«Дай Боже», пісню!

19.07.2007
«Дай Боже», пісню!

Ольга Мельник.

      Цей унікальний дитячий фольклорний гурт водночас первісно-глибинний і модерний. Адже його учасники доносять до глядача автентичну традицію зовсім по-сучасному. Діти, як згусток енергії, подвоюють запал архаїчних співанок, співзвучних природним стихіям і помножують усе це веселою грою скрипки й бубна, танками, символічними обрядодіями. Отож, будять в однолітках і дорослих радість, приспану сірими буднями. Чому такий життєрадісний фольклор доступний сьогодні не всім охочим до нього дітям — наша розмова з відомим музикантом, фольклористом, керівником дитячого гурту «Дай Боже» Ольгою Мельник.

 

      — Пані Ольго, у вас діти такі красиві, аж світяться...

      — Усі питають: чому у вас такі красиві діти? Це феномен «Дай Боже» і український загалом. Ви помітили, які у дітей обличчя світлі, захоплені, яка впевнена постава. А яке у нас вбрання! Справжнє! І кожна дівчинка в іншому вбранні. Адже важко уявити, щоб колись, на справжні традиційні співанки усі дівчата приходили в однаковому одязі. Нашим сорочкам-керсеткам часом по 100 років. Ми збираємо «по копійці» і їдемо на антикварний ринок, де й Віктор Ющенко купує старожитності. Бо по селах уже, по суті, нічого не залишилося. У нас є знайомі, які привозять одяг спеціально для «Дай Боже», ми просимо, щоб нам дешевше продавали. Я ставлюся до кожної дитини як до визначної особистості. Дитина, яка приходить у гурт, укорінюється у моєму серці, і я живу з думкою про неї. Як банально це не звучало б, усе найкраще приходить через любов. Треба любити дітей, щоб вони гарно виглядали. Я сама перевіряю кожну дитину і не випущу її на сцену, якщо мені не буде подобатись її вигляд. Я вважаю, що діти мають виглядати вражаюче. З будь-якої моєї дитини можна робити фотопортрет.

      — І дітям, і дорослим подобається те, що показує «Дай Боже». Може, тому, що українське тут показано інакше, ніж зазвичай. Тут немає поверхової «шароварщини» без змісту, або нудних «інсценізацій», а є справжній український автентичний фольклор, який подається як експресивне модерне дійство...

      — Можливо тому наш ансамбль модний, багато українських авангардних родин приводять до нас своїх дітей. І в них дуже швидко прокидається якийсь код: таке враження, що ці діти все це знають, а тут лише згадують. Їм тільки трiшки потрібно підказати. А з якою радістю діти бавляться в стародавні ігри! Це єдиний в Україні дитячий ансамбль, який відтворив усе українське річне обрядове коло. Батьки кажуть, що в них змінилося життя, коли їхні діти почали ходити в «Дай Боже». Бо мами і татусі з нами й колядують, і щедрують, відзначають Великдень, Зелені свята, Купало. Пісня — це зв'язок і з тим, що було і що буде. Коли ми були в Парижі, де отримали гран-прі, голова журі сказав: «Я не знав, у чому суть суперечки щодо Росії і України. Але коли я побачив цих дівчат вражаючої краси, коли почув ці пісні, то зрозумів, що Україна має глибоченне коріння, що це велика держава».

      До нас постійно приходять новачки, отож доволі багато дітей пізнають українські обряди. Адже ні в садках, ні в школах вони про це дізнатися не можуть. У «Дай Боже» приходять діти з двох років. Якщо це школярі, то вони спершу лякливі, сутуляться, їм важко взаємодіяти з іншими дітьми. Не знаю, чого їх навчають у школі. Невдовзі вони оживають, стають розкуті, не бояться виходити на сцену. У нас дуже багато танців, є свої музики. Ми серйозно займаємося з дітьми справжнім народним співом. У сім-вісім років вони уже співають грудним голосом, в автентичній манері. Взагалі, у нас не просто «хор», а театр, тому діти опановують також акторську майстерність, пластику, танцювальну культуру. Ми раді, що діти у нас спілкуються українською, не так, як подекуди: зійшли зі сцени — і переходять на «общепонятний», пересипаний слівцем «блін».

      Нас часто запрошують на елітні концерти, і мої діти виглядають зовсім інакше, ніж інші гурти. У нас немає штампу. Загалом на рік буває близько 100 наших виступів. У нас були ювілейні програми — «Українське коло» і «Діти забутих предків». А тепер я хочу зробити восени вечорниці. Але не просто, щоб прийшли діти в українському вбранні й поспілкувалися-потанцювали. Це буде відтворення різних обрядів, які побутували колись на вечорницях в Україні. Зараз читаю про це літературу. Взагалі, весь репертуар я чітко вибудовую на основі наукових книжок, архівних матеріалів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ або ж записах від старших людей у фольклорних експедиціях, наша родина має великий домашній архів фонозаписів народних пісень. Скажімо, на свято Жнив ми показуємо обряди: «Вибір княгині», «Спасова борода», завивання вінків, плетіння «Квітки» і дідухів, «Толока», особливі пісні, танки і забави. На свято Купала — водіння хороводів, стрибання через вогнище, крутіння вогняного колеса, плетіння та пускання вінків у воду, спалення опудала «Мара».

      — А де ви самі цього навчилися?

      — У мене була надзвичайна мама, яка мене багато чого навчила. Музику я опанувала в школі для обдарованих дітей імені Лисенка і в київській консерваторії. Але, на жаль, української музичної традиції, тим паче народної, там не викладали. Фольклор відкрила для себе, як не дивно, у Москві, куди поїхала зі своїм чоловіком Тарасом (нині директором фестивалю «Червона Рута» Тарасом Мельником. — Ред.), він там навчався в аспірантурі. У середині 1980-х років неможливо було потрапити в Москві у Спілку композиторів на фольклорний автентичний концерт. Туди приходили юрби молоді, ламали двері, вікна. Такий був запал! З усього тодішнього Союзу на ті виступи привозили автентичних виконавців. Там я почула справжню автентику з України. Це мене так вразило, що коли ми повернулися до Києва, то я у 1989 році організувала гурт «Дай Боже». У мене було двоє дітей, і я сказала: мої діти, і діти моїх друзів, і ще багато київських дітей мають це знати. З того все й почалося. Я вже й не знаю, скількох дітей виховала. Багато з них поїхали за кордон — в Америку, Англію, Іспанію. Телефонують мені, що повезли з собою вбрання, і своїм дітям, яких уже мають, співають колискових і вбирають їх на свято в українську сорочку. І де б вони не були, організовують осередки «Дай Боже».

      У 2005 році у нашій родині сталася трагедія — загинула наша старша донька Ярослава. Це була дуже талановита дитина, уже відома співачка, зокрема, співала в гурті «Автентичне життя». Після цього я рік узагалі не жила. Але прийшли діти, попросили... І я почала потихеньку працювати. Написала нові авторські програми — «Зелені Свята», «Купала», «Жнива» і зовсім нову програму «Колядки і щедрівки».. На кожному концерті, акції, святі я кажу сама собі, що роблю це в пам'ять Ярослави Мельник. Бо вона це дуже любила, і, гадаю, була б рада, якби була з нами.

      Молодша донька Соломія закінчила цього року Театральний інститут імені Карпенка-Карого. Ми назвали її на честь Соломії Крушельницької і Соломії Павличко. Коли їй було три роки, вона знімалася в фільмі Іллєнка. Всі гукали: «Саламія, Саламія!» А вона взяла мегафон і каже: — «Я не Саломія — від слова «сало», а Соломія — від слова «соло».

      — Побутує стереотип, що у нас «найфольклорніша» нація, але справжній фольклор можна почути лише на міжнародних фестивалях за кордоном, де уважно відбирають учасників — носіїв народної традиції.

      — У нас люди зовсім не розуміють, що таке фольклор, отож виконують вторинні-десятеринні речі. Де б я не була, роз'яснюю: автентичний фольклор — чистий, без усiляких домішок, обробок. На превеликий жаль, і в селі відбувається деградація. Якось я була в фольклорній експедиції на Закарпатті. І от уявіть собі: справжня хата, справжні бабусі, яким по 80 років... керівничка цього «колективу» махає рукою, ледь не вигукує «три-чотири!» — і бабці починають хором співати: «Мобилка-мобилка-мобилка моя, ты мне счастье дала!». Я на мить втрачаю дар мови, не знаю, як реагувати. І лише коли керівничка пішла, я змогла вмовити бабусь заспівати щось з їхнього села. А молодь вважає чимсь дуже негарним заспівати українську пісню. І дуже шкода, що в нас по телебаченню немає національних програм з фольклору, як це є всюди в Європі і в Азії. Коли ми їздили на фестивалі до Болгарії і Туреччини, то були приємно вражені: на пляжах звучить тамтешня народна музика. А в Ізраїлі, мені розповідали, зроблені пірси, і люди, відпочиваючи, співають народні пісні й танцюють народні танці.

      — Трохи дивно, що у тримільйонній столиці співочого народу немає освітнього центру, де діти могли б навчитися народних пісень, танків, обрядів, а батьки й учителі — отримати впорядкований матеріал для занять з малечею.

      — Так. Щоправда, зараз трохи краще, ніж тоді, коли я починала. Тоді взагалі ніяких книжок про це не друкували. Проте на початку незалежності у школах був предмет «народознавство», а тепер немає. Я багато давала відкритих уроків, читала лекції в Інституті вдосконалення вчителів. Приїжджають люди, які не розуміють, що таке українська пісня і по своїх школах організовують літературно-мистецькі вечори з якимись совєтськими піснями. Отже, зараз потрібно навчити керівників дитячих гуртів методики і, власне, багатства пісень.

      Ми з Тарасом Мельником розробили концепцію розвитку дітей на народній основі, де розписано, що потрібно робити в дитячих садках, у школах. Також створили  програму семінарів для учителів музики і молодших класів та керівників дитячих фольклорних колективів з областей, щоб вони могли приїхати на місяць-два до Києва, повчитися. Упродовж курсу вони дізнаються про різновиди пісень, про українську манеру співу, обряди, народний календар, побувають у нас на відкритих уроках. І в них зміниться світогляд, вони по-іншому сприйматимуть пісню й народну культуру. Звісно, це не може бути у велетенських масштабах, але значну частину людей ми могли б навчити. У нас є гарні спеціалісти у цій галузі. Це має бути цілий освітній центр, для якого потрібне відповідне приміщення. Також потрібна школа традиційної народної культури для дітей, на народній основі. У мене є розроблена програма для малюків iз двох-п'яти років — для розвитку мовлення, творчих здібностей, інтелекту на основі народної пісні, ігор, забавлянок.

      Коли я виступала на симпозіумі для викладачів чи авторів навчальних програм на народній основі у Будапешті й показала свою відеопрезентацію, весь зал устав і плескав. Японська шестирічна дитина, коли поступає в школу, має знати кілька десятків народних пісень. Мабуть, їх вдома батьки вчать, і є відповідні програми по телебаченню. А в «Дай Боже» діти знають до 500 народних пісень. У нас, до речі, є цілий цикл вистав за річним обрядовим колом, який можна зняти на відео і показати з телеекрана. Це теж ціла програма — співпраця з телебаченням. Я часто виступаю по радіо. Після цього стільки людей мені телефонують, переживають, співчувають. Не було такого концерту, щоб до мене не підходили люди й не дякували. Але немає системного підходу. У нашого гурту навіть немає сталого приміщення, і ми вдячні Українському центру народної культури «Музей Івана Гончара», музеям Лесі Українки і Михайла Грушевського, які надають нам приміщення для занять.

      Ми подали нашу «Програму відродження і впровадження народних традицій серед дітей та молоді» і Президентові, і Миколі Жулинському, і в Міністерство у справах сім'ї і молоді, в інші інстанції. Я розумію, що зараз важка ситуація в Україні. Усі хочуть ковбаси і розваг. Але ж, люди добрі, якщо ми зараз же не займемося підготовкою керівників дитячих мистецьких студій, якщо не виховаємо дітей — що матимемо далі? Як ми разом стояли на Майдані, так треба взятися за руки і захистити право наших дітей на розвиток.

 

ДОСЬЄ «УМ»

      Ольга Мельник народилася у Києві. У 5-6 років уже співала й танцювала. Закінчила Київську спеціалізовану музичну школу-інтернат імені Лисенка по класу фортепіано, а в 1977 році — Київську консерваторію імені Чайковського. Вийшла заміж за Тараса Мельника, проживала і працювала у Москві до 1985 року. Повернувшись до Києва, організувала у 1989 році дитячий фольклорний гурт «Дай Боже!», що гастролює з концертами містами України, а також за кордоном, де високопрофесійно представляє культуру України. Ольга Мельник входить до журі різних всеукраїнських і міжнародних фестивалів і конкурсів, бере участь у фольклорних експедиціях.

 

ДОВІДКА «УМ»

      Етнопедагогіка, зокрема, виховання народною культурою, цікавить сьогодні все більше батьків і вчителів як засіб розвитку моральності, естетичного смаку й творчих здібностей. Граючись у традиційні дитячі ігри, виспівуючи архаїчні мелодії, звертаючись до сонця чи дощу, дитина живе у світі казки і, граючи, проходить усі стадії розвитку людства, поступово переходячи від міфологічного світогляду до сучасного наукового і маючи «за плечима» емоційно пережитий досвід людства з часів його дитинства.