Пишайтесь Бойківщиною!

      Бойки — одна з трьох етнографічних груп українців, які живуть у Карпатах. То хто ж вони — карпатські горяни, українські індіанці? Попри те, що бойки чисельніші за лемків та гуцулів, вони досі залишаються найменш відомими. Аби розгадати загадкову бойківську душу, ми подалися на IV Всесвітні бойківські фестини.

      Турка — найменший райцентр Львівської області, усього 8 тисяч мешканців, розташований у серці Бойківщини на річці Стрий. На заході Турківський район межує із Закарпаттям, на півночі — з Польщею. Саме тут уже вчетверте проходить єдиний у світі бойківський фестиваль. Лемки збираються на свої «ватри» щороку, гуцули — щодва роки, а бойки — раз у п'ятирічку. І тут виникає перше запитання: чому?

      Бойківщина охоплює найбільшу територію українських Карпат: від річки Сян у Польщі через Турківський, Сколівський, Самбірський, Дрогобицький район Львівщини до Долинського, Рожнятинського та Надвірнянського районів Івано-Франківської області. Сюди належить також значна частина Закарпаття: Великоберезнянський, Воловецький та Міжгірський райони. Деякі дослідники до Бойківщини зараховують навіть Сваляву і Хуст. Чисельність бойків виводять від 350 тисяч до 1 мільйона. Тоді чому ми про них практично нічого не чуємо?

      При згадці про гуцулів відразу виникають чіткі асоціації — бартка, аркан, червоні сердаки, «Тіні забутих предків». Лемки викликають згадку про акцію «Вісла», боротьбу за власну ідентифікацію серед польського та словацького масиву, вірші Богдана Ігоря-Антонича, малюнки Никифора Дровняка. А що ж бойки? Окрім знаменитої дерев'яної тривежої бойківської церкви нічого в голову не приходить. Дотепер невідомо від чого походить навіть саме слово «бойко». Версій з десяток. Уперше про бойків читаємо у візантійського імператора і письменника Костянтина Багрянородного, який писав про них ще тисячу років тому.

      Бойки завжди більше дбали не про збереження власної ідентичності, а про зміцнення загальноукраїнської ідеї. Можливо тому, що серед українських горян саме бойки зазнали найменше чужих впливів і їхня говірка найближча до літературної мови. Тому такий знаний бойко як Іван Франко став одним із найвідоміших українських письменників, Петро Конашевич-Сагайдачний — козацьким гетьманом, а Августин Волошин — президентом Карпатської України.

      Саме на цьому наголошував на IV-х Всесвітніх бойківських фестинах Президент України Віктор Ющенко. На Співочому полі серед чудових гір в околиці села Явора зібралися тисячі симпатиків Бойківщини з різних областей та країн. І цвіло від вишиванок усе довкола на кілометри. І лилася без краю бойківська музика і пісня, а знамениті народні промисли горян красувалися рядами.

      Президент у білій вишиванці разом із дружиною віддав «земний уклін унікальному краю українства». «Ваші фестини — надзвичайно важлива справа державної ваги, — наголошував Віктор Ющенко. — Йдеться не тільки про збереження нашої культури чи традицій. Мова йде про наше етнічне осердя, те, що робить нас сильною і єдиною нацією. Я щасливий, що став свідком цього прекрасного свята. Бути українцем стає дедалі моднішим. Не опускайте голови! Ми пройдемо через горнило виборів і отримаємо нарешті некорумпований парламент. Перемога за нами!».

      Свій виступ Президент закінчив словами: «Слава бойкам! Слава Бойківщині та Україні!», який потонув у багатотисячному скандуванні «Ю-щен-ко!».

      Фестини тривали три дні й були надзвичайно насиченi різноманітними подіями: конкурси, турніри, конференції, концерти, молебні, відкриття меморіальних таблиць, вулична вистава театру «Глорія», рок-фест, виставка саморобних машин «Дига», нічна ватра. Словом, подивитися було на що.

      А ми все шукали відповіді: то хто ж такі бойки і чим вони відрізняються від інших? Усі нас запевняли, що бойки — файні люди. І відрізняються насамперед завзятістю, працелюбством, упертістю, релігійністю і дивовижною спаяністю. Бо де з'явиться один бойко, там уже скоро й інші біля нього будуть.

      У 8-тисячній Турці аж сім храмів, причому три — Московського патріархату. Це теж феномен, як і те, що Турківський район — єдиний на Львівщині, де переважають православні.

      Самі про себе бойки розповідають чимало жартів. Наприклад, чому на Бойківщині таке чисте повітря? Бо бойки добре хату зачиняють. І в це можна повірити, провівши дві ночі в гуртожитку Турківського ліцею, в якому всі вікна наглухо забиті.

      Мало хто знає, що бойки постраждали не менше за лемків від чистки етнічних територій у Польщі. І десятки тисяч бойків було виселено з прадідівських земель на південь та схід України. Чому про це так мало відомо, поцікавилися ми в Наталі Кляшторної, яка написала єдину книжку про ці події.

      — Бойки — найбільш закриті з українських горян, — розповідає вона. — Тому мало себе популяризують. В радянські часи були закриті бойківські музеї, припинили вихід часописів, які популяризували бойківську самобутність. Саме слово «бойко» отримало негативне забарвлення. Проте мати Шевченка теж мала прізвище Бойко.

      Низька самооцінка ще пов'язана з тим, що життя у горах важче, люди тут живуть бідніше. А відповідно, долиняни мали підстави іронізувати над бойками. Саме тому чимало з останніх хочуть стати такими, як усі. Звичайними галичанами чи закарпатцями.

      Пані Наталя розповідає, що коли бойківською говіркою видала деякі тексти у своїй книжці, то це викликало нерозуміння навіть у тутешніх інтелігентів. Звідси і той красномовний факт, що якщо при перепису гуцулами записалися в Україні тисячі горян, то бойками всього кілька десятків. Серед них — Наталя Кляшторна з сином.

      — Як можна популяризувати те, чим ще донедавна ганьбилися? — розводить вона руками. — Бойківщина ще тільки чекає на своїх дослідників і популяризаторів.

      І справді: сила України — в різноманітті. І якщо у Турці вже не почуєте бойківської говірки — то це плюс чи мінус? І на фестинах не скуштуєте голубців з тертою бульбою, вушка з грибами, чиру чи мачанки, зате кавказькі шашлики — на кожному кроці. А бойківський костюм із білими полотняними гатями (штанами) та вишитим лайбиком (безрукавкою) побачите хіба у музеї. То це хіба файно?