До джерел

      Найбільше, що я зараз читаю по роботі, — це рішення сільських та волосних судів ХІХ ст., де витоптаний сусідською коровою город стає справжньою людською трагедією. Читаю різні милі дурнички, які знаходжу в архівах, — наприклад, записки волосного писаря з Полтавщини «Средства исправления от развратной жизни в крестьянском быту Малороссии».

      Читаю хорошу наукову та науково-популярну літературу антропологічного, культорологічного, соціо-історичного напряму, скажімо, з відомих імен — Л. Гумільов, Ю. Лотман, М. Вебер, К. Леві-Строс. У нас також починають з'являтися поодинокі класні речі, наприклад, праці О.Пріцака щодо хозарської теорії походження Русі, праці молодих істориків-медієвістів і археологів щодо норманських коренів Русі, цікава праця «Паралельний світ» Н. Яковенко. Тобто нарешті в Україні починають (шкода, що тільки починають) «працювати» факти, а не рефлексії, першоджерела, а не міфи.

      Люблю дитячу літературу: щовечора відбуваються ритуальні читання для сина. Тут я не надто відрізняюся від інших: читаємо «Гаррі Поттера». Узагалі я обожнюю британську літературу, в тому числі дитячу, — «Алісу в країні чудес» Л. Керрола, «Пригоди дядечка Тік-Така» Д. Бісета.

      Одне задоволення читати студентські курсові, дипломні і контрольні роботи з етнології та антропології, де є справжні «перли»: «Найранішими дорелігійними уявленнями є фетишизм, культ предків і онанізм» (замість анімізм).

      Обов'язково читаю сучасних українських і російських письменників (усе підряд), аби знати ринок. На відміну від інших учасників літературного процесу (щоб не називати сакральне слово «письменник»), я не критикую «колег по перу», оскільки виросла в письменницькому середовищі і навчилася цінувати цю працю. І в принципі, мені подобається все, дарма що воно є провінційним. Подобається, бо воно наше. Нас («тіпа письменників») повинно бути багато, лише тоді кількість переросте в якість. У кожного має бути своя ніша, свої теми, свій читач. Читаючи інших, я намагаюся прагматично оцінити свою нішу в літературному процесі і не пхатися в чужу. Якщо називати імена, то, як це не банально звучить, мені подобається Б. Акунін, особливо його «пелагеївський» цикл.

      Однак, на мою думку, найкраще, що є в українській словесній культурі, — це першоджерела, тобто усна культура, фольклор. В ньому є все — психологія, гумор, кіч, містика. Так, наприклад, просто знахідкою для психоаналітика є «Дума про братів Азовських». Три брати тікають з турецької неволі, меншого брата старші кидають серед степу напризволяще, причому, що найважливіше: кожен кобзар, який виконував цю думу, кожна кобзарська школа на свій кшталт трактували психологію братів, зокрема, «найжорстокішими» є чернігівські варіанти, а найлояльнішими до старших братів — варіанти Остапа Вересая. Українці мають чудову традицію чорного гумору, що виявляється в десакралізації майже всіх християнських святих. Згадаймо: «Небіжка Варвара відкрила свій гріб, спиталася кума Гаврила, чи є ще горілка, чи є ще вино, бо більше лежати несила». В українців є класна кічева традиція, що склалася на маргінесі сільської і міської культур, і виявляється вона в так званих «жорстоких романсах». Оцініть: «Когда мнє било лєт шістнадцять, то я не знала нічого, а як настало вісімнадцять, я полюбила одного. Ой полюбила ж я такого, шо сама себе прокляла...» і т. д. І традиційно в українців є класна містика, причому те, що містичне для стороннього ока, для простих людей не є таким. Наприклад, нещодавно на сільському похороні я почула розмову голосільниці з покійницею: «Оце, Галько, більше не ходитимеш ноженятками по цій землі. І не буду вже я до тебе ходити-перевідувати. Візьми мене, Галько, до себе! Мо', мене поховають близенько коло тебе, то я тоді буду ходити до тебе, балакати з тобою!».

      Лише в українській усній словесній культурі можна навчитися магії слова. Адже всі ми пишемо про одне й те ж: про любов, про Україну, про смерть, про зраду, про себе. Проте одних письменників читати цікаво, а інших — ні: не бере, не проймає, не зачіпає. Чому це так? Тому що головне не те, що написати, а як. І цього можна навчитися в народній культурі, бо вона справжня. А більшість із нас, письменників чи так званих письменників, пише несправжнє, штучне, мертве. Однак так завжди було, є і буде. На те він і є літературний процес. В літературі лишаться одиниці — найкращі.