...Здавалося, ми дещо знали про цю країну, то ж і відкривати там нiби нічого. Бразилія — це перш за все карнавал, самба, ламбада, тропіки, пляжі, Амазонка,— найповноводніша річка у світі, джунглі, папуги, дорогоцінне каміння... Бразилія — це найбільша країна Латинської Америки, п'ята у світі за величиною території. А з ключових відомих слів: Пеле, «Маракана», Жоржі Амаду, який продав 50 млн. своїх книг-бестселерів на 50 мовах світу і якому лише з фатальної несправедливості не дали Нобелівську премію. Ну а Ріо-де-Жанейро — це вітрина країни. Ось тільки залишалося пересвідчитись, що Ріо, ця нездійснена мрія Остапа Бендера, — дійсно щось дивовижне.
Бразильські «дари ланів»
Бразилія — єдина країна Латинської Америки, яка 300 рокiв була колонією Португалії, і тому панівна мова — португальська. Перше засвоєне слово цією мовою — кайпирінья: коктейль з місцевого самогону, соку лайма, цукру і льоду (свого роду прототип всесвітньоулюбленого коктейлю «Маргарита»), яким почастували, тільки-но ми переступили поріг готелю. Смачно! Тільки шкода: п'ють тут (принаймні у холі готелю) лише «по одній».
З їжі — мільйон національних страв. Але найбільш характерна для всієї країни — фейжоада: тушкована чорна квасоля з різними видами м'яса та ковбаси. Страва має африканське походження, португальці додали до неї ковбаси, а індійці — фарофу — суміш борошна маніоки з олією. За популярністю серед бразильців фейжоада відповідає нашим вареникам.
Не менш популярна бразилійська кава. Тільки тут її заварюють по-своєму: мелену заливають окропом, і виходить національний напій кофезіньє. Його п'ють дуже міцним, протягом доби філіжанок по 15.
Екзотичних фруктів (всілякі там папаї, кокоси, ананаси, манго) — хоч греблю гати, як у нас яблук восени. А яблук тут нема, бо не ростуть у цьому кліматі. А ось «джако-фрукт» («хлібне дерево»), завезене з Китаю, тут росте. Це плід, подібний до величезної дині, за смаком— суміш банана, дині та манго, з якого ще випікають солодке печиво і хліб.
Біля витоків Січневої гавані
Із перших географічних відкриттів — протока Гуанабара, місце, де в 1500 році пришвартувався зі своєю командою перший португалець, адмірал Педро Кабраль, а в січні 1502-го — славетний Амеріго Веспуччі. Команда Кабраля подумала помилково, що це річка, тому й назвали її Ріо-де-Жанейро (в перекладі з португальської — «Січнева ріка»). А пізніше на березі затоки заснували місто, якому за браком фантазії дали таку ж назву.
Протягом чотирьох століть, аж до 1960 року, Ріо було столицею Бразилії, а потім, на щастя, позбулося цього статусу на честь нової столиці — міста Бразиліа, що за тисячу кілометрів від Ріо. На щастя — тому що виїхали політики та чиновники, які лише псували колорит міста.
А тоді, напочатку XVI ст., тут жило дике плем'я тупінамба. Це були, за описами першовідкривачів, красиві, сильні, здорові люди. Цей наївний народ не мав уявлення про власність, уряд, гроші, не розумів, чому білі прибульці шаленіють від шматка жовтого металу. Тупінамба не відали, що таке добро і зло... Що канібалізм — це не дуже добре, теж не знали, бо вони ж не від голоду поїдали інколи гостей, а тому, що був такий звичай. Якщо засмажити і з'їсти вождя переможених ворогів, то передасться його сила й вправність, вважали люди тупінамба.
«О Ріо, місто, де люди ходять у білих штанях»
Символ Ріо-де-Жанейро — статуя Христа Спасителя, виконана в стилі арт-деко у 1932 році (архітектор — П'єр Ландовський, інженер Хейтор де Сильва Коста). Монумент височить на горі Корковадо («Горбун»), з розпростертими руками, їхнiй розмах — близько 30 метрів. Недаремно в акції, яка пройшла нещодавно, статую Христа в Ріо визнано одним із семи новітніх чудес світу. Цю місцеву Мекку на висоті 700 м, відвідують мільйони людей. Звідси як на долоні видно все місто: квартали, площі, будови, гавані, широкі білопіщані пляжі, пляжі, пляжі... Ось там — демокритична Копакабана, далі — пляж Іпанема, ще далі — Ліблон, що простягнувся аж на 4,5 км. Ці назви занотовуємо в словничок, тому що без них не було б Ріо таким, яким його люблять самі бразилійці та світ. Тут б'ється спекотне серце міста. Взагалі в цій країні пляж — не тільки ландшафт і місце розваг, а прояв душі, менталітету, стилю поведінки народу.
Який пляж у Ріо порадити? Звичайно, Копакабану, і зустрічати там наступний Новий рік у 40-градусну гарячу ніч 31 грудня. За кілька хвилин до Нового року тут збирається до трьох мільйонів людей з усього світу, більшість з яких приходять традиційно в білому одязі. Початок Нового року оголошують гучномовці гімном міста Cidade maravilhosa і грандіозним феєрверком та шоу на шести величезних сценах. Цьому передує традиція закидати вінки із квітів у океан, як роблять наші дівчата в ніч на Івана Купала. Кажуть, що це найбільше, найчисельніше новорічне свято у світі, воно залишає позаду аналогічні в Сіднейській гавані, на Єлисейських полях і Таймс-Сквері.
Де-де, а тут гуляти вміють. До ранку. До нестями. І головне— це найбільш безпечна ніч у загалом кримінальному місті. Туристи, фанати Ріо, кажуть, що варто викинути всі зароблені за життя гроші, щоб побувати там у цю ніч. Майте на увазі: ціни в готелях, як і під час карнавалу, зростають втричі.
Футбольний народ
Від підніжжя статуї Христа Спасителя видно ще один символ Ріо — найбільший у світі стадіон на 200 тис. місць «Маракана» (назва походить від маленької пташки). Це арена, на якiй демонстрував свою майстернiсть найвiдомiший бразилець Пеле — видатний футболіст, котрий забив 1281 м'яч у 1363 матчах. Події, які відбувалися тут, увійшли до історичних аналів Бразилії. Наприклад, матч 1952 року між Бразилією та Уругваєм закінчився поразкою господарів і ледве не спричинив війну між країнами. Вщерть стадіон був заповнений ще один раз: на прощальному матчі Пеле в 1976 році.
Бразилія та Аргентина є «найбільш футбольними» країнами тому, що тут більше гравців, ніж вболівальників. Тут грають у футбол всі — від народження і до смерті, навіть жінки і дідусі. Всенародне захоплення футболом тут —справжній загальнонаціональний фанатизм.
Мало одягу — багато щастя життя
А тепер про каріоки — тих, ким найбільш може пишатися Ріо. В перекладі cari-oca — «білий дім». Так охрестили місцеві жителі прибульців з Європи, які зводили собі білі будинки.
Коли ми вже досхочу нагулялись у житловому районі Копакабани, моя приятелька запитала: «А чому тут усі такі бідні?» Відповідь з'явилась пізніше. Річ у тім, що каріоки не приділяють уваги одягу і зовнішньому антуражу. Якби ми зустріли Пауло Коельо, який, до речі, віднедавна там мешкає, чи всесвітньо відомого архітектора Оскара Немейєра, то не відрізнили б їх від продавця морозива чи безробітного бідняка. Форма у всіх, незалежно від соціального стану, цiлий рік одна: шорти чи бермуди, гавайки (у нас називають це взуття в'єтнамками). Розказують, що Немейєр, ця світова зірка архітектурного модерну, приймає в купальному костюмі навіть замовників з ООН.
Ввечері зазирнули в пристойний ресторан: сидять між іншими і ті, хто лише в гавайках і бікіні. Це норма, і ніхто не звертає уваги, як ти одягнений. Головна прикраса —спортивне засмагле тіло.
Каріоки — це як нація. По-перше, генетика: це симбіоз місцевих племен, європейців і африканців. Португальцям не вдалося зробити індіанців тупінамба рабами. В копальнях волелюбні діти тропіків просто гинули. Тоді рабів почали привозити з Африки — в колонію було переселено чотири мільйони африканців. Красивіших, сильніших залишали в Ріо. По-друге — клімат. Місцеві жителі з XVI ст. і до сьогодні — це люди, які вільний від роботи час проводять на вулицях і пляжах. Результат — вічно юна, легковажна, життєлюбна, безтурботна нація, для якої все місто — родина. Найголовніша риса каріоки — природність самовідчуття і поведінки. За словами сучасного письменника Руя Кастро, саме в Ріо народився новий рецепт щастя: якнайменше одягати на себе і якнайбільше радіти життю.Чоловіки каріоки нізащо не одягнуть шкарпетки, а жінки — панчохи.
Каріоки, як, власне, і всі бразилійці,— найдемократичніші люди, які не визнають авторитетів. Для них можновладці — ніхто, мерів та інших політиків висміюють у піснях та самбi. Отож мешканці Ріо з радістю віддали цих зашорених у краватки чиновників новій столиці Бразиліа.
Загалом же Бразилія — найбільш, як би так сказати, «соціально розслаблена» країна світу. Тут, згідно з соціологічними опитуваннями, більше щасливих людей, ніж у багатих Сполучених Штатах.
Феномен каріоки включає і їхню надзвичайну музикальність. Тільки тут змогла народитися самба. Тільки вони, невтомні, енергійні і життєрадісні, можуть танцювати в шалених ритмах без перерви чотири карнавальних ночі. Тільки тут, у Ріо, можна почути одночасно всі ритми епохи XX cт.: фокстроти, бугi-вугi, французький шансон, болеро, румбу, танго, португальське фадо і навіть фламенко і тарантелу, змішану з самбою, форро і февро — національна музика для щоденних дискотек і великих свят.
І, як виявилось, стиль брейку, що недавно полонив молодь усього світу, в оригіналі — це бразилійська капоейра, бойове мистецтво самозахисту і нападу, створене бразилійськими рабами, прибулими з Африки. На новій землі африканці гуртувалися і тренували прийоми боротьби, а оскільки це заборонялося, то при наближенні наглядача робили вигляд, що танцюють. Так вийшов симбіоз танцю, акробатики і спортивної боротьби.
Свято без табу
Але найбільшим проявом симбіозу культур трьох континентів є відомий карнавал — національне свято всієї країни довжиною з тиждень. Карнавал — це найголовніша подія року кожного бразилійця. Карнавал — це самовідданий вихор емоцій, грім барабанів, запальна, сексуальна самба, цілковита релаксація, відмова від будь-яких табу і втілення немислимої людської фантазії карнавальних костюмів: коли твій костюм важить 20 кг і при цьому майже ніде не прикриває тіло.
Бразилійському карнавалу — майже 500 років, якщо мати на увазі, що зародки сьогоднішнього карнавалу привезли сюди португальці. Спочатку це був так званий «жартівливий день» перед початком Великого посту, коли люди дражнили одне одного: на голови сипали і лили все, що заманеться, а на вулицях танцювали і співали. Африканці долучилися до забав і внесли елементи своїх ритуальних танців, зокрема танець живота та барабанний бій. Італійські переселенці додали частку казкових венеціанських карнавалів. А потім віками вдосконалювся цей прояв спільної народної творчості людей Європи, Африки, тубільної Америки. Далі найголовнішим було народження нових музичних ритмів.
Перша пісня у стилi самба народилась у 1916 році («По телефону», автори— Донгаса й Амуро де Альмейда). Це була пісня з дуже запальним танцювальним ритмом і водночас iз надзвичайно зухвалою критикою місцевого начальника поліції. Наступного року пісня була використана на карнавалі. Це стало початком традиції писати нові самби щорічно. А повністю самба сформувалася у 20-ті роки минулого століття, коли додали до неї ще й марчинью (бразилійський фокстрот).
Період з 1930-х по1960-ті роки став апофеозом карнавалу і повної моральної вседозволеності. Правовірні католики, дружини й чоловіки, щезали на тиждень, і біля підніжжя Христа Спасителя поринали у буйство вакханалії й оргій. В ці дні існувала одна релігія, один культ — культ красивого тіла та пристрасті. Привабливість карнавалу була в тому, що дозволялося все. З'явився навіть термін «діти карнавалу», які, звичайно, не знали своїх батьків.
Відчутного удару найпривабливiшiй ознацi карнавалу — вседозволеності — завдала сексуальна революція 60-х. Але, на щастя, карнавал вижив за рахунок шкіл самби, які цiлий рiк готують нові програми виступу. Парад на Самбадромі відкривають 14 найвідоміших, кожна з яких має 4 тисячi учасників.
Самбадром — це карнавальний стадіон на 70 тисяч глядачів iз 700-метровою алеєю посередині, на якій і демонструють свій хист та шалений темперамент учасники карнавальної ходи. Ціна квитків — від 250 до 2500 доларів за одну ніч.
Діти фавел
Чорним кольором лягло в мій словничок нове слово — фавела. У Ріо загалом від 6 до 9 мільйонів мешканцiв, з них 2—3 мільйони — діти фавел. У Ріо таких кварталiв близько 700. Це нагромадження халуп без вікон і дверей, до яких туляться забудови з ящиків та картону. Виявилося, там живуть ті самі каріоки, яких на пляжах зовні не відрізниш від еліти. Але там свої закони зони: нема роботи, соціальної підтримки, жахлива антисанітарія, безпритульні діти. Поліція сюди не зазирає, тому кримінал тут завжди «на коні». Більшість мешканців фавел не працюють і ніколи не працювали. Допомогу від держави отримують тільки ті, хто втратив роботу. А це жалюгіднi копійки. Харчуються в їдальнях при церквах. А ще — полюють за кишенями городян і туристів. Не вміщувалося в голові, чому нам, великій групі, прибулiй у центр міста, на Площу мистецтв, суворо заборонили віддалятися від свого автобуса більш як на 50 метрів. Супроводжуючі буквально тримали нас за рукави. Рiч у тiм, що екскурсія випала на неділю, коли поліція не чергує (вона ж теж iз каріоків!). А тому зграї із фавел полюють за туристами саме в неділю, вихоплюючи миттєво сумки і камери.
Фавели як соціальне дно, притаманне Ріо, мабуть, важко подолати. Як Нью-Йорку — його злиденний і кримінальний Бронкс. Тiльки гроші тут не допоможуть. Бездомні діти з притулків утікають, у школу їх не затягнеш...
І це при тому, що Бразилія з її 190-мільйонним населенням — країна небідна і самодостатня. Сьогодні вона стабільно розвивається, прогресує. Багата на свій газ, нафту, електроенергію, майже всі існуючі корисні копалини, ще й алмази та золото. Дійсно має об'єктивні підстави стати країною Ельдорадо.
На закуску — вiдвiдини «Пастки диявола»
А в тому, що тут уміють розумно господарювати, ми теж переконалися, коли відвідали ще один об'єкт з означенням «найбільша у світі», — гідроелектростанцію Ітаїпу на річці Парана. Країна законно пишається цим грандіозним проектом, який будували майже десять років. Зуміли врахувати помилки подібних світових будов. Не залили водою ландшафт, як це зроблено на Канiвському чи Братському водосховищах, які нині гниють і псують екологію, а вичистили дно до трісочки, перш ніж залити водою. Тепер штучне море Ітаїпу площею 1400 кв. км має чисту воду, тут розводять рибу, поряд — пляжі, живе і розквітає вся околиця. Двадцять гігантських турбін забезпечили електроенергією майже всю країну, і насамперед — найбільше 15-мільйонне індустріальне місто Сан-Паулу.
Між іншим, бразилійці— великі патріоти. Серед трьох їхнiх неписаних законів-заборон є таке: «Ніколи не говорити, що є у світі країна, краща за Бразилію».
Бог, створюючи ландшафт цієї країни, був щедрим, подарувавши ще одне диво природи, яким бразилійці теж пишаються. Це Ігуасу — найбільший у світі за водовикидом водоспад на кордоні Бразилії й Аргентини. Ніагара скромно виглядає на тлі Ігуасу, бо він удвічі ширший і на 20 метрів вищий. У зимовий час — сезон дощів — 325 окремих водоспадів, каскад яких простягнувся на три кілометри, виконують водяну симфонію та розмальовують веселками свої бурхливі простори. Нам не тільки показали це диво з обох боків, дозволивши перетнути на кілька годин державний кордон, а й повезли в моторному човні на шаленій швидкості під жерло найбільшого з водоспадів — «Пастки диявола». Чесно? Жаху набралися. Проте який тепер маємо досвід! Нiби в ефiрi телегри на виживання побували...
ДОВІДКА «УМ»
Бразилія з 1889 року — федеративна республіка, що об'єднує 25 штатів, у тому числi й Ріо-де-Жанейро, яке прирівнюється до штату. Межує з вісьмома країнами Пiвденної Америки, власне, з усіма, крім Чилі й Еквадору. Населення — 190 мільйонів осіб. Державна мова — португальська. Релігія — католицтво. Столиця — Бразиліа, повністю збудована за проектом архітектора-модерніста Оскара Немейєра як місто майбутнього. Згори має вигляд літака.
На півночі, недалеко від міста Сан-Паулу, країну перетинає екватор. Клімат — екваторіальний, тропічний, субтропічний. Середня рiчна температура + 24 о С.