Пра­во­за­хист у польо­вих умо­вах

      В ук­ра­їн­сь­ко­го се­ла, по­рів­ня­но з реш­тою кра­ї­ни, — якийсь ос­лаб­ле­ний со­ці­аль­но-еко­но­міч­ний іму­ні­тет. Або, ска­за­ти точ­ні­ше, ге­мо­фі­лія. Те, що в міс­ті мог­ло б ви­да­ти­ся лег­кою под­ря­пи­ною від чер­го­во­го еко­но­міч­но­го «ек­с­пе­ри­мен­ту», для се­ла зап­рос­то стає ра­ною, що вже ні­ко­ли не за­го­їть­ся. І те­чуть че­рез цю ра­ну кров і сіль зем­лі на­шої. Як­що це, зви­чай­но, не вик­рив­ле­ний пог­ляд не­до­лу­го­го го­ро­дя­ни­на в яко­мусь там по­ко­лін­ні. Хоч би як там не бу­ло, але чер­го­ва не­дов­га зус­т­річ із се­лом оп­ти­міз­му го­ро­дя­ни­ну не до­да­ла.

Спа­док ме­зо­зою

      Ко­ли Ми­ко­ла Ко­зи­рєв ор­га­ні­зо­ву­вав цю по­їз­д­ку до Та­ню­шів­ки, я дов­го не міг здо­га­да­ти­ся, в чо­му тут мо­же бу­ти ін­фор­ма­цій­ний при­від. Для Лу­ган­щи­ни, де на­віть в об­лас­но­му цен­т­рі при­ват­ні охо­рон­ні струк­ту­ри дві­чі без­кар­но за­хоп­лю­ва­ли бу­дів­лю місь­к­ви­кон­ко­му, якісь проб­ле­ми з га­зи­фі­ка­ці­єю од­но­го ок­ре­мо взя­то­го се­ла, м'яко ка­жу­чи, до рів­ня сен­са­ції яв­но не до­тя­гу­ва­ли. Тим біль­ше що газ у се­ло на­чеб­то про­ве­ли. Але спо­чат­ку про те, хто та­кий Ко­зи­рєв.

      Ми­ко­ла Кузь­мич очо­лює ор­га­ні­за­цію із за­дов­гою, як на ме­не, наз­вою «Лу­ган­сь­кий об­лас­ний гро­мад­сь­кий ко­мі­тет за­хис­ту кон­с­ти­ту­цій­них прав і сво­бод гро­ма­дян». А міг би очо­лю­ва­ти щось більш сер­йо­з­не. У 1989 ро­ці вик­ла­да­ча тех­ні­ку­му з Крас­но­го Лу­ча об­ра­ли на­род­ним де­пу­та­том СРСР. Як­що не ра­ху­ва­ти об­ра­но­го від Лу­ган­сь­ка ві­до­мо­го мос­ков­сь­ко­го жур­на­ліс­та Юрія Ще­ко­чи­хі­на, Ко­зи­рєв був єди­ним пред­с­тав­ни­ком слав­ної об­лас­ті в між­ре­гі­о­наль­ній де­пу­тат­сь­кій гру­пі. Тоб­то де­пу­тат­сь­кої мен­шос­ті, яку очо­лю­ва­ли Єль­цин, Са­ха­ров, Соб­чак та ін­ші то­діш­ні вож­ді.

      Піс­ля про­ва­лу ГКЧП Ко­зи­рєв стає зас­туп­ни­ком мі­ніс­т­ра Мін­соц­за­бе­зу РФ (чи як во­но то­ді на­зи­ва­ло­ся?), тоб­то під­лег­лим са­мої Ел­ли Пам­фі­ло­вої, яка й сьо­год­ні по­сі­дає не ос­тан­нє міс­це те­пер уже в пу­тін­сь­кій но­мен­к­ла­ту­рі. Чо­му Ми­ко­ла Кузь­мич ви­рі­шив по­ки­ну­ти бі­ло­кам'яну — про це він го­во­рить не­о­хо­че. Утім до на­шої те­ми це й не має пря­мо­го сто­сун­ку — прос­то я хо­тів під­к­рес­ли­ти, що пра­во­за­хис­том у на­шій об­лас­ті зай­ма­єть­ся лю­ди­на не­пе­ре­січ­на і до­во­лі пос­лі­дов­на у сво­їх пе­ре­ко­нан­нях.

      Се­ло Та­ню­шів­ка на­ле­жить до від­да­ле­них сіл на­віть у від­да­ле­но­му Но­воп­с­ков­сь­ко­му ра­йо­ні. Хо­ча ко­лись во­но бу­ло ба­га­тим. Сто­їть на Ай­да­рі — най­чис­ті­шій річ­ці Лу­ган­щи­ни, чи, мо­же й усі­єї Ук­ра­ї­ни (міс­це­вість хоч і вва­жа­єть­ся Дон­ба­сом, але ос­тан­ній ве­ли­кий про­мис­ло­вий об'єкт за­ли­шив­ся кі­ло­мет­рів на пів­то­рас­та пів­ден­ні­ше). По­над Ай­да­ром — вер­би, на про­ти­леж­ній око­ли­ці — го­ра. Точ­ні­ше, го­ри. Я під­няв­ся на пер­шу — а за нею дру­га, ще ви­ща, а там тре­тя... Нас­кіль­ки пра­виль­ні мої, до­во­лі урив­час­ті, ві­до­мос­ті з ге­ох­ро­но­ло­гії, ко­лись, у ме­зо­зой­сь­ку еру, тут роз­ли­ва­ло­ся мо­ре. При­най­м­ні ши­ро­чен­на і плас­ка, як стіл, до­ли­на, ото­че­на зе­ле­ним, з яс­к­ра­во-бі­ли­ми плі­ши­на­ми, гір­сь­ким пас­мом, ду­же на­га­дує мор­сь­ке дно. Во­да з ньо­го зій­ш­ла 65 міль­йо­нів ро­ків то­му. На ін­шо­му бо­ці до­ли­ни, за Ай­да­ром, се­ло вже ро­сій­сь­ке. Хо­ча там, на­пев­но, жи­вуть та­кі са­мі сло­бо­жа­ни, як і в Та­ню­шів­ці.

      Ці­ка­во, оті амо­ні­ти та три­ло­бі­ти, з чи­їх тру­пи­ків і ут­во­ри­ла­ся міс­це­ва крей­да — чи не во­ни нав­ро­чи­ли Та­ню­шів­ці усі її те­пе­ріш­ні бі­ди?

«А по­го­во­ри­ти?!»

      Віль­но­го ча­су вис­та­чи­ло тіль­ки на прис­ко­ре­ний га­лоп сіль­сь­ки­ми ву­ли­ця­ми. З виз­нач­них пам'яток вда­ло­ся від­шу­ка­ти до­во­лі див­ний гіб­рид прис­той­ної цег­ля­ної бу­дів­лі яв­но до­ре­во­лю­цій­них (себ­то до біль­шо­виць­ко­го за­ко­ло­ту 1917-го) ча­сів, до яко­го зов­сім не­дав­но хтось при­лі­пив не над­то з нею гар­мо­ну­ю­чий «ба­ра­бан», увін­ча­ний цер­ков­ною «ци­бу­ли­ною». От тіль­ки бур'ян пе­ред вхо­дом до «куль­то­вої спо­ру­ди» під­ка­зу­вав, що служ­би тут не прав­лять. «Ти­лом» сво­їм ця не­до­цер­к­ва впер­ла­ся на при­ват­не под­вір'я. Гос­по­дар йо­го люб'яз­но доз­во­лив ог­ля­ну­ти ар­хі­тек­тур­ну пам'ят­ку з усіх бо­ків і по­яс­нив: ко­лись то бу­ла «пан­сь­ка ка­рет­ни­ця». Цер­к­ву з неї на­ма­гав­ся зро­би­ти один міс­це­вий ско­ро­ба­гать­ко, тіль­ки спра­ву до кін­ця не до­вів.

      За се­лом на­пов­за­ли на го­ру чи то ру­ї­ни ко­лиш­ніх ферм, чи ти­по­ві для «пла­но­вої» еко­но­мі­ки дов­го­бу­ди. За про­ек­том ма­ло бу­ти щось мас­ш­таб­не. В ін­шо­му міс­ці збе­рег­ли­ся реш­т­ки за­лі­зо­бе­тон­но­го кіс­тя­ка. Як мі­ні­мум, спо­ру­да ма­ла ста­ти чи­мось дво­по­вер­хо­вим і со­лід­ним. Але не клу­бом. Клуб і шко­ла вже сто­ять. Сю­ди ж по­ча­ли під­тя­гу­ва­ти­ся учас­ни­ки зус­т­рі­чі з го­лов­ним лу­ган­сь­ким правозахис­ни­ком. І хо­ча б од­не мо­ло­де об­лич­чя!

      Піс­ля всьо­го то­го, що я знав про рід­ну Лу­ган­щи­ну, те­ма то­ло­ки ви­я­ви­ла­ся май­же без­не­вин­ною. Та­ню­шів­ку не за­хоп­лю­ва­ли чи­їсь при­ват­ні бан­ди, на­віть ніх­то жод­но­го мор­до­бою не влаш­то­ву­вав. Як при рей­дер­сь­ко­му за­хоп­лен­ні ком­бі­кор­мо­во­го за­во­ду у то­му ж та­ки Но­воп­с­ков­сь­ко­му ра­йо­ні три ро­ки то­му. Вся проб­ле­ма — прок­ла­де­ний у се­лі газ. Єди­не не­по­ро­зу­мін­ня — обі­ця­ли, що це бу­де за дер­жав­ний кошт. Але зи­ма на­су­ва­ла­ся, а суб­вен­цію з дер­ж­бюд­же­ту зат­ри­му­ва­ли. І та­ню­шів­цям зап­ро­по­ну­ва­ли ви­хід: зап­ла­ти­ти влас­ні гро­ші, а ко­ли суб­вен­ція та­ки доч­ва­лає до ра­йо­ну, то­ді й по­вер­нуть витраченi кошти.

      Газ про­ве­ли у 2005-му; суб­вен­ція на­дій­ш­ла рік по­то­му, при­чо­му так піз­но, що де­пу­та­ти рай­ра­ди не встиг­ли її оп­ри­бут­ку­ва­ти. Гро­ші по­вер­ну­ли­ся до дер­ж­с­кар­б­ни­ці. Прав­да, хтось у на­тов­пі ви­су­нув ін­шу, більш «ре­а­ліс­тич­ну» вер­сію: «ро­зік­ра­ли!». Тут же вик­ла­ли іс­то­рію бу­дів­ниц­т­ва. Про­цес справ­ді ви­я­вив­ся склад­ним. Ще за ра­дян­сь­кої до­би сю­ди під­ве­ли ма­гіс­т­раль­ний га­зо­гін ве­ли­ко­го ді­а­мет­ра. З ча­сом тех­ніч­на си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся; роз­мір тру­би ви­я­вив­ся за­ве­ли­ким. Ви­рі­ше­но бу­ло її про­да­ти, аби ку­пи­ти тру­би мен­шо­го ді­а­мет­ра. Спо­ді­ва­ли­ся зе­ко­но­ми­ти, нас­п­рав­ді вит­ра­ти зрос­ли в кіль­ка ра­зів. А ос­кіль­ки та­ких гро­шей сіль­ра­да фі­зич­но нес­п­ро­мож­на зіб­ра­ти, піш­ли ар­біт­раж­ні «роз­бор­ки», які на­ки­ну­ли на й без то­го не­під­йо­м­ну вар­тість ще й 30-ти­сяч­ну пе­ню...

      Сло­вом, се­ля­нам до­ве­ло­ся вик­ла­да­ти по 9 ти­сяч гри­вень кож­но­му. При­чо­му ба­гатьом для цьо­го до­ве­ло­ся звер­та­ти­ся до бан­ків по кре­ди­ти. Ось і виг­ля­да­ють те­пер оту кля­ту суб­вен­цію. За­га­лом, ні­чо­го ек­с­т­ра­ор­ди­нар­но­го. Тут на­віть особ­ли­вим кри­мі­на­лом не пах­не. Та­ких «сен­са­цій» по Ук­ра­ї­ні... І тіль­ки ко­ли від «га­зо­вої» те­ми пе­рей­ш­ли до зе­мель­но­го пи­тан­ня, я на­реш­ті від­чув увесь жах си­ту­а­ції, в якій опи­ни­ли­ся се­ля­ни.

«Ох, зе­мель­ко!»

      Нав­ко­ло се­ла не по­щас­ти­ло по­ба­чи­ти жод­но­го гек­та­ра об­роб­ле­ної зем­лі. Її еле­мен­тар­но не­ма ко­му об­роб­ля­ти. Пе­ре­важ­на біль­шість меш­кан­ців — пен­сі­о­не­ри, а орен­да­то­ра вже не­має тре­тій рік.

      — Три ро­ки то­му тут бу­ли Ка­ча­ни і Ко­роб­ки. Во­ни од­наж­ди в один год бро­си­ли зем­лю на­шу, на­ші п'ять з по­ло­ви­ною гек­тар зем­лі каж­до­го, уї­ха­ли в нє­із­вєс­ном нап­рав­лє­нії і по сьо­д­ніш­ній день три з по­ло­ви­ною го­ди я і двіс­ті зо мной чо­ло­вік не по­лу­ча­є­мо ні зер­ни­ни, ні по­ло­ви, ні­чо­го, — кри­чав на міс­це­во­му ді­а­лек­ті один ак­тив­ний ді­док. Йо­го пе­рек­ри­ку­ва­ла жі­ноч­ка, до якої всі звер­та­ли­ся як до Ан­то­нів­ни:

      — Бать­ки на­ші по­гиб­ли! Во­ни б як пов­с­та­ва­ли — во­ни б їх усіх вис­т­рі­ля­ли!.. Не­ма в ха­ті кус­ка хлі­ба!

      Мож­ли­во, Ан­то­нів­на ма­ла ра­цію: по­руч сто­яв пам'ят­ник за­гиб­лим од­но­сель­цям і два пер­со­наль­ні над­г­роб­ки двом Ге­ро­ям Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу. Та­ню­шів­сь­ка зем­ля уде­ся­те­ро час­ті­ше на­род­жу­ва­ла ге­ро­їв, ніж за­га­лом по СРСР. Од­нак во­ни вже не вос­к­рес­нуть, а пок­ла­да­ти­ся на міс­це­ву вла­ду не до­во­дить­ся. Чо­му? Ось тут я й по­чув справ­ж­ню сен­са­цію, ціл­ком у «лу­ган­сь­ко­му» ду­сі. Ви­яв­ля­єть­ся, в ра­йо­ні ле­гі­тим­ної ра­йо­н­ної ра­ди прос­то... не іс­нує. Так, са­моз­ван­ці. Ви­тя­ги з пос­та­но­ви міс­це­во­го су­ду бу­ли про­ци­то­ва­ні тут же:

      «...Про виз­нан­ня ви­бо­рів 26 бе­рез­ня 2006 ро­ку в ба­га­то­ман­дат­но­му ок­ру­зі де­пу­та­тів Но­воп­с­ков­сь­кої ра­йо­н­ної ра­ди та­ки­ми, що не ор­га­ні­зо­ву­ва­ли­ся і не про­во­ди­ли­ся Но­воп­с­ков­сь­кою РТВК, є не­дій­с­ни­ми та та­ки­ми, що не від­бу­ли­ся... Про виз­нан­ня по­ві­дом­лен­ня Но­воп­с­ков­сь­кої РТВК про ре­зуль­та­ти ви­бо­рів у ба­га­то­ман­дат­но­му ви­бор­чо­му ок­ру­зі де­пу­та­тів Но­воп­с­ков­сь­кої ра­йо­н­ної ра­ди, опуб­лі­ко­ва­ні в ра­йо­н­ній га­зе­ті «Пе­ре­мо­га»від 15.04.2006 ро­ку та­ки­ми, що не від­по­ві­да­ють дій­с­нос­ті»...

      Суд не виз­нав, що ра­йо­н­ний тер­ви­бор­ч­ком ор­га­ні­зо­ву­вав і про­во­див ви­бо­ри 26 бе­рез­ня 2006 ро­ку, а то­му вза­га­лі за­бо­ро­нив про­во­ди­ти ус­та­нов­чу се­сію рай­ра­ди. Але її про­ве­ли, і тим­ча­со­ві ман­да­ти де­пу­та­там ви­пи­су­ва­ла жін­ка, яка ще з 31 січ­ня то­го ж ро­ку не бу­ла на­віть чле­ном ви­бор­чої ко­мі­сії. А 5 лип­ня 2007 ро­ку суд від­мі­нив пос­та­но­ву, те­пер уже про­ку­ро­ра об­лас­ті, про від­мо­ву в по­ру­шен­ні кри­мі­наль­ної спра­ви за фак­том де­пу­тат­сь­ко­го са­моз­ван­с­т­ва. Оце — по на­шо­му...

      Але що ж ро­би­ти меш­кан­цям Та­ню­шів­ки? Прак­тич­но в кож­но­го є ак­ти на від­ве­ден­ня зе­мель­ної ді­лян­ки 5,5 га. Але в по­ле во­ни вий­ти не змо­жуть. По-пер­ше, вік у пе­ре­важ­ної біль­шос­ті та­кий, що вва­жа­єть­ся неп­ра­цез­дат­ним. А як­би хтось і за­хо­див­ся «під­ні­ма­ти ці­ли­ну», то май­но­ві паї сво­го ча­су бу­ло так по­ді­ле­но, що сьо­год­ні й слі­ду то­го май­на не від­шу­ка­ти. Не­ма чим ора­ти, сі­я­ти, зби­ра­ти вро­жай. Хі­ба що ді­дів­сь­ки­ми ме­то­да­ми. До ре­чі, на го­рі пас­ли­ся три чи чо­ти­ри ко­ни­ки...

      Лю­ди на­віть не ма­ють мож­ли­вос­ті ефек­тив­но про­тес­ту­ва­ти. Страйк не влаш­то­ву­ва­ли зі зро­зу­мі­лих при­чин. Пе­рек­ри­ти до­ро­гу? Але се­ло — кін­це­вий пункт на ній. Са­мим со­бі пе­рек­ри­ва­ти під­віз хлі­ба якось не над­то ро­зум­но. Хі­ба що пі­ший марш про­тес­ту влаш­ту­ва­ти. Єди­на проб­ле­ма: не всі мо­жуть дій­ти на­віть до Но­воп­с­ко­ва, не те що до об­лас­но­го цен­т­ру. Ці­ка­во, хо­ча б в од­но­му з про­ек­тів зе­мель­ної ре­фор­ми пе­ред­ба­че­на по­діб­на си­ту­а­ція?

      Єди­ний ви­хід, точ­ні­ше, єди­на на­дія — до­че­ка­ти­ся, ко­ли прий­де ефек­тив­ний орен­дар. А як не прий­де? На­пев­но, не прий­де в ра­йон із та­кою сум­нів­ною вла­дою. За ра­дян­сь­ких ча­сів міс­це­вий кол­госп ви­ро­щу­вав овець; на го­рі ми з од­ним із ко­лег знай­ш­ли таб­лич­ку, до якої ма­ли б за­но­си­ти­ся клич­ка ко­ро­ви, по­ро­да, лак­та­ція, на­віть «да­та па­ру­ван­ня». Тоб­то тут сер­йо­з­но зай­ма­ли­ся мо­лоч­ним ско­тар­с­т­вом. А влас­не зем­ля... Не­дар­ма я зга­дав про бі­лі пліш­ні. Як ска­зав ме­ні один із ко­лиш­ніх ке­рів­ни­ків ра­йо­ну, «Бо­ні­тет зем­лі тут, як­що бра­ти в ці­ло­му по Но­воп­с­ков­сь­ко­му ра­йо­ну, —  най­ниж­чий». Це я пос­та­вив та­ке муд­ре за­пи­тан­ня, що від­по­відь зро­зу­мів ли­ше приб­лиз­но: «Зер­но ви­ро­щу­ва­ти мож­на, але кра­ще — ху­до­бу». Але зі справ­ж­ні­ми ен­ту­зі­ас­та­ми цьо­го нап­рям­ку аг­роп­ро­мис­ло­во­го роз­вит­ку на Лу­ган­щи­ні сьо­год­ні су­туж­но, і сер­йо­з­ні лю­ди в ке­рів­ниц­т­ві об­лас­ним АПК це ро­зу­мі­ють.

      Єди­на на­дія: мо­же, пра­во­за­хис­ни­ки зі сво­їм ди­ле­тан­тиз­мом зу­мі­ють знай­ти рі­шен­ня. І нав'яза­ти йо­го отим... сер­йо­з­ним.

Матерiал пiдготовлено за сприяння Луганського прес-клубу реформ.