Україна антична

(Закінчення. Початок читайте у попередньому номері «УМ»).

Привіт, «півострів» Таврійський!

      Переважна більшість українців на запитання про античну Україну насамперед згадає саме руїни Херсонеса в Севастополі. Важко уявити людину, яка ніколи не чула про цю відому на весь світ «руську Трою». Зауважимо, саме руську, а не російську. Це місто-держава мало найдовше життя з усіх грецьких полісів Причорномор'я — майже дві тисячі років (виник наприкінці VI ст. до н.е. й проіснував до початку XV ст. н.е.), тож його історія є частиною історії Стародавньої Греції, Риму, Візантії та Київської Русі. Не дивно, що Комітет ООН з питань освіти, науки та культури включив Херсонес до числа 150 найвизначніших стародавніх пам'яток, поруч із такими чудесами світу, як египетські піраміди, афінський Парфенон та римський Колізей.

      Власне, від автора цих рядків Херсонес Таврійський чомусь постійно «втікав». Але нарешті сталося. Ми в Севастополі, саме на тому невеличкому півострові, серед двох бухт якого — Карантинної та Піщаної — виник Херсонес. Ця назва, власне, й перекладається з грецької, як« півострів». Войовничі таври, що заселяли сусідні гористі місцевості, спричинили народження епітета «таврійський», тобто розташований на території таврів.

      Розкопки на цьому місці розпочалися в 1827 році й тривають до сьогодні. За цей час відкрито більш як третину міста. Масштаб досліджень та велика кількість археологічних пам'яток, що потребують збереження, спричинили створення Національного заповідника «Херсонес Таврійський». Пам'ятки збереглися тут в унікальному автентичному стані, адже після навали кочівників руїни поліса поховала земля — це справжній рай для археологів! З року в рік із-під вікових нашарувань з'являлися будинки та вулиці, площі та храми стародавнього міста. Серед знахідок є унікальні предмети — присяга громадян Херсонеса, декрети, фрески, мозаїки, шиферні ікони християнських храмів, написи-присвяти, численні побутові предмети. Загалом музейні зібрання заповідника нараховують понад 200 тисяч експонатів.

      Саме місто було огороджене могутніми оборонними стінами і розплановане за схемою, поширеною тоді в грецькому та римському світі. До наших днів збереглося багато давніх споруд. Серед них еллінський театр, римська цитадель, середньовічні християнські храми, житлові квартали, вулиці, гончарні майстерні, рибозасолювальне обладнання, колодязі тощо.

Відчуй себе херсонітом

      Історична наука та туристичний бізнес тут мирно співіснують. Кожен бажаючий може замовити собі будь-яку тематичну екскурсію з довгого переліку. Тож бур'янів, як у Тірі, тут не зустрінеш, севастопольці вміють заробляти на минувщині.

      Ми приїхали у другій половині дня, за кілька годин до закриття, тож про послуги екскурсовода не йшлося. Довелося розбиратися в усьому самим, скориставшись картою, на якій позначені розкопані ділянки міської території. Втім зрозуміло, що вештатися вуличками, площами та кварталами Херсонеса можна цілий день або й більше, адже зi стiн розкопаного мертвого міста на вас дме сторіччями. Ще мить — i можна відчути себе справжнім херсонітом, особливо коли пірнаєш у тепле море з залишків недослідженого фундаменту якоїсь давньої будівлі. Працівники заповідника розводять руками: море поглинуло чималу частину Херсонеса, залишки його руїн виглядають із води лише вздовж узбережжя, але коштів, як завжди, не вистачає. Підводна археологія — справа недешева.

      Приємно було дізнатися, що в Херсонесі можна записатися до археологічної експедиції — розкопки нині тривають за межами захисних стін відкритого для туристів городища. Якщо ж ви вже бували в експедиціях, вас залюбки запросять до херсонітського земляцтва! Неприємно вразило те, що окремі унікальні пам'ятки археологи змушені закопувати, щоб зберегти їх: через недофінансування «Херсонеса Таврійського» урядом об'єкти консервують, бо немає коштів на охорону. Ще півроку тому директор національного заповідника Леонід Марченко «бив у дзвони»: археологічна пам'ятка під загрозою! Концепція розвитку заповідника на найближчі десять років припадає пилом у Кабміні, коштів не виділяють в повному обсязі, тож туристи можуть побачити лише десяту частину експонатів.

      Друга неприємність спіткала нас у Володимирському соборі. Справа не в храмі, а у ставленні до відвідувачів ченців УПЦ Московського патріархату, які ведуть тут власний бізнес, далекий від туристичного. Черниця, що видавала жінкам простенькі спідниці для входу в храм, ледь не проклинала тих, що не кидали за цю звичну в інших храмах безкоштовну послугу грошей до скриньки...

      Щодо самого собору, то його було побудовано у русько-візантійському стилі ще за часів імператора Олександра ІІ, який особисто заклав перший камінь храму, що мав нагадувати нащадкам про хрещення Русі. Тоді вважалося, що саме на цьому місці охрестився у 988 році київський князь Володимир. Нині вчені вказують на інше місце хрещення князя — поруч із Володимирським собором було розкопано іншу християнську базиліку, де на пам'ять про історичну для православ'я подію встановлено капличку Володимира. Як би там не було, але захоплення Херсонеса військами Володимира стало найважливішою подією в історії міста. Візантійський імператор змушений був віддати в жони «князю варварів» рідну сестру Анну, натомість сам князь прийняв християнство й охрестив Русь.

      Пам'ятник Володимиру на одній із площ поруч із заповідником осіняє нас великим хрестом i вказує зворотний шлях до Києва, яким колись повертався у статусі переможця i сам князь.

Слідами Геродота та інших щасливих

      «А як же Ольвія? Чи будемо заїжджати?» — питали ми один одного наступного дня після сніданку та купання в Чорному морі поблизу Євпаторії. Попереду був тривалий шлях до столиці, давалася взнаки втома кількаденної мандрівки, насиченої враженнями, тому поворот на південний захід від Миколаєва, до села Парутине, відомого саме завдяки розкопкам цієї могутньої грецької колонії, міг відібрати як рештки часу, так i сил. Уже під Миколаєвом таки вирішили заїхати «на півгодинки». Якщо в цьому місті-державі свого часу побував сам «батько історії» Геродот — мусимо побувати i ми!

      ...Врешті-решт, залишили Ольвію аж коли почало сутеніти. Години, проведені на її широких пагорбах, змусили забути i про втому, i про те, що зранку на роботу. Ольвія перевершила всі сподівання i стала тим останнім пунктом, який сподобався усім найбільше за інші. Хоча потрапити до заповідника виявилося не так уже й просто: був вихідний, тож охоронець відмовлявся пропустити спраглих до минувшини журналістів.

      «Пустіть, будь ласка, з самого Києва до вас їхали! — благали ми, пояснюючи античну спрямованість нашої мандрівки. — У Тірі, Пантікапеї та Херсонесі були. Як же без Ольвії?».

      Охоронця це, очевидно розчулило. I ось ми на території, щоправда, за двісті метрів доводиться домовлятися з іншими охоронцями, ледь не під дулами автоматів. Але порозуміння знаходимо i в цьому випадку. Прискіпливості охорони ми не дивуємося: такі заходи цілком виправдані — Ольвія тривалий час привертала увагу «чорних археологів», які почувалися тут ледь не господарями, для пограбування пам'ятки використовували навіть бульдозери та екскаватори! Знайдені старожитності одразу йшли на «чорний ринок». Але кілька років тому цьому нахабству покрадено край.

      Уже перший побіжний огляд території переконує ще й у тому, що «щасливе місто» (так перекладається його назва) справді було одним із найбільших античних центрів у Північному Причорномор'ї — територія міста сягала 50 га, а населення 15 тисяч чоловік (грандіозна на ті часи чисельність). Але й це не головне: цінність пам'ятки для дослідників полягає перш за все у тому, що, на відміну від того ж Херсонеса, Ольвія припинила своє існування на тисячу років раніше — ще в IV столітті нашої ери під натиском гунів Атілли. Про існування потужного міста забули, а земля поховала її античною, без пізнього нашарування від діяльності християнського чи мусульманського населення краю. Давньогрецькі культурні шари добре збереглися на великій площі.

      Територія історико-археологічного заповідника «Ольвія» охоплює залишки власне самого міста (площа, що збереглася, — 33 га; близько 20—25 га зруйновано водами Бузького лиману), некрополя (близько 300 га) та давньогрецького поселення на острові Березань. Залишками фортечних мурів, житлових кварталів, акрополя, агори, храмів Зевса, Аполлона чи Афіни та поховальних склепів можна вештатися нескінченно довго, забувши про все. Тут панує особлива язичницька атмосфера — біля жертовників та вівтарів у храмах на честь античних богів можна уявити себе як давнім жерцем, так i жертовним ягням».

      Із «щасливого міста» ми поверталися з відповідним настроєм: мандрівка вдалася: i байдуже, що близько п'ятої ранку, коли ми нарешті опинилися в Києві, втома таки взяла своє...