На поета можна вивчитися,

      Виявляється, писати вірші можна навчитися. І не лише вірші, а й прозу, драматургію, публіцистику. Принаймні, існує ВУЗ, де цьому вчать. 10 років тому з ініціативи Юрія Мушкетика та Михайла Наєнка в Iнституті фiлологiї Київського національного університету відкрилося відділення «Літературна творчість». Із першого набору куратором цього «елітарного відділення» був доцент і письменник Олександр ЯРОВИЙ. Він розповів «УМ» про особливості національного літературного навчання у столичному Інституті філології і продовжив тему, підняту письменником Олександром Ірванцем у номері за 24 липня.

      — Ми готуємо професійних письменників. Це такий міні-літературний інститут. Парадокс: у 90-х роках престиж письменницької праці дуже впав, але писати менше не стали. Конкурс сягає до 7 осіб на місце. Щороку набираємо десь 15—20 людей, і недобору немає. З'явилися навіть спроби копіювати наш досвід у регіональних вузах.

      — Що чекає випускників відділення?

      — Із працевлаштуванням ми зарадити не можемо. Ми лише готуємо. Як правило, наші випускники стають редакторами у видавництвах і в періодиці. Працюють за різними літературними й журналістськими спеціальностями. На вільних хлібах мало хто. Четверо випускників із першого набору стали членами Національної спілки письменників України, а всього серед членів Спілки вже 10 наших. Хоча справа не в членстві в якихось спілках і об'єднаннях, що є річчю досить умовною. Головне — талант. Можу назвати таких відомих обдарованих молодих, як поетеса Олеся Мамчич чи прозаїк-гуморист та літературний критик Олександр Стусенко. Їм заледве за 25, але читаюча Україна їх уже знає.

      — Як ви вчите писати? І чи можна цьому навчити?

      — Вдамся до плагіату. Той же Стусенко якось сказав: «Навчити бути слоном не можна, але можна навчити слона». Тобто, якщо людина має Божу іскру, то знання і спілкування, які ми даємо, її огранять. Всі студенти тут дуже різні. Той же Стусенко реалізовує принцип: життя як творчість. На прийомі у Спілку, де сиділи Мушкетик, Дрозд, інші класики, один поважний метр щось попрохав Стусенка, а він каже: «А ви в «Еней» мене за це зводите?».

      — Хто робить зі студентів письменників?

      — Спочатку викладачі, зокрема професор Михайло Наєнко, Анатолій Ткаченко, інші. На старших курсах у нас є майстер-класи. Деякі спецкурси викладали Володимир Яворівський, Оксана Забужко. З цього приводу побутував жарт — чи не польовим дослідженням з сексу навчає пані Оксана? З перекладами була запрошена Етері Басарія, з драмою — Василь Фольварочний. Спецкурс  цієї осені молодим літераторам прочитає Дмитро Стус. Та, власне, й ваш покірний слуга — теж літератор і член Спілки. Хоча вірші писати вже важко, хіба під настрій. Більше прозою займаюся, публіцистикою. Остання моя книжка оповідань «Чекання несподіванки» вийшла у 1999 році.

      — Скільки треба заплатити, щоб стати письменником?

      — Є бюджетники, є контрактники. А щодо заплатити... Треба покласти на вівтар усе життя...

      — Ти «не з'їжджай з базару». Виходить, заплативши, кожен може стати письменником?

      — Це виключено. У нас є періодичні перевірки творчої праці. Ми ж пишемо не просто курсові чи бакалаврські, ми пишемо творчі роботи. Це не означає, що за поганий вірш позбавляємо стипендії. Оцінюється загальнофілологічна успішність. А роботи творчі оцінює журі, в тому числі й за участі письменників. Ось останній захист творчих магістерських робіт пройшов у Спілці у квітні цього року.

      — З яких регіонів ваші студенти?

      — Більше з села і з Києва. Є й із Криму навіть. Вчаться українською мовою. Є люди, які пишуть і українською, й російською, й англійською. Вчаться 5 років. І потім відбираємо — чи на спеціаліста, чи на магістра. Багато письменників, яких запрошуємо викладати, кажуть: от шкода, як би це було в часи нашої молодості, ми б теж пішли...

      — За 10 років якось змінилися студенти?

      — Звичайно. Раніше дехто й на машинці друкарській вірші подавав. А тепер це люди глобально інтернетного мислення. В 90-х був стереотип поета: неголений, п'яненький, розбишакуватий. Краватка — так це крамола взагалі. В кінці 90-х було вже багато поетів — кандидатів наук. А зараз, у 2000-х, взагалі шар творчої молоді менш богемний і більш дисциплінований. Скарг на бійки й погроми в гуртожитках немає. П'ють менше, ніж, скажімо, ми свого часу на семінарах в Ірпені... Правда, бували випадки, коли давали телеграми батькам, бо студент за творчими турботами забув забрати диплом...

      — Як ти особисто знаходиш з молоддю спільну мову?

      — До кожного курсу треба мати свій підхід. Я, наприклад, завжди попереджаю студентів, що гірше літературного середовища тільки акторське. Бо це амбіції, це характери. Бували «генії», що приходили до нас не самим повчитися, а навчати інших... До речі, ви дали мені поштовх. З цього часу буду колекціонувати якісь приколи, нестандартні ситуації.

      — Не думаєте розростатися в Літінститут чи Літакадемію?

      — За нинішніх умов це малореально. Хоча, як на мене, український літературний інститут дуже потрібний. Той же Валерій Шевчук якось казав: «От чи можуть нинішні постмодерністи збудувати роман за нормальними канонами? Не писати беліберду, яка їм з бодуна полізе в голову, а щось створити за жанровими вимогами?» Отож бо. Тому мрія ця лишається актуальною.

Розмовляв Павло ВОЛЬВАЧ.