І наше культурне життя продовжує еволюцію. Еквівалентом нудних радянських літературних читань, що лише присипали натхнення, марнували час — стала вибухова i емоційна слем-культура, що є розкутим, а інколи розпусним перформенсом.
Слем важко назвати грою або дискусією, швидше, це пожвавлене, криками публіки, змагання, між людьми з власними творчими наробками, що мають неабияке почуття гумору, сили на словесну перемогу і гарний настрій. Взагалі-то — це щось середнє між нашим КВК і американськими реп-party, таке собі «half на половинку». Все це дійство проходить не під щасливим потронатом, навпаки ж, анархічна агресія за першість у висловленні соціальних тем притаманна нашому народові і характеризує український слем.
Правила ненажерливого слему
* Учасники слем-турніру мають лише три хвилини, щоб висловити всі свої претензії до життя, бажано в саркастичній манері, бо масштабна мета цієї події — повеселитися.
* Виступ кожного гравця має бути неординарним, повним куражу та амбітності (в міру).
* Суть виступу — продемонструвати не лише ораторське мистецтво, а й вміння рухатись, обігрувати та наповнювати слова рухами.
* Тема вільна, але має обов'язково бути актуальною, цікавою, а подача — легкою й невимушеною.
* Кількість учасників становить приблизно 10—20 чоловік, при цьому всі охочі мають можливість взяти участь.
* Глядачів має бути якомога більше, власне, серед них і обирають незалежних членів журі, котрі отримують картки з оцінками по п'ятибальнiй системi. Але слем — незвичайна гра, і навіть незалежне журі тут можна купити. Справа в тому, що після оцінок перших арбітрів вся судейська колегія змінюється, і не один раз!
Як бачите, чітких правил слем не має, отже учасники мають можливість і поваляти дурня, і зробити underground у словесно-візуальній формі. Єдина серйозна вимога — будь-яка промова має бути винятково особистою.
У далекому 1984 році поет Марк Сміт вигадав правила і ввів термін «slam». І вже в 1990 році відбувся перший слем-турнір, після якого слем начитується речитативом, стає типовим для чорношкірих американців. Але з 2005 року ця культура набуває сьогоднішнього вигляду: начитка реперів спустошується і натомість приходить сучасний драйвовий всеохоплюючий слем. В Україні найчастіше слем проходить у Львові та Харкові.
Теоретично слему легко прижитися в Україні, а от на практиці щось не вдається. Та що не кажи, всі українці — слемери у душі, тож треба просто це діло розвивати: влаштовувати вечірки у тісних колах друзів з приводу слему, а потім потихеньку створимо цю аудіо- візуальну культуру.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
