Світлана Йовенко: Саме київські письменники — найбільш маловідомі

      Поезія Світлани Йовенко була неодмінною складовою культурного життя України. Ім'я поетеси було відоме за межами України, її поезії перекладалися мовами світу. І зараз пам'ятається її пристрасна інтимна лірика, рядки на зразок «Навіть за день до смерті/ Тільки любові». Тепер ім'я однієї з найвідоміших українських поетес напівзабуте, хоча пані Світлана активно присутня в літературному процесі: в 1999 році видала збірку прози «Жінка в зоні», працює заввідділу поезії й критики в часописі «Вітчизна». І навіть присудження пані Світлані премії «Золота Фортуна», почесної нагороди, яку мали Бела Ахмадуліна, Патрісія Каас, Кароль Войтила, вірші якого Світлана Йовенко, до речі, перекладала, не прозвучало в медіа. Зрештою, коли Юрій Андрухович отримав ту саму премію, що й Мілан Кундера, про це довідалися всі. Саме з питання про забуття ми починаємо нашу розмову за чашкою італійського капучино в «Будинку кави» на вулиці Олеся Гончара неподалік від письменницького будинку, де мешкає поетеса.

      — Світлано Андріївно, у вас була слава поетеси в іншу епоху, а тепер потрібні інакші механізми, щоб бути актуальним літератором...

      — Це не зовсім так. Я вважаю, що я активно присутня в літературному процесі. Почати з того, що я весь час працюю й маю велику насолоду від самої праці. Щойно вийшла моя перша книга прози, як вона потрапила в рейтинг найцікавіших книжок року в колись популярному журналі «Пік». Про мою творчість пишуть дипломні роботи й дисертації, були відгуки в «Літературній Україні» та «Березолі». А головне — упродовж двадцяти років я активно працюю в царині літературознавства і видрукувала у своїй «Вітчизні», а також у «Літературній Україні» та «Києві» понад півтора десятка літературних портретів.

      — Плюс все те, що ви зробили на чорнобильську тему не лише в літературі, а в публіцистиці і в кіно. І тому цілком можливо було б знайти формат, за яким можна по-сучасному «розкручувати» ваше ім'я. От, наприклад, роман Світлани Алексієвич на чорнобильську тему має досить значний розголос, і не лише в колишньому СРСР.

      — Я це добре знаю, але якби я дуже активно займалася промоцією написаного, то не було б часу, власне, працювати. А ще хочеться дуже багато чого написати. Зрештою, в мене великий досвід, я пам'ятаю багато такого, про що зараз не згадують, чого взагалі не знають.

      — Ви почали працювати наприкінці шістдесятих, а то був не найкращий час для українських поетів...

      — Так, то був складний час. Я десять років пропрацювала у видавництві «Дніпро», де була редактором багатьох поетичних збірок, багато вкладала в ту роботу. Наприклад, під час роботи над збіркою поезій Райнера Марія Рільке в серії «Перлини світової лірики», перекладачем якої був сам Микола Бажан, я дуже боялася робити редакційні зауваження такому метру. Видання книжки затримувалось, бо передмову до неї написав Дмитро Наливайко, і цензура знайшла там якісь не ті ідеологічні акценти. І тоді я побачила, що класики української радянської літератури, такі, як той самий Бажан, так само незахищені перед системою, були в тих самих умовах, що й літератори-початківці. Пам'ятаю, як академік Леонід Новиченко питав мене, яка доля збірки Рільке, за яку дуже переживає перекладач, академік Микола Бажан. І, що було приємно, такі поважні люди так само прислухалися до зауважень молодої редакторки, брали свої тексти на доопрацювання, якщо художній рівень текстів не був на належній висоті. Те саме я відчула й редагуючи збірку поезій Ципріана Норвіда, де одним із перекладачів був Дмитро Павличко.

      — Як людина, яка прийшла в літературу вже після перебудови, яка не отримала жодного радянського гонорару, але й не знала ні цензури, ні внутрішніх рецензій, я чула захоплені відгуки про високий рівень видання книжок у радянські часи, чого й близько немає зараз. Чому так виходить, що культура видання і цензурні обмеження так пов'язані?

      — Вони зовсім не пов'язані. Культура видання і мала б бути високою, а цензурних обмежень бути не повинно. Те, що було в цій царині в ті часи, коли я працювала, сьогодні виглядає комічним, а тоді було абсурдним і страшним. Пам'ятаю, як тяжко відбувалася підготовка до друку збірки поезій Вінграновського, хоча особисто для мене редагування його поезій було надзвичайно приємним. Але мене викликала до себе заступник головного редактора Мирослава Лещенко, яку добре пам'ятають усі, хто був дотичним до української літератури в ті часи. Я тоді носила дитину, вагітність проходила неблагополучно. Я стояла перед начальницею в її кабінеті напередодні того дня, коли мала лягати до лікарні. Ніколи не забуду, як та жінка звинувачула мене в тому, що я зробила Миколу Вінграновського буржуазним націоналістом, бо розташувала його поезії не в тому порядку. На початку і в кінці книги мали неодмінно бути так звані вірші-паровози про партію або про комунізм. За іронією долі, та збірка за її наказом мала розпочинатися віршем, в якому був рядок: «Блискотять паровози».

      — І ніхто не помітив того комічного збігу?

      — Ні, це всіх влаштувало. А взагалі «редагування» тоді було дуже непростим і виснажливим. В це погано вірять ті, хто з цим не стикався. Наприклад, я мала поміняти в усіх поезіях, які готувалися до друку, слово «Україна» на «Батьківщина». Після неприємностей із завідувачем відділу в процесі підготовки до друку збірки Галини Світличної — прикутої до ліжка поетеси з Павлограда — я на восьми сторінках писала рапорт на ім'я головного редактора видавнцтва «Дніпро», щоб мотивувати свою позицію.

      — Але ж, Світлано Андріївно, ви в ті часи не лише редагували чужі збірки, а й видавали свої. І саме в ті не дуже сприятливі часи почалася ваша кар'єра поетеси.

      — Ні, я дебютувала раніше, ще школяркою в 1961 році. У 1963 році, коли мені було сімнадцять, мене вже друкував журнал «Смолоскип», і Осип Зінкевич писав до добірки супровідне слово. Мене перекладала португальською Віра Вовк, включивши мої поезії до антології поетів-шістдесятників, яка вийшла в Ріо-де-Жанейро. А з виданням моїх власних збірок все було непросто. Адже тоді були оті згадані вами внутрішні рецензії. А ті, хто їх писав, були ідеологічно підкуті й заробляли собі на хліб у такий спосіб. Наприклад, сумнозвісний Лазар Салов, дуже ретельно намагався побачити в кожному рядку ідеологічну нестійкість, невиважені погляди, які не пасують будівникові комунізму. У 1973 році я підготувала до друку збірку поезії «За білим квітом», внутрішню рецензію на яку писав мій однокурсник, не буду згадувати його імені. Я спитала його: що ж ти написав у своєму редвисновку? Дай почитати! Він відповів: там все гаразд, нема чого читати. Потім мені показали те, що він написав. Збірку видано не було, і вірші, які я включила в неї, не друкувалися й досі. Насправді там не було ніякої антирадянщини! Але там було передчуття Чорнобиля, передусім духовного. Там були такі рядки: «І мертву воду понесе Дніпро,/І мертві зорі впали в мертву воду,/І ти, мого народу мертва вродо,/Мої єдині Пам'ять і Добро». Мій «внутрішній рецензент» зазначив, що голос Світлани Йовенко не суголосний голосу радянської молоді, яка будує заводи, фабрики, гідроелектростанції. А заступник головного редактора видавництва «Молодь» Валерій Гужва подарував мені той, по суті, вирок редактора...

      — Вкотре переконуєшся, що доля поета в радянській Україні була досить складною... До речі, яка ваша головна літературна ідентифікація — ви вважаєте себе в першу чергу поетесою, критиком, прозаїком?

      — Я вважаю себе літератором у найширшому розумінні цього слова. Поезія фіксує емоції, а не події. В поезії людина гранично щира, оголена, інакше читач не повірить. Не скажу нічого нового, але всі починають із поезії, а потім життєвий досвід провокує письменника писати прозу.

      — Ви — корінна киянка, народилися в центрі Києва, там пройшло ваше дитинство і юність, власне, все ваше життя. Я пам'ятаю ваші рядки про Київ, де говориться, що «честь обранства заслужить належить». Але серед українських письменників киян із народження небагато...

      — Так, я народилася в будинку біля Золотих Воріт, пам'ятаю зруйнований Хрещатик, пам'ятаю, як по Прорізній ходив трамвай... Так, серед членів київської філії Спілки письменників корінних киян небагато, її ядро складають ті, хто приїхали до столиці з усієї України. І саме так звані київські письменники найбільш «маловідомі». Письменники в областях принаймні стають місцевими знаменитостями. Розкішні видання їхніх книжок здійснюються коштом місцевої влади й вивчаються у школах як «література рідного краю». Київське відділення Спілки письменників не сприяє — те, над чим працюють київські письменники є terra incognita.

      — Світлано Андріївно, ви так багато знаєте про літературний процес у радянські часи і можете говорити про це годинами. А чи немає у вас бажання написати про це, адже цієї теми майже ніхто в українській літературі не торкався.

      — Упродовж п'ятнадцяти років я працюю над книгою есеїв та спогадів «Автограф як текст». Дай, Боже, мені знайти видавця. Але й посмертно це буде до певної міри сенсація... Чого варта сама тільки робота над перекладом антології польської поезії, коли тих поетів, хто підписав відозву на підтримку «Солідарності», викинули з антології. Серед них була й Віслава Шимборська...

      Світлана Андріївна показує мені дещо зі свого архіву, і однією з найдорожчих для неї речей є давня пожовкла книжка поезій Віслави Шимборської з дарчим написом, яку майбутня нобелівська лауреатка надіслала своїй перекладачці з Кракова ще тоді. Але з того, що показує пані Світлана, мене найбільше вражає альбом про Чорнобиль, виданий у 2000 році до закриття АЕС на замовлення тодішнього президента. Я дуже шкодую, що цей направду оформлений із великим знанням справи альбом не став надбанням більшого числа читачів і глядачів. По сторінках поміж унікальних фотознімків бігають химерні звірі Марії Приймаченко. Сумні очі й лисий череп дитини, хворої на лейкемію, обличчя тих українців, які не кидають зони, доживають свого віку там, стисла, проте точна інформація про інші аварії на атомних станціях світу, про ставлення до чорнобильської катастрофи у нас і світі...

      — Свого часу нам вдалося зробити цей альбом за три тижні, настільки я була в матеріалі. Це моя концепція, мій досвід, моє знання. Тільки фотографії тодішнього президента та його дружини були додані без моєї участі.

      — А чому вас так привернула саме ця і заяложена, і, разом з тим, належним чином не розкрита трагічна тема?

      — Я дуже хворіла після того, як потрапила до Чорнобиля вперше. Я провела в лікарні 480 днів, більше року. І дуже багато передумала за ті часи. І після довгих місяців лежання, щойно стала на ноги, рішення побачити все в зоні на власні очі було вже непереборним. Я бачила, як самовіддано там працюють ліквідатори, бачила залишені людьми багатоповерхівки, навчилася відрізняти правду від брехні. Я їздила туди без телебачення, без реклами про власні «подвиги», як це водиться. І мій труд не пропав. Я не тільки написала повість «Жінка в зоні», яка друкувалася у моїй «Вітчизні», а потім разом з іншими повістями вийшла окремою книжкою в 1999 році, ту, яку «ПіК» назвав однією з найцікавіших літературних подій. Не тільки була авторкою альбому, який ви бачите. Я писала багато публіцистичних статей у пресі, уклала бібліографію всього, написаного про Чорнобиль. А головне, мені пощастило співпрацювати з прекрасним чоловіком, кінорежисером Роланом Сергієнком, у його знімальній групі, була авторкою тексту до його документальних фільмів про Чорнобиль.

      — І чому ж так звану чорнобильську тему в українській літературі не пов'язують із вашим іменем?

      — Для мене не це головне. Ті, хто працювали в зоні, мене добре знають. Мені цього досить. Іван Драч у своїй «Чорнобильській мадонні», яку введено до шкільної програми, послався на мене, взявши за епіграф мої рядки з поеми «Вибух», і це було дуже чесно... Слід говорити про чорнобильську трагедію, не спекулюючи на темі, а як про цивілізаційну катастрофу у низці інших світових катастроф... До речі, зараз у серці Києва, неподалік від Софійського майдану, відкривається розкішний готель, я думала, його назвою буде «Свята Софія» чи щось подібне. Щойно довідалася, що це буде готель з міжнародної мережі Hyаtt, саме цей напис прикрашатиме будівлю. Фонетично це звучить «хаят», абревіатура, яку знає кожний ядерник як «хранилище ядерных отходов». Отже, тепер Чорнобиль перемістився прямо в київське середмістя! Я вже не кажу про повсюдну кричущу присутність у нашому місті іноземного капіталу, вже бар біля мого колишнього будинку називається не «Золоті Ворота», а Golden Gate!

      — Знищення старого Києва — то наша спільна трагедія, і про ознаки цього страшного процесу можна говорити до закриття цієї кав'ярі, яка чомусь зветься «Дім Кави», а не «Кофі Хауз»... Але ж всеодно нам у цьому місті треба жити, осмислювати минуле, дивитись у майбутнє...

      — Я завжди вкладала душу, опікуючись літературною молоддю, і я дуже вдячна, що вони це пам'ятають. Була дуже зворушена, коли Василь Герасим'юк, на сьогодні один із найвідоміших поетів, лауреат Шевченківської премії, подарував мені свою збірку з теплою посвятою. Я пам'ятаю молоденьких подружок Наталку Білоцерківець і Люду Таран, коли вони ще разом жили на квартирі. Я друкувала вірші молоденьких Оксани Забужко та Юрка Андруховича, зокрема й потішні тепер про «тепле світло у вікнах райкому» і про те, як у Ленінграді знімається кіно про Жовтень. Тепер це все історія... Моя квартира в Будинку письменників була відкрита для всіх. Можливо, чи не я одна пишу на свята листівки матері покійного Василя Моруги, більш ніхто не знаходить часу цього робити з тих, хто «тусувався» навколо нього, їв його хліб, пив його вино. Я бачила зблизька світ класиків, і бачила, як швидко потьмянiла їхня слава по тому, як вони пішли з життя. Я добре усвідомлюю, якою марнотою марнот є земна слава і яким словоблудством є те, що сьогодні іменується словом «піар». Нашому поколінню дуже важко вписуватись у сучасне життя. Але щоранку, прокидаючись, я кажу собі: «Я ще жива», й сідаю до роботи.

ДОВІДКА «УМ»

      Світлана Йовенко — поетеса, прозаїк, літературний критик. Автор багатьох книжок поезії, книги прози «Любов під іншим місяцем». Киянка, належить до повоєнного покоління. Вищу філологічну освіту здобула в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Працювала редактором у видавництві «Дніпро», протягом тридцяти років завідує відділом поезії журналу «Вітчизна».