глядачів на Різдво 2001-го, а офіційно днем народження «Коралів» вважається 6 травня 2001 року — День святого Юрія. Утім співпраця й «гра» з піснею розпочалася набагато раніше. У 1996 році заспівали разом iз Лесею Герасимчук, що з гурту «Королівські зайці», і брали участь у фінальному турі конкурсу «Перлини сезону». Але в Києві, у приміщенні філармонії, чомусь ніхто не оцінив їхньої авангардової ідеї — передати зв'язок поколінь через архаїчну пісню і різночасові костюми. Одна дівчина була в старовинній сорочці, друга вбрана у стилі 1950-х, а третя — по-реперськи. Журі розгубилося — половина поставила найвищий бал, а половина — найнижчий. Дівчата вирішили не чекати остаточних результатів і пішли гуляти Києвом.
З миру — по пісні
Це вже потім виникла ідея з вбранням різних українських земель. Галина мала подільський і львівський строї, Лариса зберігала бабусину сорочку з Полтавщини. У Людмили Зборовської був стрій з Рівненщини. Людмилин шлях до автентики найбільш романтичний. Якось, у середині 1980-х, вона поїхала на весілля до своїх родичів на Рівненщину. «Я звикла, що на Галичині співають переважно одноголосно або в два голоси. А на Рівненщині, в селі мого батька, як заспівали тітоньки — наді мною ніби розверзлося небо, — згадує Люда. — Мурашки побігли по шкірі. Було таке враження, ніби якийсь промінь з'єднав мене з іншим часом».
Відтоді дівчина постійно слухала радіоконкурс «Золоті ключі», де передавали «хор ланок», і всі члени сім'ї, тільки-но чули позивні цієї передачі, кликали: «Людо, іди, тут бабки співають!». Дівчина бігла до приймача з папірцем і ручкою, швидко записувала текст, запам'ятовувала мелодію. Потім за домашньою працею заспівувала, брати й сестри (у родині п'ятеро дітей) допомагали, і так усі гуртом стали співати. Але Люда тоді не думала, що почне робити це на сцені. Приїжджала до села з диктофоном, збирала бабусь-сусідок біля кооперації (так звався магазин), брала пляшечку вина і просила заспівати. Щоб для них свято створити, щоб вони вільніше почувалися. Її талант до пісні відкрив театральний критик. «Якось на дні народження в одного актора я заспівала на повен голос пісню так, як співали мої тітка Варка і тітка Ганна, — згадує Людмила Зборовська. — Кажу, послухайте, як співають у нас на Рівненщині. Вони здивувалися: «Тобі треба виступати з таким голосом!».
У 2001-му Людмила, тоді вже акторка Львівського театру ляльок, приїхала до Києва, розшукала Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», що досліджує традиційне мистецтво всієї України, і ще більше захопилася ідеєю відтворити манери співу різних етнічних земель і познайомити з ними своїх краян.
Значна частина репертуару гурту «Коралі» взята з експедиційних матеріалів Лариси і Галини, з записів Людмили Зборовської, частина — з фондів лабораторії фольклору Львівської музичної академії та УЦНК «Музей Івана Гончара». У знаної фольклористки Ганни Коропніченко співачки попросили дозволу співати пісні, записані нею на Київщині та видані на диску.
Спільна нитка
«Коли ми в Україні, нам здається, що ми дуже різні, але коли їдеш на міжнародні фестивалі за кордон, розумієш, у чому є спільний стрижень українського фольклору», — каже Людмила Зборовська. З чого ж видно, що такі різні українські пісні з «різних кліматичних зон» складають цілісність, що це пісні одного народу? «По всій Україні пісні мають однакові сюжети, — пояснює Люда. — Хоча мелодії по-різному звучать, але співається про одне й теж. Наприклад, про двох голубів і стрільця. Це стосується і колядок, веснянок. Дуже дивно, що на Підляшші — такий самий «сценарій» весілля і ті ж слова про коровай, що й на інших українських землях».
Лариса Лукашенко додає, що всі різновиди українських пісень мають однакову ритмічну основу, хоча є специфічні мелодичні звороти. Скажімо, весільні пісні чи зі Сходу, Центру, чи з Заходу відрізняються за манерою співу, манерою звуковидобуття, але ритмічні типи мають однакові. «Ритм — це основа, консервативніша за мелодичну, — пояснює Лариса. — Дві пісні з тією ж ритмічною основою можуть за мелодією на перший погляд здатися зовсім різними. Але музикознавець підтвердить, що то один тип. Скажімо, етномузикознавець Ірина Клименко писала про весільний тип 5—3, що побутує в Україні — від Підляшшя до Кубані. Це об'єднує».
Нині завдяки співові об'єднуються й такі сфери, про спільність яких не йшлося упродовж багатьох століть. Скажімо, християнські й дохристиянські колядки. «На Різдво ми пішли колядувати в собор святого Юра, і настоятель, отець Роман Кравчик, запросив нас зробити в них концерт. І парадоксальна річ — ми співали в одному з найголовніших храмів України дохристиянські народні колядки про створення світу, які церква забороняла віками, і це сприймалося дуже позитивно. Адже ці пісні, яким кілька тисяч років, теж є спільною спадщиною нашого народу, всіх українців». Утім, за словами Галини Похилевич, навіть люди з вищою музичною освітою в Україні часом не знають, як сприймати народну музику, вони зовсім не підготовлені до її розуміння. Хоча сьогодні ставлення до народної культури змінюється, люди вже більше про неї знають і помалу починають її шанувати.
Школа танців
Цьогоріч на Великдень «Коралі» започаткували у Львові ще й Школу танців, спільно з гуртом «Люди добрі». Його лідер Юрко, окрім того що полюбляє народну музику, — майбутній художник, вчиться писати ікони і сам вишиває сорочки. «До нас тоді підходили, питали, де ми ще будемо проводити танці. А ми не знали, бо це було вперше, — згадує Людмила Зборовська. — Перед днем міста хлопці організували тижневу толоку для прибирання Шевченківського гаю, наприкінці кожного дня ми влаштовували танці. До нас підходили екскурсійні групи — німці, поляки. Була й група молоді з Полтави. Вони з нами танцювали і дивувалися, як це цікаво. А ми кажемо, так це ж ваше, з ваших країв!».
На день міста танцювало вже 25 пар, хоча був дощ. «Я сказала, що йду, бо скрипка мені намокне, — розповідає Галина Похилевич. — То на сцену вибіг парубок, накрив мене парасолею, просив, щоб ми не йшли». У Школі танців львів'яни мають змогу вивчити танці різних земель України — гречаники, горлицю, голубку, коломийки, аркан, молодичку. Вчать і литовські, найперше ойру. Лариса грає на сопілці (точніше, пастушому карпатському інструменті, подібному до поздовжньої флейти без отворів), Галина на скрипці, Людмила показує рухи танців. Приймають до гурту всіх — музикантів, танцюристів.
Людмила каже, що ідеєю вечорів із танцями «заразилася» у Києві, у Музеї Івана Гончара. А також на велелюдних фольклорних фестивалях у Німеччині, Литві й Польщі, куди запрошують «Коралі». «У Німеччині традиційної культури не існує вже понад 100 років. Але німці надзвичайно люблять свої танці. І власноруч роблять собі костюми, — розповідає Лариса Лукашенко. — Мене здивувало, що жінки купують тканину, шиють, мережать і відтворюють до дрібниць. Ніхто не соромиться — і старі, й молоді приходять у народних костюмах і танцюють на вечірках безлiч народних танців».
Якось під час «вечорниць на Андрія» у Класичній гімназії у Львові, де вчиться донька Галина Похилевич, вона запропонувала вивчити кілька народних танців. «Діти сприйняли це дуже гарно, душевно, — розповідає пані Галина. — Недарма у 1991 році прибалти прийняли постанову, що по закінченні середньої освіти кожен учень складає державний іспит iз фольклору й етнографії. А недавно я була надзвичайно здивована, коли довідалася, що в Японії, країні з кількатисячолітньою державністю, при вступі до ВНЗ кожен абітурієнт повинен відтворити 8-9 стародавніх японських пісень. Мені хотілося б, щоб мої діти навчалися української народної культури. Моя донька вже запрошувала до Школи танців своїх товаришок, приходила навіть вчителька з гімназії. І моя дитина каже: «Я зрозуміла, як це під час танцю виділяються ендорфіни, гормони щастя. Чомусь під час дискотеки в мене вони не виділяються».
ДОВІДКА «УМ»
Стилі співу в українців різняться за мелодикою, формами музикування, звукоутворенням, формами багатоголосся тощо. Кожен територіальний стиль може об'єднувати кілька виконавських традицій, бути одиничним чи гуртовим.
Показовими для українського народного співу є наявність різновидів вокально-тембрової традиції. Тембр грудної барви найхарактерніший для східних областей і Наддніпрянщини. На північ (Полісся) і південь (Поділля) від умовного центру — Черкащини — при загальному збереженні цього типу співу він стає дещо м'якшим, поступово спадає інтенсивність звуку. У Галичині й на Західному Поділлі традиційна манера співу вже зовсім інша. Для неї характерне використання, окрім грудного, ще й головного регістру голосу та доволі поміркована інтенсивність співу. Третя традиція, що ніби «вкраплюється» великими островами поміж ареалу панування двох перших, пов'язана з використанням міксту. У співі використовуються змішані регістри, сама ж манера — легка і висвітлена. Ця традиція є особливо показовою для Наддніпрянщини. Крім означених найголовніших традицій, є безліч перехідних.