Абонемент для фортепіано з оркестром

      Наприкінці року Національна філармонія порадувала любителів класичної музики кількома цікавими концертами. Це і сценічна версія «Моцарта і Сальєрі», і традиційна «Прощальна симфонія» «дідуся віденського симфонізму» Йозефа Гайдна у виконанні Київського камерного оркестру, де його керівник Роман Кофман виступає не тільки диригентом, а й скрипалем, і, нарешті, прекрасні гастролі харківського піаніста, котрий зараз живе у Сіднеї, лауреата численних міжнародних конкурсів (у тому числі знаменитого конкурсу піаністів у японському місті Хамамацу) Олександра Гаврилюка.

      Взагалі, філармонічні абонементи — «Мистецтво фортепіанної гри» та «Скрипкова музика» — одна з найголовніших складових музичного життя сучасного Києва. В умовах кризи гастрольної системи академічного виконавства саме абонементні концерти забезпечують гастрольну компоненту філармонічних сезонів. Саме в рамках філармонічних абонементів слухачі отримують можливість почути шедеври «золотої сотні» популярного класичного репертуару в найкращому виконанні вітчизняних та зарубіжних солістів. Відомо, що у філармонічних абонементів своя публіка — справжні меломани, шанувальники та знавці живих, а не законсервованих у записах виконавських традицій. Зрештою, саме абонементні концерти встановлюють оціночну планку для столичних музикантів та столичної публіки, даючи першим і другим можливості співставлення й порівняння.

      Останні концерти абонемента №7 — «Мистецтво фортепіанної гри» — були справді неординарними подіями. І не тому, що перед киянами виступали лауреати численних міжнародних конкурсів та володарі престижних музичних нагород. Два клавірабенди — москвичів Вадима Руденка та Павла Нерсесяна — та виступ із симфонічним оркестром Національної філармонії Олександра Гаврилюка з Австралії — запам'яталися, по-перше, цікавою компоновкою програм. Вадим Руденко побудував свій концерт із творів Йоганна Себастіана Баха, Франца Шуберта, Йоганнеса Брамса та Фредеріка Шопена. Піаніст ніби навмисне уникнув фортепіанної музики класицизму (Моцарта, Бетховена), закцентувавши увагу слухачів на паралелях, що виникають між добою бароко (Бах) та романтизму (Шуберт, Брамс, Шопен). Одноафектність бахівської Партити (де кожний з танців виражає тільки один емоційний стан) кореспондувала з «миттєвостями» романтичних п'єс (експромту, варіацій, прелюдій), що не стільки демонструють розвиток почуттів, їх взаємопереходи та перетворення, скільки фіксують теперішній стан, у всій його неповторності та чуттєвій повноті. Павло Нерсесян, навпаки, «заповнив» простір класико-романтичного піанізму — розпочавши свій виступ із П'ятнадцятої сонати Бетховена і завершивши його Другою угорською рапсодією Ференца Ліста. Олександр Гаврилюк виступав із симфонічним оркестром філармонії і виконав два фортепіанні концерти — Перший Сергія Рахманінова та Перший Ференца Ліста. Незважаючи на таку, на перший погляд, різну компоновку програм, усі піаністи репрезентують романтичний тип виконавства, з характерними для нього тонкою промальовкою деталей, вишуканим звуком, агогічними зрушеннями, домінуванням відкритої емоційності та досконалої віртуозності. Включення до виступів «хітів» світового фортепіанного репертуару (скажімо, Другої рапсодії Ліста чи 24 прелюдій Шопена, концертів Рахманінова чи Ліста), виконання на «біс» хрестоматійних п'єс (таких, як до-дієз мінорний Вальс Шопена чи «Рондо у турецькому стилі» Моцарта), в яких меломанам відома буквально кожна нота, свідчить про особливо відповідальне ставлення гастролерів до виступу в Києві.

      І це не дивно, адже київська публіка — особлива, емоційна і доброзичлива. До речі, транскрипція «Рондо у турецькому стилі», яку виконав на «біс» Олександр Гаврилюк, також нагадала про романтичний піанізм — кунтштюки чисто лістівського гатунку, ефектні контрапункти та фактурні гіперболи, що вимагають унікальної технічної майстерності, — все викликало захоплення слухачів, певно, таке ж, яке викликали у свій час виступи в Києві славетних романтичних віртуозів — Ліста, Рахманінова, Горовиця...