Зразок класицизму посеред Дикого Поля. Іонічний ордер.
Якби щось подібне трапилося мені на очі десь у Мценському повіті на Московщині або під Полтавою - я би обурився. А тут, посеред колишнього (та й, якщо бути чесним, значною мірою й теперішнього) Дикого Поля, я просто отетерів. На будівлі, в якій ще торік розташовувався Луганський обласний протитуберкульозний диспансер, пригвинчена табличка: «Українська Радянська Соціалістична Республіка. Пам'ятник архітектури. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». І дата: «1772 рік».
Справа навіть не в даті - зрештою, ця місцевість була заселена задовго до того, як бригадир і кавалер Костянтин Миколайович Юзбаш надумав будувати на мальовничому березі Лугані свій маєток під назвою Слобода Олександрівка, тепер місто досить дивної форми підпорядкування - Олександрівськ.
Зовні маєток дуже нагадує пушкінсько-тургенівсько-гончаровські «дворянські гнізда», принаймні саме такими зображали їх радянські кінорежисери у відомих і не дуже фільмах. Тобто бригадир збудував його у строгій відповідності до канонів раннього російського класицизму. Двоповерховий, із портиками на обох фасадах: північний прикрашають колони іонічного ордера, південний - коринфського. А флігель на східному крилі комплексу з'єднаний з основним будинком критою колонадою дорійського ордера. Інакше кажучи, представлені всі три різновиди декоративної «надмірності».
До речі, видана років тридцять тому збірка «Пам'ятники мiстобудування та архiтектури Української РСР» (том ІІ) стверджує, що будинок мав симетричну форму. Тобто автори книги ще могли бачити флігель i на західному крилі дому. Тепер цього флігеля вже немає. Чи то час-руйнівник зробив свою справу, чи якийсь не зовсім тверезий водій невдало розвернув свого автомонстра...
Але згадаймо дату - 1772 рік. Хто призабув шкільний курс історії, нагадаю: у цей час Російська імперія вела запеклу війну з Оттоманською Портою за вихід до Чорного моря, яка закінчилася підписанням Кючук-Кайнарджійського миру в 1774-му. І ніхто не давав гарантій від чергового рейду на ці землі кримської Орди. Останній набіг був зафіксований восени 1768 року - всього за чотири роки до того, як над Луганню постав дивовижний маєток. Його вдалося зупинити запорожцям під Дружківкою (до речі, свою назву місто отримало саме завдяки цій події, бо козаки разом із вояками Бахмутського гусарського полку «билися дружно»). Але ж набіги запросто могли повторитися - і прощавайте, коринфський з іонійським ордери. Разом із купою грошей, витрачених бригадиром на те, аби доставити будівельні матеріали на «край світу». Та й зодчі такого рівня не жили в навколишніх запорізьких зимівниках. То що це було - надзвичайна відвага чи прояв фантастичної безтурботності офіцера «изъ волоховъ»?
Між іншим, на сусідство запорожців теж не можна було не зважати. Землі, віддані ще Єлизаветою сербським і, частково, волоським зайдам, запорожці небезпідставно вважали своїми, і при нагоді цілком могли повернути їх собі. Тим більше що Січ тоді була достатньо ефективним військовим формуванням. Та й «сусіди праворуч», дончаки, теж мали свою думку щодо прав власності в межиріччі Сіверського Дінця й Лугані. Будувати в тих умовах щось величне і для оборони не призначене - на це міг піти тільки неабиякий сміливець. Або ж ми просто не знаємо чогось суттєвого про психологію людей тієї доби...
Інших пам'яток XVIII століття подібного масштабу ні в Луганську, ні в області більше немає. Те, що сяк-так збереглося від часів більш пізніх - я маю на увазі приватні маєтки, - з олександрівською перлиною не порівняти. Хіба що з будинком юзбашівського економа, де тепер розміщена середня школа: теж у стилі класицизму, із портиком, але одноповерховий і не такий стрункий.
Місто Олександрівськ адміністративно підпорядковане Артемівській у місті Луганську районній раді. Далі можна не продовжувати - і так ясно, що грошей у місцевому бюджеті кіт наплакав. При цьому у міста є в підпорядкуванні ще... три села. Як порається зi своїм господарством олександрівський міський голова Неля Маринченко, я не питав - тема нашої бесіди була дещо іншою. Пані Неля лише повідомила, що жодного, як тепер кажуть, «бюджетоутворюючого» підприємства в Олександрівську немає. Тому займатися не те що маєтком, а навіть школою місто самотужки не в змозі.
Школа тут досить «знаменита», бо приміщення її вже не один рік перебуває в аварійному стані. Один з місцевих «політиків» якось навіть влаштував голодування, аби хтось виділив гроші на будівництво нової шкільної будівлі (щоправда, потім, отримавши пристойну посаду обласного рівня, товариш заспокоївся). Я ж бо, поки не відвідав школу, вважав, що в аварійному стані перебуває економський дім. Але, виявляється, в ньому школярі навчалися лише до шістдесятих років. А потім було збудоване нове приміщення, і саме воно тепер, через якихось сорок років, «тріщить по швах». Років iз десять тому її стягнули швелерами та залізними прутами, а тепер бояться, що в будь-який момент на голови дітям впаде 17 тонн заліза, використаного під час останнього ремонту. На щастя, уже будують нове приміщення, яке «під ключ» планують здати до 31 грудня.
Ну а я намагався дізнатися якомога більше про садибу Юзбашів. Власне кажучи, цей рід володів Олександрівкою лише перші років тридцять. Потім у нього змінилося ще кілька власників. У їх переліку я натрапив і на таке прізвище - принцеса Мюрат. Хто була ця особа і чи мала вона якийсь стосунок до наполеонівського маршала і короля Неаполітанського Іоахіма Мюрата - цього мені не змогли сказати ні в обласному краєзнавчому музеї, ані в обласній бібліотеці. Невідомі й роки, коли саме принцеса вступила у права власності. До речі, якщо це дочка чи більш віддалений нащадок «того» Мюрата, то в ній мала б текти кров Бонапарта. Адже уславлений маршал був одружений на сестрі французького імператора.
Місцеві ж легенди та міфи про засновника слободи та його наступників особливої довіри не викликають. Навіть останнього власника маєтку - якогось Л.Голубєва - всі називають на український штиб - Голубом. Кажуть, збереглися від тих часів підземні ходи. І точно відомо, що на території панського обійстя є винні погреби. Сам я обслідувати маєток не наважився. По-перше, присутність палички Коха не надихала. А по-друге, торік місту нарешті вдалося здихатися тубдиспансера, і тепер маєтком опікується якась приватна структура.
Нові власники в першу чергу закрила ворота, які до того стояли нарозхрист. Дивуючись власній спритності, я проліз на територію і встиг зробити кілька фотознімків, та невдовзі був застуканий охоронцем. Конфлікту не виникло, хлопець тільки ввічливо попросив мене покинути територію - інакше, мовляв, його знімуть з роботи. Довелося фотографувати огорожу (яка, до речі, теж представляє історичну цінність), а також місцеву церкву Вознесіння Христового.
І ще церкву. На сайті Дніпропетровської обласної бібліотеки я знайшов фрагменти давнього опису Катеринославської губернії. Про Слободу Олександрівку там сказано, що «въ 1783 году, по усердной просьбе обывателей слободы Александровки, Юзбашевки тожъ, и по собственному желанію, бригадиръ Константинъ Николаевичъ Юзбашъ началъ хлопотать о постройке въ слободе Александровке церкви во имя Вознесенія Господня» і що в 1785 році церква була освячена. Але у вищезгаданій збірці «Пам'ятники мiстобудування...» про олександрівський храм повідомляється, що побудований він у 1840 році.
В будь-якому разі церква ця, як для степового краю, досить древня. І дуже цікава з точки зору архітектури. Особливо її огорожа, виконана в... псевдоготичному стилі. Одна з башт воріт чомусь стоїть похило, неначе Пізанська. Огорожа в плані восьмикутна, і на одному з кутів написана адреса: Красна площа, 50.
Якщо таку назву дав засновник слободи, то її цілком можна вважати красною, тобто красивою. Особливо якщо вдасться відреставрувати всі архітектурні пам'ятки, що на ній стоять. Для космополітично-індустріального Донбасу це дійсно може стати перлиною. Адже інших практично немає. Чи ще не знайдені?
І все ж для мене особисто залишається загадкою: для кого Юзбаш будував свій маєток? Зрозуміло, що в першу чергу для себе. А в другу? Герої Толстого, Тургенєва, ба навіть Салтикова-Щедріна (даруйте за певний брак патріотизму, але українські письменники того часу виявляли набагато більше демократизму і писали здебільшого про «низи») зліталися в такі «гнізда», танцювали на балах екосези та мазурки; сідали за бостон і віст, обговорювали у своєму колі проблеми як не державної, то принаймні повітової ваги. Панянки мріяли про високе кохання і ще про щось... невимовне.
Але все це було значно пізніше, в умовах більш сталих соціальних стосунків. Тут же - поруч Дике Поле; і селянин - не безсловесний кріпак з центрально-російської губернії, а вчорашній бурлака невідомого походження. Який, дивись, у будь-який момент витягне з халяви ножа. І в такому оточенні надихатися образами давньогрецької та римської епох? Ні, ми таки точно не все знаємо про людей тієї епохи...
Це невелике місто у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ століття стало поряд із Запорізькою Січчю основним осередком національного відродження України. Такому високому статусу Острог завдячував славетному роду князів Острозьких, що з кінця ХІV до середини XVІІ століть мали тут свою резиденцію. >>
Більшості відомо про так звані місця сили, де неначе б’ють потужні енергетичні джерела Землі та Космосу, здатні впливати на здоров’я і долю людей. Однак не всі вони (особливо наші, вітчизняні) так широко розрекламовані, як, приміром, Гімалаї чи острів Пасхи, Ієрусалим чи озеро Байкал. >>
Якщо гуртом і наполегливо «стукати» у всі двері, можна розбудовувати рідний населений пункт, навіть не маючи фінансування. У цьому переконує приклад селища Запитів, що на Львівщині. Місцевий селищний голова разом з односельчанами навчилися вигравати різноманітні гранти та проекти, як українські, так і іноземні. >>
У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. >>
Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність... >>
В історії з географією — свої стосунки. Тож до ще вчора мало кому відомого містечка завтра може бути прикута увага всього світу, а ціла величезна могутня держава з часом взагалі безслідно зникає з карти. Або ось тисячі населених пунктів, які хоч нікуди за сотні років свого існування з географічної мапи не дівалися, але історична значимість їх змінилася кардинально. >>
