Навіть не знаю, як його представити. Сам Микола Іщенко російською називає себе «лекарь». А як перекласти рід його занять українською? «Лікар»? Але ж це офіційна назва з класифікатора спеціальностей. Те ж, чим займається Микола Олександрович, жодним класифікатором не передбачено, оскільки стражденних лікує він молитвою. Принаймні так він сам стверджує, і натовп «пацієнтів» у передпокої його будинку і на вулиці цьому твердженню не суперечить. Власне, слово «пацієнт» у даному разі можна писати й без лапок. Адже латиною це слово так і означає: «стражденний».
Важко розповідати про щось, у чому геть не орієнтуєшся. А тут цілительство (навіть не знаю, в яких стосунках воно з медициною, у тому числі з народною) доповнене питаннями віри й релігії. Або можна сказати й так: те, що довелося почути в селі Дмитрівка Новоайдарського району, де Іщенко мурує свій храм, сильно нагадує зміст антирелігійних памфлетів тридцяти-сорокарічної давнини, тільки «мінус» в оцінці замінений на плюс. Тому спробую розповісти історію цілителя Іщенка так, як розповів її він сам. І його друзі.
Наприклад, В'ячеслав Дегтярьов, луганський підприємець, який узяв на себе посередництво між пресою та цілителем. Ще в Луганську він вважав за потрібне розтлумачити:
— Є екстрасенси, ті набувають свого дару несподівано — струмом їх ударить абощо. Так от, Микола Олександрович відрізняється від екстрасенсів тим, що отримав свій дар за зверненням.
Подальше розпитування дозволило встановити, що майбутній цілитель звернувся до Бога, і той подарував йому... Ні, не вміння лікувати людські хвороби — це в родині Іщенків не рідкість. Він наділив просту людину без спеціальної (і без вищої) освіти з глибокої провінції ексклюзивним правом безпосередньо звертатися до нього за зціленням своїх пацієнтів. Сталося це років дев'ять тому:
— У мене мати померла, потім вітчим. Ще за чотири місяці, під час пологів, померла дитина, а слідом за нею й дружина. У мене був сильний стрес, звичайно, і я такі слова казав: «Господи! Або мене забери — або дай те, що мені належить!». Я просто так і казав. Тридцять три роки мені було, і в 33 роки до мене прийшов цей дар. Це сталося так. Матір Божа, з ікони... знаєте, людина бачить щось уві сні — а я бачив наяву, хоча й із закритими очима. А Матір Божа відкрила шлях до Ісуса Христа. Багато хто каже, що це маячня, але ж ви знаєте, як святі ходили, або як художник малює ікону... Це важко описати.
Пряме благословення Ісуса наділило силою приймати по 200 стражденних кожного дня протягом ось уже дев'яти років, майже без вихідних. Основний «лікарський» засіб — молитва. І віра хворого. За даними Миколи Олександровича (ведеться облік), за цей час через його руки пройшло 1 мільйон 350 тисяч люду. Щоправда, якась кількість із них присутньою була, так би мовити, віртуально — у вигляді фотографій. Молитва відбувається над водою, яку привозять із собою пацієнти, і та стає святою. Цілитель не претендує на монополію. Каже: достатньо будь-якій людині прочитати «Отче наш» — і вода набирає властивостей свяченої. Ну, може, не тієї ефективності...
Вірити в це чи ні... Я не перевіряв (власне, й часу на те не було). А от храм св. Пантелеймона-цілителя у Дмитрівці вже стоїть — і такий він легкий, святковий. Характером схожий на самого цілителя. Щоправда, внутрішнє оздоблення на початковій стадії. Якщо сили небесні не подарують якогось, ну дуже грошовитого, спонсора, Іщенко планує завершення будівництва десь років за півтора. Поруч з'явиться дитячий будинок сімейного типу. На трьох його поверхах житимуть п'ятдесят дітей (так Ісус підказав), і всі будуть Іщенками. Всиновлювати їх Микола Олександрович не буде, однак навчання, харчування, побутові умови забезпечить належні. Навіть психологи тут працюватимуть.
Автор архітектурного задуму — Заур Папіашвілі. Це перший храм у його біографії, судячи з усього, доволі довгій. До того він проектував щось на сіверськодонецькому «Азоті» й будував котеджі. Як вони перетнулися з сільським цілителем, не питав, але сам Іщенко вважає, що з потрібними людьми його зводить Господь. У тому числі з тими, хто офірує на храм. Очевидно, він же підказав йому, що цей грузин зведе церкву саме тієї архітектури, яка відповідає його уявленням. Ставтеся до цього як завгодно, але Заур Шотайович повідав, а Микола Олександрович потім повторив: коли, після ретельних пошуків «чистого» місця (тобто такого, де до цього нічого не будувалося) обидва схилилися над котлованом, раптом розверзлися важкі листопадові хмари, і промінь сонця впав просто на розриту землю. Ще господар показав альбом — фотолітопис будівництва. На одній світлині веселка одним своїм краєм оперлася на храм. Якщо точніше — на те місце, де має постати бурштиновий іконостас.
Всевишній звів Іщенка і з людиною, яка й запропонувала оформити саме цим каменем внутрішнє убранство храму. Ігор Погорєлов був у відрядженні в Києві, завернув до Рівного, а там відвідав музей бурштину... Власне кажучи, я погано уявляю, як саме буде виглядати зсередини бурштинова церква. Є ескізи; окремі ікони вже стоять у домі Іщенка — точніше, в міні-готелі для пацієнтів, що приїздять здалеку. Неймовірно світлі, яскраві й святкові. Здається, саме такі, аби зовнішній вигляд храму максимально гармонував із його інтер'єром. Якщо це слово можна вживати стосовно храму.
Може, цілющими виявляться біофізичні властивості бурштину? Наскільки я зрозумів, цілитель і його сподвижники вважають, що благодать Божа проходитиме крізь цей камінь. І світло, яке він творитиме всередині храму, створюватиме потрібний настрій. Наскільки це відповідатиме канонам православ'я?..
Швиде за все, храм перейде до церкви Московського патріархату. На Луганщині вона панівна, а для цілительства аж ніяк не потрібні міжконфесійні «розборки», в яких, до того ж, використовують таку антитерапевтичну термінологію: «розкол», «анафема», «прокляття»... Хоча ще невідомо, чи захоче луганський єпископ приймати під свій «омофор» церкву, яка будувалася без його благословення. Якась підозріла метушня вже ведеться навколо Іщенка та його храму, друкуються дивні статті в районній пресі. Основне звинувачення: зв'язки з Філаретом.
Цілитель дійсно зустрічався з патріархом, однак, за його словами, той навіть не намагався його «вербувати» — просто сказав: «Будуй храм, бо ти вже є владика!». Що це значить на «церковному» наріччі, я можу лише здогадуватися. Як на мене, це все, як у Екклезіаста, «суєта суєт». Головним же мені бачиться навіть не цілительство Миколи Олександровича, а те, що він будує Храм. Перший в області. Ні, тут за останні років 15 звели більше 40 церков самого лише Московського патріархату (при цьому якось так сталося, що дві сотні бібліотек, переважно в селах, опинилися закритими). От тільки що то за церкви...
Два роки тому мені довелося переїжджати з Івано-Франківська до Кам'янця-Подільського. І от таке спостереження. Поки доїхали до Збруча, в кожному селі бачили по храму, а то й по два, з яких принаймні один збудований недавно. А на схід від Збруча церков по селах я так і не помітив. Зате в самому Кам'янці — і нові, і відроджені старі... От і в нас приблизно так само. І наскільки мені вдалося з'ясувати, по наш бік того українського «Стіксу» храми мурує влада — або ті, хто сильно хоче у владу потрапити, різного роду міні-олігархи місцевого розливу. У Галичині ж цим займається громада. Очевидно, у людей є потреба регулярно звертатися до свого Бога, і вони знаходять для цього можливості.
Так от, Дмитрівка — перше село на Луганщині, де храм зводить саме громада. Не без спонсорської допомоги, але — громада. До речі, Іщенко її навіть зареєстрував — «Свято-Миколаївську церковну громаду». Ця громада не лише будує церкву — вона ще й хліб вирощує (як пощастить, напишу про цей бік її буття для іншої рубрики). Очевидно, через це голова громади почувається дещо більш незалежним від офіційної церковної влади, ніж навіть «батьки» області. Обіцяє, що свій «батюшка» у Дмитрівці буде за будь-якого ставлення єпископа.
Я цього не знав, а виявляється, в країні є багато рукоположених за всіма канонами православних священиків, у яких немає своєї парафії. Наскільки зрозумів, освячував початок будівництва саме такий отець. Такого приведуть, і якщо єпископ не благоволитиме призначити сюди свого священика або висуне надто вже неприйнятні вимоги. Це я такі висновки роблю не зі слів голови Свято-Миколаївської громади. Просто аналізую всю наявну інформацію. А крім того, відчувається, що ця людина знає, що робить. Точніше, знає, з чийого благословення він будує свій бурштиновий храм.
Може, саме так святі й народжуються?
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
