Ольга Лелейко: За медаль чемпіонату Європи я чіплялася всім, чим могла

      Українські фехтувальники, попри не надто високу популярність свого виду спорту в країні, стабільно відзначаються успішними виступами на міжнародній арені. Останнім часом медалі з чемпіонатів світу й Європи привозили переважно шаблісти, але на недавній першості континенту нагадали про себе й майстри рапіри. Після завершення кар'єри Сергієм Голубицьким наші рапіристи нагородами престижних форумів не відзначалися, і от два тижні тому киянка Ольга Лелейко виборола бронзову медаль чемпіонату Європи. Результат, який вона показала у бельгійському Генті, і став приводом для зустрічі з досвідченою спортсменкою, котра, до того ж, завтра святкує свій день народження.

      Домовляючись про місце зустрічі, ми з'ясували, що купуємо продукти в одному супермаркеті на Куренiвцi. Тож вирішили поспілкуватися неподалік, у сквері. Нечисленні перехожі недовірливо позирали на диктофон і трохи сторонилися, коли Оля вимовляла слова на кшталт «зброя» чи «укол». Під завісу розмови почався дрібний дощ, й останні питання записували вже під двома парасольками.

      Щиро й відверто розповівши про життя фехтувальника, Лелейко поскаржилася, що не встигла пробігтися у Бельгії по магазинах — то сама билася, то вболівала за партнерів по збірній. А вже за два дні вона відправилася в Алушту. Але не на відпочинок, а на підготовчі збори до чемпіонату світу, який за два місяці прийматиме Санкт-Петербург.

«Виграти медаль допомогли думки про родину й додаткова засмага»

      — Ольго, головний тренер збірної Вадим Гутцайт сказав, що ви давно були готові до високих звершень, але вам заважала психологічна невпевненість. Згодні з такою думкою?

      — Частка істини у словах Вадима Марковича є. Проте однозначно сказати, чого саме мені бракувало, не можна. Зазвичай найважчими бувають перші бої на турнірі, коли у трихвилинних дуелях б'єшся за вихід із групи до 1/16 фіналу. Якщо виграєш першу сутичку, то далі вже якось легше — по накату. Але коли доходила до чвертьфіналу, чомусь фехтувала вже по-іншому. Можливо, на рівні підсвідомості спрацьовувало, що медаль дуже близько, і це заважало.

      — На чемпіонаті Європи в Генті щось змінилося?

      — Я просто серйозно налаштувала себе і вчепилася в цю медаль і зубами, і руками — всім, чим могла (сміється). Думала переважно про свою родину, і це допомогло. Бо син, коли почав усвідомлювати, куди я постійно їжджу, став питати, де ж моя медаль. І мої пояснення, що я програла десь у 1/8 чи 1/4 фіналу, йому незрозумілі. Коли ж привожу нагороду навіть із чемпіонату України, він радіє: «Мамо, ти перша? Ти всіх поколола?»

      — Як ви йшли до першої медалі європейського рівня?

      — Цієї зими на Гран-прі у Марселі я знову стала сьомою, а потім був період відпочинку. І от після нього моє фехтування змінилося, хоча на Гран-прі Японії у травні на результаті це ще не позначилося. У Каїрі в чвертьфіналі я несподівано поступилася російській юніорці, за що отримала на горіхи від тренера. На Кубі у червні я взагалі програла в 1/32 фіналу, і мене охопила паніка — я втратила відчуття фехтування. Але змогла заспокоїтися, бо за порадою друзів почала більше працювати над психологією, контролювати свої емоції. Тобто перестала робити трагедії з поразок на ранніх стадіях турнірів чи з неточного суддівства на тренуваннях, що раніше виводило мене з себе.

      — Підготовка до чемпіонату Європи була особливою?

      — Вважаю, що Олексій Бризгалов дуже грамотно побудував тренувальний процес. Я не навантажувалася до запаморочення, а проводила одне тренування на день, робила невеличкі пробіжки, але при цьому не сиділа постійно на базі, а могла з'їздити додому, ходила засмагати. Закінчивши збори у Кончі-Заспі, зробила паузу на два дні, аби відчути «голод» до фехтування.

      Збірна України в Генті розраховувала передусім на вдалий виступ шаблістів, але хлопцям, на жаль, цього разу не вдалося завоювати медаль. Уся увага керівництва була прикута до них, а на мене ніхто не тиснув — мабуть, це також зіграло свою роль.

«Зранку навіть думала, з якої ноги вставати з ліжка, щоб виграти»

      — А ви самі відчували, що здатні дотягтися до медалі?

      — Я жах як хотіла її здобути — ледь не плакала! Дуже багато про це думала, адже стільки років провела у спорті — не могли ж вони минути даремно... Коли дізналася, з ким фехтуватиму, вже ввечері напередодні змагань почала прокручувати майбутні дуелі у голові. Зранку замислилася, з якої ноги вставати, а потім плюнула на все й вирішила не звертати уваги на такі речі. Коли ж нагороду вже повісили мені на шию, я не могла повірити, що я це зробила.

      — Шанси перемогти у півфіналі італійку Валентину Веццалі й наблизитися до «золота» у вас були?

      — Перед останніми дуелями пауза тривала близько двох годин, я дещо охолола й фехтувати стало важко. Уже далася взнаки втома. Бо ж коли фехтуєш без перерви, її не помічаєш. Я не скаржуся, але не можу не сказати, що свою чорну справу робили й судді. З їхніми симпатіями до суперниць ми на різних стартах стикалися вже не раз. Поки італійський тренер десь відійшов, вони ще намагаються судити об'єктивно, але тільки-но наставник італійок починає галасувати, арбітри йдуть у нього на повiдку.

      — Як вас вітали з такою довгоочікуваною медаллю?

      — Спочатку, зрозуміло, розділила радість iз наставником, потім підійшли партнерки по збірній, інші тренери, обслуговуючий персонал. Вітали й дівчата з інших збірних, лише австріячки чомусь демонстративно проігнорували — певно, мають якийсь зуб на Україну. Сама ж я відправила повідомлення з мобільного батькам, братові та начальству з Прикордонних військ, де я числюся на службі. А от журналісти своєю увагою фехтувальників не балують...

      — Крім європейців, хто ще може втрутитися у розподіл медалей на світових форумах?

      — Таких спортсменів можна порахувати на пальцях однієї руки — кілька азіаток й американка. Тому завоювати медаль чемпіонату Європи навіть важче, ніж на першості світу. Бо там, на відміну від Європи, змагання розтягуються на два дні, й 16 кращих за рейтингом початкові стадії турніру пропускають. Мені ж у Генті довелося провести шість сутичок по три хвилини у групі, а потім ще чотири поєдинки «плей-оф» по дев'ять хвилин.

«І в такому інтелектуальному виді спорту трапляються «дундуки»

      — Ліцензії на Олімпійські ігри-2008 серед фехтувальників уже розігруються?

      — Починаючи з чемпіонату Європи, ведеться так званий олімпійський залік, коли за підсумком кількох змагань треба набрати певну суму очок, яка й дасть перепустку до Пекіна. За умови вдалого виступу на чемпіонаті світу на ліцензію можна розраховувати вже в цьому році. Бо якщо не вдасться потрапити одразу, доведеться проходити зональний європейський відбір. А це як ворожіння — чіт чи лишка, у такому випадку твоя участь в Олімпіаді залежить від багатьох випадкових факторів, скажімо, не так «горить» зброя чи суддя погано виспався й нічого не бачить. Або ж натрапиш на якогось вискочку — і «пиши пропало».

      — А так звані «незручні» суперники у вас є?

      — Трапляються такі «дундуки» — з незручною манерою фехтування або алогічністю в діях, які неможливо передбачити. Це як у картах — починають ходити з козирів, ти дивуєшся — навіщо, а вони виграють.

      У Генті мені не хотілося зустрічатися у чвертьфіналі з ізраїльтянкою Хатуель, і в попередньому двобої я вболівала за її суперницю — румунку. А потім загадала: хай переможе той, у кого я зможу виграти. У підсумку так і сталося (посміхається). На початку двобою з Хатуель я поступалася 0:4, але потім дослухалася до слів тренера і змогла втілити їх у позитивний результат.

      — Із чим пов'язано, що після медалей Сергія Голубицького успіхів у рапірі в нас тривалий час не траплялося, а серед жінок-рапіристок ваша медаль узагалі стала першою?

      — Проблема в тому, що хлопці й дівчата, які приходять на фехтування, обирають переважно більш видовищні змагання шаблістів або зрозумілі по телевізійній картинці дії шпажистів. У рапірі ж дуже висока частота рухів, і навіть телебаченню важко допомогти глядачам розібратися, хто ж виграв очко у так званій «фразі». У жіночій рапірі спостерігається великий провал у підготовці кадрів — молоді майже немає. Бо свого часу робили ставку на стару гвардію, яка так і не зійшла на п'єдестал, а молодих «промаринували» в запасі і втратили.

      До того ж нашим видом зброї дозволяється вражати тільки корпус, що ускладнює завдання. Тому трапляється, що бій у нас закінчується не з набиранням одним із спортсменів 15 очок, а за часом — поєдинок триває не більше 9 хвилин. З цього приводу рапіристи жартують, що в нас найбільш інтелектуальний вид.

      — Мабуть, і фінансування фехтувальників залишає бажати кращого, тому молодь обирає інші захоплення?

      — У спорті залишаються ті, хто душею й серцем віддані нашій справі і хочуть чогось досягти. У наших умовах кожен якось виживає — я, наприклад, виступаю за «Динамо» й отримую зарплату в Прикордонних військах. Поки що я прапорщик, але за медаль обіцяли дати офіцерські погони, тобто звання молодшого лейтенанта. Чекаю.

      У нас усе так побудовано: є результат — отримайте й розпишіться, немає — вибачайте, йдіть тренуйтеся. Тобто фінансування виду залежить від досягнутих результатів. Хоча зараз ситуація поліпшилася — відвідуємо турніри в різних куточках земної кулі і, як бачите, прийшла й медаль.

Довга дорога до визнання

      — Що свого часу змусило вас взяти в руки рапіру?

      — Можна сказати, сталося це випадково. Коли мені було 12 років, мама, аби я не тинялася без діла, попросила мого старшого брата влаштувати мене туди, куди й він ходив, — на фехтування на рапірах. Хоча мені хотілося займатися художньою гімнастикою, тому до фехтування я спочатку поставилася несерйозно. Лише за рік, після перебування у літньому спортивному таборі, стала більше уваги приділяти новому виду спорту. Було ще не пізно. Головне — мати координаційні здібності і бажання рости у майстерності.

      Брат, до речі, теж непогано виступав — захищав честь Львівської області, де вчився, й одружився з фехтувальницею.

      — Проблем із навчанням через спорт не виникало?

      — Мій перший тренер Фелікс Теслер прикривав мене у школі, адже інколи я могла перебувати на зборах і змаганнях по два місяці поспіль. Якби він не рятував, треба було кидати або фехтування, або школу. Іти ж зі звичайної школи у спортивний інтернат мені не хотілося.

      — Ваш шлях до медалі виявився тривалим...

      — Так, дуже довго я не могла пробитися далі чвертьфіналу — декілька разів на престижних стартах посідала сьоме місце, яке наче закріпилося за мною. Потім була перерва у зв'язку з народженням сина. Мінялися тренери: Фелікс Анатолійович Теслер у 1996 році поїхав до США, і незабаром я почала займатися у Віктора Бикова. Крім того, я пішла з республіканської школи, де Маргарита Юріївна Пугачевська всіляко підтримувала мене ще з 16 років. Розставання з наставниками я сприймала близько до серця, але після Олімпійських ігор-2004 вирішила, що мені потрібно щось нове, і почала працювати з Олексієм Бризгаловим.

      — Олімпійські ігри у Сіднеї запам'яталися чимось особливим?

      — На жаль, передусім скандалом, коли мене і Людмилу Васильєву ще в «Борисполі» зняли з літака, який прямував до Австралії. Тоді противники мого тренера у Держкомспорті придумали дурницю, що в наших аналізах знайшли заборонені препарати. Я мріяла потрапити на Олімпіаду, а тут такий шок! Коли з'ясувалося, що ті звинувачення не відповідають дійсності, ми таки полетіли до Сіднея. Але після стресу вдало виступити було важко. Відкриття пропустили, Олімпійське селище особливого враження не справило. У командних змаганнях ми стали восьмими, а в особистих я програла подрузі по збірній Олені Кольцовій в один укол.

«Фехтувальник має уявити себе на дуелі й діяти так, ніби будь-яке поранення може стати останнім»

      — За час ваших занять спортом хтось із високих чиновників висловлював особливу увагу до фехтувальників?

      — Свого часу мер Києва Олександр Омельченко влаштовував прийом з нагоди перемоги на Всеукраїнській спартакіаді. Запам'яталося, як перед Олімпіадою-2000 на базу в Кончі-Заспі приїхав тодішній Президент Леонід Кучма. Після загальних зборів, де нам сказали красиві напутні слова, ми розійшлися по номерах. Через декілька хвилин виходжу з кімнати — й потрапляю просто на Кучму з усім його почтом. І він одразу мене питає, як тут у нас справи, чи задоволені ми оновленням бази. Від несподіванки я спершу застигла, а потім сказала, що все добре. У відповідь Президент потис мені руку і побажав успіхів.

      — Чемпіонат Європи 2008 року з фехтування вперше прийматиме Україна. Ви вже замислювалися про майбутній виступ на Батьківщині?

      — Я дуже зраділа, що нікуди не доведеться їхати. Але, з іншого боку, над фехтувальниками висітиме подвійний тягар відповідальності, адже виступаємо вдома. Опинимося ми і в центрі уваги журналістів. Тож треба буде не піддатися ажіотажу, щоб це не завадило добре виступити.

      — Чимало спортсменів, замислюючись про життя по завершенні кар'єри, отримують другу освіту. Ви до цього не прагнете?

      — Просто я маю величезне бажання залишитися у спорті й працювати тренером. Сподіваюся втілити це прагнення в реальність, хотілося б лише, щоб держава з більшою поваою ставилася до професії тренера, аби фахівці не шукали щастя за кордоном чи в інших сферах діяльності. Піти працювати до якогось офісу я завжди встигну, але хочеться залишити знання майбутнім поколінням у тій царині, де ти поклав свої найкращі роки.

      Знайомі мене вже інколи питають, коли я збираюся закінчити кар'єру. На що я постійно відповідаю: «Ще сезон». Наразі мені подобається займатися фехтуванням, а тим паче зараз, коли прийшов такий успіх. Та й рано нас записувати до ветеранів. Наприклад, 35-річна росіянка Світлана Бойко збирається на Олімпійські ігри в Пекін і каже, що мені так само цього кортітиме і через наступні чотири роки.

      — Цікаво, ви, коли фехтуєте, бачите конкретну людину чи лише мішень?

      — Я не замислююсь, хто чи що переді мною, — бачу противника, в електрокуртку якого треба влучити. Хоча колись Віктор Биков казав мені, що треба уявляти себе на дуелі й діяти так, ніби будь-яке поранення може стати для тебе останнім. Так він налаштовував мене на гарний захист.

      — У житті на дуель нікого не викликали?

      — На щастя, ні. Лише одного разу в метро якась тітка мене зачепила, то так хотілося їй відповісти, але брат стримав. Загалом, одкоша дати можу запросто (сміється). Але, думаю, всі справжні спортсмени, які вміють прикласти руку, ті ж боксери, сто разiв замисляться перед застосуванням сили.

      — Мушкетерських асоціацій фехтування у вас не викликало?

      — Розумієте, це зовсім різні речі — виступати у захисному спорядженні та масці і виходити на бій незахищеним із бойовою зброєю. Я якось потрапила на показовий лицарський турнір у Санкт-Петербурзі, де змагалися на мечах. Так я той меч підняти не могла, тому уявити себе лицарем важко.

      — Якихось прикмет дотримуєтеся на змаганнях?

      — Раніше я намагалася вдягати футболку, в якій виграла, стежила, які гетри чи сумка приносили удачу. Але потім перестала звертати на це увагу, бо забобони так і не допомагали виграти медаль міжнародних змагань.

      ...А тепер син перед змаганнями обов'язково потримає мої рапіри в руках — на щастя, щоб краще кололи. Перевірить маску, одягнувши на себе.

«Можу й траву покосити, й картоплю викопати»

      — Не важко розриватися між спортом і родиною?

      — Виховувати сина мені допомагає мама, яка має педагогічну освіту, тож їй можна довіритися. Сама я полюбляю відпочивати на дачі, іноді можу навіть на городі поколупатися — допомогти родичам. А з батьком ми разом покривали дах, побудували літню кухню з лазнею. Не знаю, чи треба про це писати, бо подумають: що це за спортсменка (сміється).

      — Чому ж, це хіба футболісти в нас такі «балувані», що подібними речами ніколи не займаються...

      — Футбол — привілейований. Якщо з футбольними стандартами підходити до інших видів спорту, то саме їхні представники, а не «спорту номер один», мали б стати героями країни. До вісімки кращих у світі, як торік футболісти, я потрапляла вже давно, й особливого розголосу ніхто не робив.

      У футбол вкладаються шалені гроші, у школах запровадили урок із цієї гри, а належної віддачі, на мою думку, так і не видно. Якось із дівчатами ми дивилися міжнародний матч, і хтось із наших втратив м'яч на рівному місці. Моя подруга по команді Таня Савченко каже: «От уяви, що ти б пішла в атаку й загубила рапіру!».

ДОСЬЄ «УМ»

Ольга Лелейко

Професійна фехтувальниця (зброя — рапіра)

Народилася 21 липня 1977 р. у Києві.

      Майстер спорту міжнародного класу. Призерка етапів Кубка світу серед юніорок. Бронзова призерка чемпіонату Європи 2007 р. Учасниця Олімпійських ігор у Сіднеї 2000 р.

      Зріст — 178 см, вага — 66 кг.

      Освiта: Національний університет фізичного виховання й спорту (спеціальність — «тренер-викладач»).

      Виступає за товариство «Динамо» (прапорщик Прикордонних військ).            Тренер — Олексій Бризгалов.

      Виховує 4-річного сина Євгена.