Унiкальне полотно, яке Роман Бончук створює в токарному цеху, має розмiри 30 на 5 метрiв, охопить понад три тисячi iсторичних персонажiв i буде готове до осенi.
Роботу над «Хронікою України» Роман почав ще на початку минулого літа і мав намір через рік покласти останній мазок на полотно. У розпал натхненного літа 2006-го ми зустрічалися з амбітним художником у ремонтній майстерні колишньої Богородчанської райсільгосптехніки, на «стапелях» якої і була змонтована основа його величезної картини розміром 30 на 5 метрів. Невдовзі про Романів задум - на одному гігантському полотні зобразити найважливіші періоди розвитку нашої держави та її найвідоміших особистостей від княжих часів до помаранчевого Майдану - довідалися й читачі «України молодої».
Рік, що минув відтоді, для молодого митця виявився періодом важких непрогнозованих випробувань. Слава Богу, сіра смуга - позаду. А що попереду, з'ясовуємо під час розмови.
- Романе, що змусило тебе змінити Богородчани на південну околицю Івано-Франківська?
- Приміщення, в якому я починав малювати картину, викупили інвестори, тому після Нового року довелося самому розбирати каркас із полотном і шукати іншого притулку. Знайшов його в токарному цеху ВАТ «Автоливмаш».
- Переїзд, наскільки я розумію, став не останнім твоїм каменем спотикання.
- Коли почав працювати на новому місці, несподівано виникли творчі проблеми. На якийсь час я навіть трохи розгубився: то не знаходив потрібного модуля, то не подобалося те, що малював. А потім посеред зими взагалі припинив роботу - не міг працювати в жахливих умовах вологи і холоду. Приходив, змішував фарби, а вони не лягали на полотно. І сам замерзав: як не одягався - не допомагало. До того ж зникло чимало цінних книг, які я купував, аби глибше осмислити українську минувшину. Навіть мої фарби і розчинники комусь знадобилися.
- Від таких сюрпризів у відчай можна впасти.
- Ні, це було б занадто. Коли не доходили руки до «Хроніки України», брав участь у чотирьох вітчизняних і зарубіжних виставках. А з приходом весни знову засів у токарному цеху, аби компенсувати згаяний час. І справді, отримав друге потужне творче дихання, давши собі установку: «Це буде прекрасна мистецька річ». Тепер робота досягнула такого рівня, що я працюю, ніби виконуючи задум вищих сил: мистецтво ж - дар Божий.
- Оскільки «Хроніка...» задумувалася як відображення найважливіших етапів в історії держави, то чи не додадуться до картини новітні сюжети унікальної української політичної кризи, пов'язаної з розпуском парламенту?
- Зараз політика мене не цікавить. Сучасна хроніка завершиться Майданом і розподілом на добрі й злі сили за оцінками листопада-грудня 2004-го.
- На полотні, за твоїм первинним задумом, мали бути присутні понад три тисячі персонажів. Нікого «не скоротив»?
- Ні, персонажів буде ще більше. Окрім визначних історичних постатей, я введу в картину чимало конкретних сучасників. Ось зібрав (витягує з сумки товстезну пачку світлин) чотири сотні фотографій музикантів, письменників, спортсменів... Тут - і Любко Дереш, і Тарас Прохасько, і багато інших особистостей, які можна буде впізнати у «Хроніці...».
- За рік, що минув, конкуренти ніде в Україні не озвалися?
- Навряд чи ще хтось ризикне. Багато знайомих називають те, за що я взявся, фанатизмом. Це справді важко: проникатися подіями, долями, відвідувати музеї, бібліотеки, книжкові магазини і, власне, не виходити з творчого процесу.
- Про нестачу коштів і питати, мабуть, нічого?
- Основний спонсор залишився той, що й був, - Валерій Журавінський, котрий займається бізнесом у Німеччині. Його неоціненної підтримки, звісно, замало. У попередніх розрахунках щодо кількості фарби я серйозно помилився - використовується значно більше. Інколи на тиждень не вистачає двох ящиків білила. Проте вже ніщо не перешкодить зробити картину довершеною.
- Якою буде її подальша доля?
- Наразі не знаю. Єдине, чого хочу, - аби її побачили найбільше людей. Надходять різні пропозиції. У декого виникла навіть ідея пронести «Хроніку...» пішою ходою з Івано-Франківська до Києва, проте цей намір - за межами здорового глузду. Для мене нині прийнятніший інший варіант - розгорнути полотно у Палаці мистецтв під час книжкового ярмарку у Львові, відкриття якого заплановано на середину вересня.
- Труднощі, з якими зіткнувся під час реалізації цього проекту, не відіб'ють у тебе охоту до полотен гігантських розмірів? Пригадую, рік тому ти стверджував, що після «Хроніки України» візьмешся за втричі більшу «Хроніку людства».
- Обов'язково візьмуся. До чемпіонату Європи з футболу, що відбудеться в 2012 році в Україні та Польщі, я, сподіваюся, намалюю ще й «Історію футболу». Хіба не цікаво?
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
