Ті, що прокладають шлях поміж учора і сьогодні

Владислав Троїцький

(автор проекту «ДахаБраха», режисер театру «Дах»)

Той, що популяризує містику і не консервує традицiї

       — «ДасіБрасі» всього три роки, а театру «Дах» — тринадцять. Група — це мій третій фольклорний проект. Спочатку я зробив спектакль із «Божичами» — «В пошуках утраченого часу життя». Потім була співпраця із «Древом». Згодом виникла ідея вечорниць — те, що ми почали робити зi Скрипкою. Перші вечорниці були саме в приміщенні «Даху». А потім з'явилися дівчата з групи «Кралі»: Ніна Гаренецька, Олександра Клейніс, Ірина Коваленко, Олена Цибульська. Я їм запропонував подорож у новий світ музики, поєднання різних етнічних стилів, додавання принципів класичного мінімалізму... А Марко Галаневич був актором — йому віддали барабани. Він став тою цементуючою ланкою, навколо якої збираються жінки.

      — Наскільки це взагалі правильний підхід — змішувати українську музичну традицію з етнічними стилями інших народів?

      — Це не мені судити. Але це вочевидь успішний проект, дуже серйозна історія не тільки українського масштабу, а й європейського, в якій, як на мене, все правильно... За кілька днів ми їдемо в Угорщину, наприкінці вересня — в Німеччину, в січні — у Великобританію. Містицизм, як сказали брати Капранови, може взагалі стати шикарним лейблом України. Якщо румуни можуть собі дозволити брендувати бійку, то чому ми не можемо рекламувати свою містику? До того ж Україна — одна з небагатьох країн, де все це залишилося начебто в реальності. Важливий момент: я — варяг, не українець, ще й міська людина, може, тому чужому вуху краще чути все... Я не маю помилкового пієтету. Ні, пієтет, звісно, є — я дуже трепетно ставлюся до народного мелосу. Але для мене це глина, з якою треба працювати. Безумовно, вторинні колективи потрібні: те, що роблять «Древо», «Божичі» — реконструктори традиції. Це певні «консерви» — у хорошому розумінні. Вони дуже круто співають — це важлива і серйозна робота. Але її сприймають у дуже вузькому колі. Навіть коли слухаєш у селі якихось справжніх бабусь — це слухати можна тільки в певному контексті. А на концерті це викликає постановочний конфлікт. Немов колгоспна самодіяльність. Хоча й співають дуже добре. Я все це переосмислив. Тому і з'явилися такі костюми «ДахиБрахи»...

      — Ці впізнавані «дахобрахівські» головні убори нічого не символізують?

      — Ні, їх вигадала моя дружина. Потрібен був певний нюанс. Можна говорити про болгарські, грузинські запозичення... Вони просто дають абсолютну впізнаваність. І ще — строгість жінки: у таких шапках більш статуарні.

      — Над чим зараз працюєте?

      — Хочу зробити ще один спектакль із «ДахоюБрахою» — про українських відьмаків. Може, це буде якась гоголівська річ. Я зараз готую проект «Смерть Гоголя». Це буде пафосне дійство — «ДахаБраха», хор Києво-Печерської лаври... Ну і ще якийсь малоросійський цикл Гоголя — «Вій», «Утоплениця», «Вечори...», може, «Тарас Бульба». Зроблю з «ДахоюБрахою» вуличний варіант класики.

      До речі. На цьогорічних «Шешорах» «ДахаБраха» презентувала свою нову платівку «Ягудки» — енергонаповнюючий і силовідновлюючий етнонапій.

Сашко Лірник (Олександр Власюк)

Той, що сповнює українським духом і творить міфи

      — Культуру, яку ви несете людям, я би назвала фестивальною, бо зустрічаю вас саме на таких дійствах.

      — Так і є. Можна себе похвалити? Я, мабуть, зі своєю енергетикою можу зробити не менше, ніж цілі колективи. Ті люди, які мене слухають, сповнюються особливим українським духом. Шкодую, що ніхто не практикує такий розмовний жанр. До мене часто підходять дітки, які виросли на моїх казках. Я ж казкарством 20 років займаюся! Це навіть не казки — міфи. Так, культура фестивальна: всі мої слухачі стають учасниками. Головне, чого я добиваюся, — довести, що українцем бути не соромно. Ним бути весело!

      — От ви говорите про покоління наступників, а хто були ваші попередники у цьому жанрі?

      — Навіть не знаю. Я відроджував це все на голому місці. З якогось разу вдалося зацікавити публіку. Підходив до мене нещодавно один чоловік і розповів, що дав мої записи послухати своїй сторічній бабусі. Вона сказала, що в її дитинстві так усе й розповідали. Тобто я влучив! Казки всім подобаються. У мене менеджер стає котиком. А колобок, який у мене вчора був, — стрижений! А солом'яним бичком був фарбований хлопець із дредами. Колись я думав, що це буде лише дитячий жанр, бо ж для діток ми нічого не мали. Але ж у народній казці стільки всього! «Івасик-телесик», «Яйце-райце»... У мене була своя програма на радіо, де я зранку свої казки розповідав, пополудні — козацькі, а ввечері — дитячі. Дорослі живуть у своєму пластмасовому світі, тому лише казка може їх розкрити.

      — Ваша улюблена казка?

      — Дуже люблю таку жалібну про калинову сопілку — як брат брата вбив. Мені ж найкраще вдалася «Казка про чорного козака і страшне закляття». Там усе є: і посміятися, і поплакати, і героїзм, і любов... У голлівудських фільмах усе примітивно — вдарив у пику, стрибнув, убив. Є дія, але немає глибини. Казка повинна поєднувати і те і друге. Коли цю казку не читаєш, а розповідаєш, усі разом з тобою живуть у тому світі — разом плачемо і сміємося.

      — Що у планах на найближчий час?

      — Зараз готую новий альбом для старшеньких: у ньому буде про козаків, про страшні й сороміцькі речі... Від нас відрізали величезний пласт культури. Але ж наша культура не лише жаліслива. От у нас два села поруч (я ж казки пишу на правдивому матеріалі — про наших людей) — одне козацьке, друге — кріпацьке. У другому співають «Ой, зозуле, зозуле, чого рано куєш? Може, ти, зозуле, моє горе чуєш?». А в козацькому ж: «Через річку, через став козак дівці морду вс... Дорогою біжить плачучи: «С... й мені, козаче». Це теж треба берегти. Ми — нація гумору.

      До речі. Сашко Лірник на сьогодні випустив три авторські диски — «Казки лірника Сашка», «Дорослим і дітям», «Химерні оповіді». Десять років співпрацює з гуртом «Вій», де грає на лірі, перкусії, співає у хорових партіях і пише тексти пісень.

Андрій Федотов (Федот), гурт «Перкалаба»

Той, що пре і лабає

      — Андрію, назва вашої нової платівки — «Говорить Івано-Франківськ». Що може світу й Україні сказати ваше місто?

      — Насправді все це до лампочки! Він просто говорить: хто хоче — слухає, хто не хоче — не слухає. А говорить багато. О шостій ранку на нашому місцевому радіо — позивні (звучать цимбали). І голос такий каже: «Говорить Івано-Франківськ» (Федот копіює впізнавану дикторську «говірку». ). Жити не хочеться! Треба прокидатися з посмішкою — правильно, але ти запланував у шестій стати, а воно тобі в семій це каже (шкода викидати «гуцулькізми». ). І не вимкнеш ніяк — таке радіо весь час говорить.

      — Маленьке гуцульське село Перкалаба, на честь якого й назвали «Перкалабу» музичну, має якісь свої особливості?

      — Ми туди двічі їздили з «концертом». Сцени в Перкалабі немає — виступали перед магазином. Там файні люди, добрі... Правда, у чоловіків очі червоні — чи то від високогір'я, чи то від самогону, чи від сліз, бо бабів немає. Наші франківські філологи знайшли кілька пояснень слова «перкалаба» — із старопольської, старорумунської і старогуцульської. Я ж відшукав у вуличному сленгу «перка» — «та, що пре» і «лаба» — гра на музичних інструментах.

      — Стає цікаво, ким є Федот за освітою?

      — Я інженер-перекладач із будівництва нафто- і газопроводів. Тобто старих бабусь і дідусів через дорогу переводжу...

      — «Перкалаба» не лише грає весільну й похоронну музику, а й... пологову. Власне, ви грали, коли народилася дитина одного з ваших музикантів...

      — Ну під час пологів грати не можна — народиться щось незрозуміле. А коли вже дитина з'явилася на світ і її забирають із квітами й кульками, ми граємо — здебільшого щось зі свого репертуару, а якщо з вікна якась акушерка чи лікар просять щось інше — теж виконуємо. Коли ми вперше це зробили (а в пологовому будинку п'ять поверхів і десь тридцять вікон), у кожному вікні стояла жінка, яка вже народила чи має народжувати. Всім було класно.

      — Чи може якийсь звичайний український дядечко запросити «Перкалабу» на своє свято?

      — Так. Ви такі запитання задаєте — це не в моїй компетенції... Можу сказати, які я пісні співатиму — добрі.

      — Знаю, що ви товаришуєте з багатьма сучасними письменниками...

      — Андрухович — кент, Жадан — кент, Прохасько — кентюха взагалі. Здебільшого ми разом п'ємо, а не спілкуємося на філологічні теми. Своїм мистецтвом вони допомагають нам жити, ми ж своєю музикою допомагаємо їм.

      — Визначення вашої музики — gutsul roots (гуцульські корені) або «несамовит-поп». Ви самі їх ввели в обіг чи це робота музичних критиків?

      — Склалося так, що самі. Ніхто не міг підпорядкувати нас під певний стиль, тому що його, напевно, й нема. Зараз ми взагалі називаємо себе ансамблем спортивно-оздоровчого танцю. Практикуємо більше року.

      — Ваше місто багате на музикантів, художників, літераторів.

      — Не дарма ж говорять про «станіславський феномен». Для мене там відкривається брама в гори.

      До речі. Друга платівка «Перкалаби» складається з диска й доважку-приманки — «болгарки». Не менш цікава й обкладинка. За два тижні до Великодня музиканти на своєму сайті закликали всіх бажаючих надіслати своє фото, зроблене саме в день Пасхи. Так і з'явилися на платівці «Перкалаби» обличчя українців «з добрими думками».