Славтесь, славісти!

      Буквально днями членами Національної спілки письменників України стали білоруські вчені-філологи, дослідники і теоретики літератури, перекладачі, викладачі філологічного факультету Білдержуніверситету Тетяна Кабржицька і В'ячеслав Рагойша. (До речі, саме з їхньої подачі Білоруська спілка письменників виявилася єдиною на пострадянському просторі письменницькою організацією, яка прореагувала офіційним листом-зверненням на ініційований владою «розкол» в українській письменницькій організації.) Ця подія прозвучала в білоруському літературному середовищі. Адже членством, скажімо, у російській письменницькій офіційній братії сьогодні в Мінську особливо нікого не здивуєш — досить оголосити себе «російськомовним білоруським письменником». Прийняття ж білоруських філологів в українську Спілку письменників стало оцінкою і визнанням масштабної наукової і літературної роботи, на вівтар якої родина славістів поклала десятиліття.

      Найвідоміший славіст, лауреат Міжнародної літературної премії імені Івана Франка Тетяна Кабржицька стала сьогодні в колі літераторів і філологів символом дружби і поступального співробітництва білоруських і українських інтелектуалів. А професор В'ячеслав Рагойша відомий навіть початкуючим поетам-школярам як розробник і автор так званого «підручника по віршуванню», дуже популярного серед творчої молоді, що витримав кілька перевидань, його все ще за старою звичкою називають «Поетичним словником».

      Білоруський класик Володимир Короткевич у свій час оспівав шлюб Тетяни Кабржицької і В'ячеслава Рагойші в чудовому, уже «хрестоматійному» вірші, повінчавши у своїх рядках не тільки молоду родину, друзів і пізніше — сусідів, а, можна сказати, дві літератури. Жіноча доля зв'язала у свій час випускницю Львівського державного університету спочатку з Білоруссю (вона захищала дисертацію по темі українсько-білоруських літературних зв'язків), а потім — і з білорусом, молодим ученим В'ячеславом Рагойшею, для якого з тих пір українська література у його теоретичних дослідженнях стоїть окремо. Сьогодні українські читачі можуть прочитати в перекладах Тетяни Кабржицької повісті Василя Бикова, твори Максима Богдановича і Володимира Короткевича, білоруський же читач вдячний В'ячеславові Рагойші за можливість «прямо» читати Лесю Українку, М.Коцюбинського, М. Хвильового, В. Яворівського. А багато студентів-філфаківців, вихованців Тетяни В'ячеславівни і В'ячеслава Петровича, зненацька для себе захоплюються раптом читанням української літератури мовою оригіналу. До речі, саме з ініціативи Тетяни Кабржицької на білоруському філфаці був підготовлений повноцінний випуск україністів, і, хоча перший досвід усіх сподівань не виправдав, керівництво філологічного факультету БДУ не виключає можливості нового набору на самостійне українське відділення. Саме матеріалізацію «живих» тісних відносин і співробітництва славістів і письменників двох країн родина вчених ставить на чолі своєї дослідницької і громадянської діяльності.

      У свій час В'ячеслав Рагойша і Тетяна Кабржицька підготували і видали — на жаль, поки тільки у Білорусі — монографію «Джерела дружби», що оповідає про найцікавіші факти з історії літературного взаємопроникнення і взаємодії білорусів і українців у період національного ренесансу, що прийшовся на початок ХХ сторіччя. Роботу в цьому напрямі вони продовжують і сьогодні. Результати її іноді стають справжніми відкриттями: приміром, білоруський класик Максим Богданович у свій час підтримав багатьох українських авторів, написавши пророчі статті про творчість письменників, імена яких в Україні з політичних причин за життя аж ніяк не популяризувалися. У 90-ті ж склалося так, що саме завдяки текстам Богдановича були повернуті читачу багато фактів із творчих біографій, скажімо, Володимира Винниченка і Грицька Чупринки. Багато нових і несподіваних колізій знайшла Тетяна Кабржицька в історії кохання Лесі Українки і мінчанина Сергія Мержинського. Їй удалося з'ясувати, що не два рази, як вважали колись, а чотири приїжджала письменниця в Мінськ до Мержинського; поруч із ним, смертельно хворим туберкульозом, була вона в останні дні його життя, хоча вважається, що він так і не відповів на її почуття. Саме поруч з умираючим Мержинським Леся Українка писала свій шедевр — поему «Одержима», де дуже «впізнавані» образи Христа і Міріам; у церкві Марії Магдалини, що вціліла до наших днів, вона молилася за його душу. «Інтуїтивістське» дослідження творчості Лесі Українки останніх років життя дає підстави Тетяні Кабржицькій думати, що і після смерті образ Мержинського не зник із творчості поетеси. Спочатку результатом дослідження стало те, що білоруські історики змушені були пильніше придивитися до особистості революціонера Мержинського. Тепер же, завдяки багаторічним наполяганням Кабржицької і Рагойші, у Мінську з'явиться меморіальна дошка на честь української поетеси.

      А в маленькому білоруському містечку Ракове, на «малій батьківщині» В'ячеслава Рагойші, існує створена ним і його супутницею життя свого роду «мекка» україністів і літераторів — Музей поліетнічної культури Раківщини, місцевості, що торкнулася у свій час доль і Шевченка, і Котляревського, що теж вдалося довести у своїх роботах білоруським україністам.

Тіна ПАЛИНСЬКА.

Мінськ.