Не можеш робити добро — не роби зла

      У товаристві прикарпатських журналістів Богдан Кучер стоїть дещо осібно. Точніше, не стоїть, а перебуває в якомусь нестандартному вимірі. Його, на диво, мало цікавлять місцеві сенсації про владців і міні-олігархів, що просочуються з поінформованих джерел; не інтригують розборки кримінальних авторитетів і тому подібне, що для нашого брата-репортера — як манна небесна. Богдан, навпаки, взявся орати складні духовні, мистецькі й культурологічні перелоги нинішньої надто суперечливої доби. При цьому частенько піднімає голову до неба. Не від гонору, боронь Боже! Каже, в небесах можна багато що розгледіти. І про це розповідає на обласному радіо в авторських програмах «Отчий світильник», «Пізнай в собі людину», «Золотий тік», «Щоб ми всі були одно». Спокійні інтонації його голосу умиротворяють радіоефір.

      А ще пише (у його трактуванні — складає) і співає власні пісні. Не всі вони, звісно, вдаються так, як радив колись Кучерові-початківцю Володимир Івасюк, та чимало з них стали подією у вітчизняній естраді, зокрема «Колиска яворова», «Щасливого Різдва», «Хай добро вам сіється» і, поза сумнівом, — прославлений Василем Зінкевичем «Новий день над Україною».

      Кучер-журналіст-поет-композитор-виконавець має дуже багато щирих шанувальників і не позбавлений уваги недоброзичливців. Це природні супровідники таланту — посередність у творчості не викликає інтересу й опору.

      Про нього вже писали відомі автори, зазвичай орієнтуючись на високі духовні стандарти, в публікаціях «Служити Богові і людям», «Боюся загубити небо у собі»... Аби не повторюватися (за винятком одного-двох біографічних епізодів), пропоную Богданові дещо приземленіший політ думки, хоча розмову таки почали з його інтригуючої появи на світ.

Двічі народжений і з двома іменами

      — Богдане, я лиш не так давно дізнався, що насправді, тобто офіційно, за паспортом, ти — Михайло. Що за конспірація? Чи Богдан — сценічне ім'я?

      — Коли служив у радянському війську, то з цими іменами також виникали проблеми, зокрема на пошті доводилося довго пояснювати, що заадресована моєю мамою посилка на Богдана Кучера належить мені — за військовим квитком — Михайлові Кучеру. Я і два дні народження маю: один у липні, перед Петром і Павлом, другий — у серпні. Обидва святкую, бо після першого народження був на межі між двома світами, у серпні почав оживати — Господь почув батьківські молитви. Тож маю великий борг: і перед Всевишнім, і перед людьми. Стараюся потрохи повертати.

      — Відчуваю, що й мене після такого одкровення перестає втримувати земне тяжіння, бо, справді, без «Божого умислу» важко пояснити той факт, що ти носиш у собі стільки талантів, не огранених фахівцями: співаєш, не маючи навіть початкової музичної освіти, твориш музику на слух, без знання, як стверджуєш, елементарної нотної грамоти. Який талант в тобі — лідер?

      — Я себе завжди уявляю лише в такому, так би мовити, концентрованому вигляді — автор і виконавець власних пісень. І журналіст, зрозуміло. А ще — режисер духовно-мистецьких дійств. Коли взимку на Прикарпатті перебували Президенти Віктор Ющенко і Михайло Саакашвілі, мені довірили в івано-франківській філармонії вести і концерт на честь високих гостей.

Леонід Кучма бачив усе, навіть мокру від горілки бороду

      — Здається, ти ще Леоніда Кучму благословляв на Новий рік в урядовій резиденції «Синьогора».

      — Так, у ролі Діда Мороза. Ти ж знаєш, що виявляти гостинність на Прикарпатті — одна з неписаних чеснот. Ще заздалегідь, у вересні, зателефонував мені тодішній «губернатор» Івано-Франківщини Михайло Вишиванюк і запитав: «Ти Дідом Морозом колись був?». «Був, — відповідаю, — коли діти мої ходили в садочок». На цьому й відбулося затвердження. Снігурочкою призначили відому співачку Любов Качалу. Невдовзі нам пошили шикарні костюми, розробили сценарій. Новий рік Леонід Данилович зі своєю родиною і вузьким колом запрошених, серед яких був нині покійний Георгій Кірпа, зустрічав у великій залі резиденції на четвертому поверсі — там акустика така, як у соборі, жодних мікрофонів не треба. Рівно опівночі випили по келиху шампанського, Президент обійшов і привітав усіх присутніх з Новим роком.

      Наша програма з віншуванням і різними несподіваними сюрпризами тривала трохи більше години, а потім почалося веселе частування. Там було цікаве товариство, яке спершу супроводжувало кожен тост дружнім вигуком: «Как жахнєм!», але за хвилин двадцять ми їх перевчили на традиційно українське: «Будьмо, гей! Будьмо, гей-гей-гей!».

      Я спиртного майже не вживаю, то після кожного тосту зливав горілку у свою пишну бороду, яка невдовзі стала підозріло відвисати, як перезволожений квач. Як не дивно, ця оказія не залишилася непоміченою Президентом, бо коли ми на Василя вдруге і востаннє потрапили в резиденцію з колядою, то Леонід Данилович запитав: «Це той Дід Мороз, що був з мокрою бородою?».

      — А власні пісні ти виконував перед тодішнім вітчизняним бомондом?

      — Коли мені надали слово для тосту, я підняв келих за всіх матерів і батьків та заспівав свою «Осінь для матері». Тоді побачив в очах у Людмили Миколаївни розчулені сльози.

      Леонід Данилович вдячно прийняв від мене, Діда Мороза, подарунок — компакт-диск моїх пісень. Як людина, яка знається на музиці, поцікавився, скільки коштує запис пісні і її тиражування ( у мене тоді було п'ять компакт-дисків), потім запитав, яка у мене зарплата. Поміркувавши, додав: «А де ви гроші берете?» Я відповів: «Оце, і є, пане Президенте, моя праця і моє приниження, коли шукаєш спонсорів».

      — Данилович не брався за гітару в новорічну ніч?

      — Брався. В нього — досить пристойний голос, і він цілком міг бути популярним бардом.

      — А ти від Президента Кучми новорічний дарунок отримав?

      — Так, і дуже своєрідний. Близько четвертої ночі ми почали збиратися в Івано-Франківськ. На першому поверсі резиденції стояла красуня-ялинка, а під нею — великі кошики, наповнені солодощами, вишуканим коньяком, шампанським та ковбасами. Тоді, як сьогодні пам'ятаю, онук сказав Леоніду Даниловичу: «Дєдушка, ето хорошій Дєд Мороз» і мені вручили одного з тих кошиків.

«Пишіть, Богдане, так, ніби це ваша остання пісня»

      — Навчитися самотужки грати на якомусь поширеному музичному інструменті — не дивина, але займатися композиторською діяльністю без музичної освіти — це, на мій погляд, якесь загадкове заняття.

      — Співати і складати пісні я почав ще в юному віці. Моє рідне село Діброва, що на Рогатинщині, на всю округу славиться талантами: мало не в кожній хаті — співаки чи музики. Я буду безмежно вдячний бабусі Анелії, маминій мамі, яка жила на віддаленому хуторі і, як з'ясувалося через два десятиліття після її смерті, була зв'язковою УПА і варила їсти хлопцям з лісу. Так ось ця бабуся тулила копійку до копійки і понад сорок років тому купила мені гармошку-двохрядку. Ось вона (показує .— І.К.) стоїть у моєму кабінеті, вже потребує ремонту. Сам навчився на ній грати: мама щось наспівувала, а я спершу освоїв правий ряд, тоді — баси. Так само в студентські роки підкорив гітару.

Я справді все пишу на слух — нотної грамоти самотужки не осилив

      — Щось ти, Богдане, все сам та сам, а в гурті не співав?

      — Чого ж, співав. У вокально-інструментальному ансамблі Львівського технікуму легкої промисловості, де вчився перед армією. Художній керівник цього колективу Володимир Грицик познайомив мене з Володимиром Івасюком. Кілька моїх віршів автор «Червоної рути» взяв, аби спробувати написати музику. Не встиг. Десь пропав. А потім — похорон. І все. Запам'яталася його фраза: «Богдане, пишіть так, ніби це ваша остання пісня в цьому житті». Він сам так писав.

      Коли я вже навчався в Львівському університеті, то разом з Оксаною Білозір за два тижні вивчив увесь репертуар відомого тоді ВІА «Ватра» і співав під орудою світлої пам'яті Ігоря Білозіра.

      — Яка з пісень зробила тебе знаним композитором?

      — Мабуть, вже згадувана «Осінь для матері», яку вперше виконав Левко Цимбала. Потім — «Колиска яворова», заспівана гуртом «Соколи». Всього ж написав понад 125 пісень, які ввійшли до репертуару і більш відомих, і менш відомих співаків.

А у древньому Львові не всі пані гонорові

      — Вершиною на нині вочевидь залишається «Новий день над Україною». Ця пісня, в якій згадується і Донецький край, і Карпати, і Січ Запорозька, і Слобожанщина з Волинню та Буковиною — своєрідний ліричний гімн об'єднання України, розтерзаної останніми роками чорними політтехнологами. Як вам із Василем Зінкевичем та Степаном Галябардою вдалося так заспівати, щоб усі регіони були одно?

      — Історія цієї пісні дуже цікава. Якось Василь Іванович (Зінкевич. — І.К.), з яким ми знайомі дуже давно, відтоді, як ще студентом журфаку я робив з ним кілька програм на львівському телебаченні, сказав мені: «Богдане, ти, знаю, складаєш пісні. Чого ж мені нічого не пропонуєш?». Розмова відбулася навесні 1996 року. Я вислав п'ять пісень. У Великодню п'ятницю він зателефонував: «Оця така цікава мелодія. Якщо ти нікому її не давав, то будемо робити пісню, та таку, що обцаси будуть диміти». Треба сказати, що на ту коломийкову мелодію в мене вже була пісня про гори, полонини, стрімкі потоки-ріки. Василь Іванович глянув ширше — на всю Україну і долучив до роботи Степана Галябарду. Коли був новий текст, вони почали виписувати кожне слово і кожну ноту: Василь Іванович швидко пісні не записує, бо виважує, як ніхто, і за це я вважаю його великим художником цього світу. І на жаль, незаслужено не пошанованим. Два роки тому мало хто згадав про його шістдесятиліття.

      — Де і коли відбувся дебют?

      — В Івано-Франківському драматичному театрі, на моєму творчому вечорі, десять років тому. Відтоді «Новий день над Україною» звучав, мабуть, не одну тисячу разів. Василь Іванович і тепер ще допрацьовує пісню. Йому одна пані зателефонувала зі Львова і сказала: «Василечку, не всі пані у Львові гонорові, як ти співаєш, то прошу переписати». В останньому варіанті звучить так: «А у древньому Львові є пані гонорові». Лемки ображаються, що їх у пісні не згадали.

      Я і сам її виконую, але до рівня Василя Івановича, звісно, не дотягую, хоча в молодості Зінкевича копіював один до одного. Як, між іншим, і світлої пам'яті Назарія Яремчука. Якось за столом заспівав пісню, а Назарій глянув здивовано на мене і каже: «Другого Яремчука тут не треба». Ми з ним приятелювали. Коли час від часу він їздив до Львова через Івано-Франківськ, то зупинявся у Бовшеві в моєї тещі на перший окріп, тобто першу партію вареників, які в нас зазвичай варять у селах після Служби Божої. Там у Бовшеві був цукровий завод, і теща винятково для особливих випадків робила файний самогон, перегнаний два-три рази. Мої друзі зі Львова називали його «Кучерівкою». Коли ж на додачу привозив власноруч запеченого на решітці бурштинського товстолобика з часником, то за мною слідом, тільки-но я переступав поріг, відчуваючи по запаху гостину, відразу шикувалися оператори й режисери львівського ТБ.

      Це так, між іншим. А журналістиці, в якій працюю понад 25 років, я багато чим зобов'язаний, зокрема і як автор та виконавець пісень, особливо івано-франківському обласному радіо, де пройшов справжню школу професіоналізму і морального вишколу.

«Дякую Господові за кожну даровану мить»

      — Богдане, мало не в усіх твоїх піснях та радіопрограмах звучить ім'я Боже, присутність Всевишнього я зауважив у щонайменше двох третинах віршів, що ввійшли до твоєї другої збірки «Сотворімо себе, обираючи вічність». Це принципова позиція?

      — Це вдячність Господові за прожитий день, за кожну даровану мить. І в моєму житті були гіркі дні. Тоді у сні до мене говорили Ісус Христос і Матір Божа. Вони підказували шлях порятунку. Для мене служба во славу Божу — мої вчинки. І принцип власний маю: якщо неможливо зробити добро — не роби зла. Мрію збудувати церкву.

      — На завершення розмови, за традицією, мабуть, годилося б ще трохи підняти творчу завісу.

      — Щойно записав пісню «Хата край дороги», яку ще ніхто не чув — ти будеш першим. Підготував низку пісень з троїстими музиками із села Мишин Коломийського району. Задумано багато, та не будемо випереджати час. Знаєш, як інколи народжується пісня? Довкола вирує життя, відбувається багато всіляких резонансних подій, а душа не реагує. Та раптом вітер легенько гойдне листочком дерева і розбудить блаженну мить творчості...