Папуаси і сьогодні прикрашають себе небанальними речами.
«Макіяж», сережки і художнє татуювання у первісних племен, на відміну від нас, «цивілізованих», застосовували переважно чоловіки. Таке оздоблення обличчя й тіла обумовлене традицією, і про справжню моду навряд чи можна говорити. Отож якщо в одному племені розмальовують щоки і носять прикраси в носі, а в іншому розфарбовують лоба й чіпляють щось блискуче до вух, то декор малюнка і форма прикрас можуть дещо варіюватися (хоча все ж у визначених рамках), але самі місця нанесення фарб і навішування прикрас залишаються незмінними.
Усі способи прикрашати тіло обумовлювалися традиціями й обгрунтовувалися в міфах. Зокрема, у гвінейських тома татуювання на спині означало сліди зубів Великого Духа, який нібито пожирав хлопчиків при ініціації, а потім випльовував їх уже як дорослих чоловіків.
На відміну від наших модниць та модників, що чіпляють до вух, носа та інших частин тіла, як правило, лише сережки, первісні народи в цьому були і є набагато вигадливішими. Дуже поширеними прикрасами виступають пір'я та дерев'яні палички. Так, у індіанському племені кофанів, що мешкає в джунглях на сході Еквадору, чоловіки вставляють барвисте пір'я папуги в проколоті мочки вух і носового хряща. У деяких південноамериканських племен чоловіки й жінки протикають у кількох місцях щоки і вставляють у дірочки довгі галузки. Барвистим пір'ям, вставленим у отвори в носових хрящах і мочках вух прикрашають себе папуаси Нової Гвінеї. Операція з пробивання таких отворів є вельми болісною, проте на її тлі пророблення дірок у губах ботокудами й тлінкітами спричиняє біль просто жахливий. У ботокудів з Бразилії кожному хлопчику по досягненні семи-десятирічного віку пробивали нижню губу і вставляли в отвір шайбу діаметром у кілька сантиметрів. З часом її змінювали на більшу й так розтягували губу, що «прикраса» сягала до десяти сантиметрів. До речі, сама назва племені походить від слова «ботока», яким португальці називали цю шайбу.
У тлінкітів з тихоокеанського узбережжя Південної Аляски шайби в губах носили лише жінки. Капітан російського флоту О. Коцебу, який відвідав тлінкітів на початку ХІХ століття, так описує цей звичай: «Лиш тільки вони (тлінкітські жінки. — Авт.) досягають статевої зрілості, їм роблять розріз на нижній губі і втикають туди кістку, яку для розширення отвору час від часу міняють на товстішу. Нарешті у цей отвір вставляють колюжку — шматок дерева з потовщеннями на обох кінцях, овальний у розрізі. У найбільш знатних жінок колюжка часто має чотири дюйми в довжину і три в ширину. Внаслідок цього нижня губа настільки виступає вперед, що завжди видно нижні зуби. Зовнішній край губи, що оточує цей шматок дерева, стає тонким, як мотузка, і має темно-синій колір. При швидкій ході губа розхитується вгору й униз, торкаючись то носа, то підборіддя».
У бразильського племені крао чоловіки ще й досі прикрашають мочки вух такими ж здоровенними шайбами. Коли вони виймають з вух ці прикраси, то розтягнуті мочки звисають аж до плечей. Подібні шайби і пластини, густо порізьблені, деякі племена чіпляли також до носа. Он, у правителів індіанського народу муїсків або чібча, який мешкав колись у сучасній Колумбії, на нiс чіпляли фігурні пластини з чистого золота, і важили вони чималенько.
По суті, на всіх материках — у Південній та Північній Америці, Африці, Океанії, Азії, а також Європі — люди, що жили первісним ладом, охоче розфарбовували й розмальовували свої тіла й обличчя. А там, де первісні порядки зберігаються й досі, вони роблять це і сьогодні — за допомогою кольорової глини, вапна, сажі, різних рослинних фарб. При цьому фарба захищала тіло від паразитів, а символічні колір та малюнок мали принести різні нематеріальні блага. Виходячи на стежку війни, воїни фарбували себе в один спосіб, святкуючи якусь урочистість — у інший, витримуючи жалобу — ще в інший. Жінки та діти розфарбовувалися інакше, ніж чоловіки. Посвячена людина могла багато дізнатися з розмальовки на тілі перехожого: до якого роду він належить, яке соціальне становище (вождь, старійшина, воїн, ремісник чи мисливець). Наприклад, у стародавніх майя з Мексики полонених фарбували в жовтий колір, воїнів — у червоний, юнаків, які ще не одружилися — в чорний, а жерців — у синій. Сусіди майя — творці уастекської культури з узбережжя Мексиканської затоки подібним чином фарбували волосся. За малюнком на тілі жінки дізнавалися, чи вона заміжня і скільки в неї дітей. Розфарбування відрізнялося у різних племен, виступаючи ніби візитною карткою кожного народу. Так, наприклад, індіанці племені каража з Бразилії малюють на обличчі праворуч і ліворуч від носа по чорному колу, а їхні співвітчизники з племені крао прикрашають тіло малюнком, що імітує сліди ягуара.
Не були винятком щодо цього й жителі давньої України. Зокрема, назву народу меланхленів, який, за Геродотом, мешкав десь на Лівобережжі, перекладають не тільки як «чорновдягнені», а й як «чорнорозмальовані». І вже зовсім жодного сумніву не залишають слова арабського мандрівника Ібн-Фадлана, який у двадцятих роках Х століття відвідав Східну Європу. У своїх «Записках» щодо зовнішнього вигляду «русів» він зазначає: «Починаючи від кінця нігтя кожного з них до шиї, (видно) зелені дерева, зображення та інші речі».
Знахідки археологів свідчать, що у сиву давнину татуювання було поширене серед різних народів. І досі деякі з них полюбляють татуюватися. Скажімо, тома з африканської Гвінеї під час посвячення хлопців у чоловіки наносять на їхні спини за допомогою спеціальних колючок і ножа кілька навскісних насічок і заповнюють їх фарбою. У деяких же полінезійських та папуаських племен татуювали майже все тіло — спину, груди, сідниці, стегна, руки, обличчя і навіть язик. В одних племенах це робили лише чоловіки, в інших — і чоловіки, й жінки, а в деяких більше жінки. В Полінезії та на інших островах Океанії татуювання всього тіла було привілеєм знатних людей і вождів. Витатуйований малюнок розповідав про походження та родовід людини, про здійснені нею подвиги і знаменні події в її житті. Це була своєрідна автобіографія, записана на тілі. Наприклад, за словами Миколи Миклухо-Маклая, за татуюванням на тілі чоловіка-папуаса з південного берега Нової Гвінеї можна було визначити, «скільки вбив він людей, оскільки число витатуйованих фігур на різних частинах тіла (руках, грудях, плечах) зазвичай відповідає числу вбитих ним людей».
Виконувало татуювання й оберегову функцію. Скажімо, у айнів — народу таємничого походження, що проживає зараз на острові Хоккайдо в Японії, а раніше мешкав також на інших Японських островах, на Сахаліні та Курилах, дівчатам по досягненнi шлюбного віку в безліч дрібненьких надрізів навколо рота втирали сажу з чайника, що закипів на березових дровах. Від цього татуювання ставало синім. А оскільки кіптяву дав священний вогонь, злі духи не могли проскакувати в рот і ніс. У майя, крім орнаменту, витатуйовували ще й ієрогліфи. В них татуювання у жінок, яке зазвичай покривало тіло вище пояса, крім грудей, було більш витонченим і красивішим, ніж у чоловіків. До речі, це ж саме відзначав і Миклухо-Маклай у багатьох племен Нової Гвінеї та Меланезії. При цьому в них «татуювання певних частин тіла відповідає певному вікові. Наприклад, у дівчаток близько десяти років татуювання зустрічалося на обличчі, руках, інколи на передпліччі; на нижній частині живота і під пахвами, де волосся, як і на mons Veneris, було вищипане, були витатуйовані фігури. У дівчаток між десятьма і п'ятнадцятьма роками були татуйовані нижня частина спини, сідниці і ноги спереду і ззаду до колін. У дівчат від п'ятнадцяти до двадцяти років і в заміжніх жінок татуювання поширювалося на груди, спину і ноги нижче колін. Фігури татуювання повторювалися на різних частинах тіла і мали особливі назви». Це татуювання, очевидно, припинялося лише з народженням жінкою останньої дитини. Зустрічаються жінки, прикрашені татуюванням від лоба до пальців ніг; іноді для татуювання навіть голили голову.
До речі, справжнім шедевром було татуювання на тілі скіфського вождя, поховання якого розкопали археологи на Алтаї в кургані Пазирик, де вічна мерзлота допомогла йому зберегтися до наших днів. У похованого чоловіка обидві руки, плечі, груди, частина спини, а також права нога всуціль покриті витатуйованими малюнками у відомому скіфському «звіриному» стилі.
Первісна «мода» часто вимагала вельми суттєвих жертв. Скажімо, деформації різних частин тіла. Особливо діставалося чомусь голові. Відомо, що стародавні майя з Юкатану міцно прибинтовували немовлятам до голови дощечки. І коли діти виростали, лоби в них були дуже скошені. Деякі ж племена південноамериканських індіанців, як, наприклад, мавайяни, що жили на кордоні Бразилії і Гайяни, ще в ХХ столітті сплющували собі не лише лоба, а й череп з боків. Індіанці з племені омагуа, що мешкали у верхів'ях Амазонки, деформували свої голови так, що їх називали «пласкоголовими».
Подібні звичаї колись побутували і на нашій землі. Так, творці катакомбної археологічної культури (ІІ тисячолітті до Р. Х.), яка охоплювала степи від українського Приазов'я до Нижнього Поволжя і Калмикії, робили так звану циркулярну деформацію, коли голова набувала форми, витягнутої згори донизу. 15 відсотків небіжчиків із ранніх і 60 відсотків із пізніх поховань «катакомбників» мають таку деформацію голови. А сармати, які мешкали на півдні України в ІІ столітті до Р. Х. — ІІІ віці по Р. Х., сплющували голови з боків. Такі сплющені черепи є для археологів одним з вагомих доказів, що знайдені поховання належать саме сарматам.
Хоч і рідше, ніж до деформації голови, вдавалися, а подекуди вдаються й зараз, різні народи до деформації інших частин тіла. Зокрема, плем'я падаунг з Бірми славиться своїми «жінками-жирафами». У цього народу дівчаткам, починаючи з чотирирічного віку, чаклуни одягають на шию важкі мідні кільця. Чим далі — тим таких кілець стає більше, аж доки вони не впираються в підборіддя. Але їх продовжують додавати — при цьому шия неприродно видовжується. В індіанців Гвіани малим дівчаткам туго перев'язували ноги під колінами. Коли вони виростали, литки у них були дуже потовщені. А от китайці, хоч їх i не можна віднести до первісних народів, за ознаку жіночої краси вважають пласкі груди й маленькі ступні ніг. Для цього дівчаткам, зокрема зі знатних сімей, у шести-семирічному віці на ногах підгинали всі пальці, за винятком великого, до підошви і міцно прив'язували бинтами. В результаті формувалися маленькі дугоподібні ніжки, що нагадували за формою молодий місяць чи лілії. Груди також у десять-чотирнадцять років туго бинтували чи одягали спеціальний жилет. Розвиток молочних залоз припинявся, і грудна клітка ставала пласкою.
Полем для творення краси був і рот. Стародавні майя пропилювали між зубами отвори, в які вставляли коштовні камені, що закріплювалися спеціальним цементом. Крім того, майя, а також деякі інші мексиканські народи, підпилювали собі зуби, і ті набирали вигляду трикутників. До важливих ознак краси у майя належала і косоокість (щоб її викликати, немовляті прив'язували до волосся ниточку з прикріпленою до неї на рівні очей восковою чи смоляною кулькою). Бороди у американських індіанців переважно не ростуть. Але в декого з чоловіків майя таке все ж траплялося, матері годилося змалку припалити синові підборіддя рушником, змоченим в окропі. У такий же спосіб чоловіки позбавлялися волосся й над лобом.
Справді, чого не зробиш заради краси. А вона, як відомо, вимагає жертв, і до того ж, як бачимо, великих!
Процедура татуювання відбувалася дуже болісно і нерідко викликала запалення шкіри й навіть зараження крові. Зокрема, французький кінематографіст і дослідник ритуалів таємних товариств та ініціацій у африканських народів П. Домінік Гесо, який сам пройшов ініціацію у гвінейського народу тома пише: «Обряд татуювання не безпечний: один і той самий ніж, одні й ті самi колючки застосовуються без усякої дезінфекції до багатьох дітей. Знахарі змазують рубці ліками власного виготовлення — з коров'ячого гною, і прості надрізи часто перетворюються на гнійні рани».
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
