Молода і талановита художниця, учасниця групи «Р.Е.П.», активістка різноманітних виставок сучасного мистецтва, представила у галереї «Мистецький арсенал» проект «Моржі»», який є продовженням циклу «Велетні». Художниця заявила про себе серією «Дачні мадонни» 2004-го року, після чого наступним кроком стають «Революціонери» і «Купальниці», «Моржі» — логічне продовження. З одного боку, випускниця Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури іронізує над своїми персонажами, з іншого — підносить їх. У вівторок на відкритті виставки журналістка «УМ» поставила художниці кілька запитань.
— Лесю, чому саме моржі?
— «Моржі» — це як метафора героїзму...
— Скільки часу ви працювали над створенням картин?
— Від зими. Я ходила в клуб до «моржів», спілкувалася з ними, знайомилася, фотографувала, вимальовувала, назбиралося дуже багато матеріалу, а потім довго підбирала, вибудовуючи характери, які могли б найбільше розкрити мою тему.
— На чому ви хотіли акцентувати у своїх роботах?
— Важливо, що це прості люди, які подаються у пафосному зображенні, і те, що вони «моржі». Оскільки вони стоять голі на снігу, то це підсилює пафос, підсилює героїзм та монументальність — форму, яка ще залишилася з радянських часів, але зараз вона не має тієї ідеології, разом з якою створювалася. Монументальність і досі існує, і я намагаюся її використати, вкласти актуальний сенс, якусь критичну думку. Критичну тому, що вона якраз піднімає питання того, що існує форма, існують традиційні пережитки, які вже втратили, по суті, свою актуальність.
— Ви говорили, що теж пробували «моржувати».
— Кiлька рокiв тому я зустрічала Різдво з друзями-екстремалами. Ми робили копанки, щоб струмочок трохи заходив, а потім 50 присідань і в воду. Тієї зими я стрибнула в річку, у мене під ногами не було дна, над головою теж була вода. Це таке відчуття, ніби ти в космосі, повністю у скафандрі, і мозок нічого не думає, а тіло починає «істерично» вибиратися на поверхню. При цьому мозок не контролює рухи тіла. То був тваринний інстинкт — коли я вибиралася... Це справді екстремальні відчуття.
— Чи траплялися цікаві історії, коли створювалися картини?
— Вже й не пригадаю... Сьогодні, наприклад, коли я монтувала виставку, зайшов випадковий відвідувач і сказав, що рідко зображають таких жінок на картинах. Вважає, що велика жінка у хвилях схожа на його маму. Йому дуже сподобалося...
— Чи колекціонуєте чиїсь картини?
— У мене є ідея: обмінюватися роботами зі своїми друзями. Я знаю таку практику, коли роботи, які тобі подобаються, обмінюєш на свої — таким чином створюються колекції.
— Коли почали малювати?
— Серйозно малюю з десяти років — навчалася в художній школі, а люблю малювати з самого дитинства. В чотири роки я з батьками відпочивала на морі. Вони хотіли дізнатися на пляжі, яка температура води. Сказали мені, мовляв, сиди і намалюй усе те, що бачиш. Я взяла папірець і олівець, довго їх не було, а коли повернулися, було намальовано всіх, хто купався, море, небо, кораблики... Тоді такі «карляки» були! Мама дуже здивувалася, коли побачила.
— Що плануєте писати далі?
— Я буду продовжувати писати «велетнів», але час покаже — багато проектів та ідей, над якими треба попрацювати.
Надія ГОРДІЙЧУК.