Три клони легендарних «Піснярів»

      Легендарна група «Пісняри», яка примусила свого часу весь Радянський Союз підспівувати своїм хітам по-білоруськи,  після смерті лідера і вокаліста Володимира Мулявіна перетворилася на клубок змій. Сьогодні в музичній тусовці є три колективи з однаковою назвою.

      Навряд чи в останні роки життя Володимир Мулявін міг передбачити такий розбрат, тим більше — такий скандальний поділ між його учнями і колегами творчої спадщини «Піснярів». Хоча перші  конфлікти почалися ще за життя великого рокера. Найдосвідченіші та найіменитіші з численних «Піснярів» (на межі 90-х колектив прийшов  із  потужним складом музикантів, які грають  на всіх, навіть  екзотичних аутентичних інструментах) залишили групу в 1998 році. Пішли Валерій Дайнеко, Владислав Місевич, ще кілька чоловік — усі «золоті» голоси. Причиною «розлучення», за словами Дайнеко, який на той час розкрутився як  сольний виконавець, стало п'янство Мулявіна, його байдужість до справ колективу. До того ж Мулявіна звинувачували в тому, що справи групи  він віддав на відкуп своїй дружині Світлані Пєнкіній, актрисі і доволі  підприємливій жінці. Тоді сподвижники Мулявіна вилили на співака чимало бруду, і після численних памфлетів у пресі його образ неабияк потьмянів. Смерть артиста розставила все на свої місця, а команда Дайнеко і Місевича, яка окопалася в Москві зразу ж після відходу з колективу, випустила кілька альбомів  російською мовою. Останній із них, «Не люби нелюбимого», красномовно  в першопрестольній не пішов, що й  не дивно: те, що роблять сьогодні «Білоруські пісняри» (так називається нова група) — це примітивна попса з тривіальними текстами й аранжуваннями. Не можуть «Білоруські пісняри» конкурувати з москвичами й у силу своєї «провінційності», їх спіткала  доля популярного колись  «Ляпіса Трубецького», котрий теж подався в Москву і тепер перебуває в третьому ешелоні російської естради, не наважуючись, подібно до «Океану Ельзи» або «Воплiв Відоплясова», заспівати  своєю мовою. Утім Валерій Дайнеко регулярно інформує мінський музичний бомонд про те, що в команди все нормально, і, мабуть, на  житейсько-побутовому рівні все дійсно нормально, хоча зрозуміло, що будь-яке  порівняння  групи з «Піснярами» Мулявіна прозвучить сміховинно. Білоруське ж міністерство культури, яке колись намагалося притиснути «БП» «до нігтя», сьогодні запропонувало   Валерію Дайнеко забути розбрат і взяти участь  у  поділі музичної спадщини Мулявіна, ввійти у створений за указкою  білоруського президента Музичний центр імені Володимира Мулявіна.

      «Головні» ж «Пісняри», які осиротіли  після смерті  Мулявіна, зразу після його  похорону виявилися  під пильною опікою держави, колектив був негайно засипаний регаліями і базовими можливостями, а патронувати  його взялося міністерство культури. У повній назві ансамблю з'явилося слово «державний», і це, якщо відштовхуватися  від  традицій світового року, якось не в'яжеться з образом тієї музики, до якої завжди прагнув Мулявін. Директором колективу призначили ще одного «зіркового» вокаліста «Піснярів», Валерія Скорожонка, який непогано починав сольну кар'єру ще до «Піснярів», але потім приєднався до  групи. Мулявін свідомо збирав у своєму колективі  всі  цікаві чоловічі голоси, у такий спосіб у рамках «Піснярів» існувало кілька сольних програм різних вокалістів. І хоча Скорожонок у свій час прогримів на фестивалі в Юрмалі, потім у польському Сопоті і пізніше став відомий у Білорусі, аж ніяк не він, а Леонід Борткевич, перший виконавець «Біловезької пущі» і «Білорусії», асоціюється, як і покійний Мулявін,  у шанувальників «Піснярів» із назвою цієї команди. Саме Борткевича всі знають так само добре, як Володимира Мулявіна, хоча з тридцяти років існування колективу проспівав у ньому Борткевич від сили років десять. У 80-х роках він одружився із  «зіркою» гімнастики Ольгою Корбут і разом із нею, улюбленицею Сполучених Штатів, попросив в Америці політичного притулку. У Мінськ Борткевич повернувся кілька років тому (в еміграції він продовжував займатися музикою, записав кілька фольк-рокових альбомів, поцінованих діаспорою, вони потрапляли крізь «залізну завісу» і в Білорусь). І відразу ж став виступати у складі «Піснярів», реанімував свій легендарний репертуар, причому голос його з роками не втратив свого незвичайного тембру. Саме повернення в групу Леоніда Борткевича повернуло «Піснярам» їхнє колишнє реноме в роки скандалів навколо Мулявіна і відходу «Білоруських піснярів». Не дивно, що відразу після призначення Валерія Скорожонка директором ансамблю Борткевич ляснув дверима і повів із собою практично всіх співаючих і граючих. Скорожонка це не засмутило, по Білорусі прокотився кастинг молодих виконавців, і сьогодні в складі «Піснярів», крім Скорожонка, — шість нікому не відомих юнаків. Також у колективі працюють вдова і старша дочка Мулявіна, які не шкодують чорних епітетів на адресу Борткевича, що зі своєю командою займається позовом за право залишити за собою назву «Пісняри». Можливо, для успішного вирішення цієї формальності йому теж доведеться податися в Москву.

      Особливо незграбною виглядає ситуація з виконанням славнозвісних мулявінських пісень, на які претендують сьогодні і Дайнеко, і Борткевич, і Скорожонок. Перші, «Білоруські пісняри», старанно розбавляють ними свій власний новий попсовий репертуар, Борткевича правом виконувати «Біловезьку пущу» наділили минулі десятиліття «піснярiвської» історії, Скорожонок же ретельно відпрацьовує зі своїм молодняком класичний репертуар Мулявіна, говорячи про те, що будуть, звичайно, і нові, власні пісні. Валерій Скорожонок звинувачує Борткевича в тім, що той не має ні юридичної грамотності, ні потрібних зв'язків, — нічого, крім «золотого голосу королівства», і тому приречений на провал. До перетворення «Піснярів» на музичну школу для початківців він ставиться нормально — мовляв, потрібно продовжувати традиції, культивувати образ великого небіжчика тощо.

      І все-таки складається враження, що «Пісняри» Борткевича виглядають найменш комічними з усіх трьох «клонів» хоча б тому, що живий Борткевич — і рівно доти, поки він живий. Адже важко уявити, що кастинг нових виконавців могли б затіяти «Бітли», які поховали Леннона, чи хлопці з «Кіно». Велика група приречена піти в історію разом зі своїми легендарними вокалістами — з цією простою істиною не хочуть погоджуватися музиканти з «Піснярів», не наважуючись відправитися в самостійне «сольне» плавання.

Тіна ПАЛИНСЬКА.

Мінськ.