«У небі зіронька сія...»

      У програмі ММКФ було напхом напхано фільмів, зосереджених на російських або слов'янських проблемах. Тільки у великому конкурсі - три російські стрічки, українська картина «Біля річки» Єви Нейман, «Російський трикутник» 50-літнього грузинського режисера Алека Цабадзе (в основу покладено матеріал, пов'язаний з війною в Чечні), «Діти СРСР» ізраїльтянина Фелікса Герчикова, «Незнайомка» італійця Джузеппе Торнаторе, де так само без нас, пострадянських, не обійшлося... Та й взагалі, коли повірити московському кінодзеркалу, то нині найцікавішим на світі є те, що відбувається і відбувалося в країнах Східної Європи, колишнього «соціалістичного табору».

Справа в нас

      З особливим інтересом очікувався показ фільму румунського режисера Крістіана Мунчжіу «Чотири місяці, три тижні і два дні», який взяв цьогорічну «Пальму», себто переграв усіх на останньому Каннському кінофестивалі. У Москві він, звісно, був презентований як «фільм-сюрприз» і демонструвався у позаконкурсній програмі.

      Спеціально для наших мудрагелів, які люблять розводитись про брак коштів і тому подібні речі: картина Мунчжіу коштувала 600 тисяч доларів, її знято у двох чи трьох простеньких декораціях. Втім, ми ж не забули, як два роки тому наш 10-хвилинний фільм, зроблений «за 20 копійок», «Подорожні» Ігоря Стрембицького, так само взяв «Пальму» в Канні, бодай і малу, у короткометражному конкурсі. Не в грошах щастя - у мистецтві не все те зелене, що шелестить. Особливо ж у кіно мистецькому, авторському: тут основною валютою є «банкнота», що «ходить» тільки в системі особистісних координат.

      Події «Чотирьох місяців...» відбуваються у провінційній Румунії 87-го - за два роки до падіння режиму Чаушеску. Не знаю, чи є серед румун люди, що ностальгійно зітхають за часами диктатора (як у Росії чи Україні за Сталіним - ну є, є така хвороба, амнезією називається) і які пам'ятають не життя як таке, а фільми про те життя. Іншим варто подивитися стрічку Мунчжіу, і нашим теж. Аби зрозуміти, чому ж упала та система, чому не витримала? В фільмі немає нічого про «злодіяння» політиків, про корупцію і деструкцію. Суперприватна історія про дівчину, «яка любила, та не вийшла заміж». Натомість вирішила зробити аборт...

      Про аборт, так - тільки без найменшої пошлості і смакування «чогось такого», - такий собі натюрморт життя, убитого брехнею, нещирістю, обманом. Бо режисер насправді не про аборт розповідає, а про тотальну обманку, на якій стоїть це життя. Де коли говорять, що вагітність двомісячна, то насправді вона є удвічі тривалішою. Де взагалі слова слугують для того, аби приховувати щось зовсім інше. Де лікар - цинік, на якому ніде вже печатку поставити. Де...

      Воно не могло не рухнути, те життя. Темрява ніколи не буває назавжди. Сам режисер в одному з інтерв'ю говорив про те, що для нього важливим було відтворити режим тогочасного освітлення в містах. Темно, особливо на вулицях. Особистий спогад: у 90-му, повернувшись із США, я був вражений перепадом освітлення там і тут. Навіть столична Москва опісля Вашингтона видавалася чимось середньовічним - темінь якась феодальна скрізь.

      Мунчжіу не читає моралі, не тикає ні в кого пальцем. Він говорить про саму сутність такого життя, а власне - про нас із вами, «пересічних» і пересічених. Колись Надія Мандельштам, вдова знаменитого поета, сказала про те, що «справа не в Сталіні, справа в нас». Загниває не якась міфічна, віртуальна система - гниємо ми, ті що живуть у тій системі і є її носіями. Тільки ми не хочемо в тому зізнатися. Й відтак в усьому винні вони - чаушески, сталіни, гітлери, хрущови і брежнєви. Кучма і Ющенко... А ми нє - ми святі і чисті, ми б охоче пішли у рай Господній, тільки б знайшовся хто і повів.

      Отому румуни в Євросоюзі, а нам туди - зась. Не тому, що бідно живемо, а тому, що очищатися не хочемо. Не хочемо визнати: справа не в Ющенкові і Януковичі (хоча і в них теж, звичайно) - справа в нас. То, може, почнемо хоча би з фільму, який скаже про нас правду? Що не очистилися ми - ні в 91-му, ні в помаранчевому 2004-му. Що почуття сорому атрофувалося до критичної межі... І у підсумку гріховність, а відтак і злочинність системи зростає. Вона, до речі, відбирає в нас сам простір життя - відоме побоїще минулої п'ятниці у Києві, на Березняках, ще один красномовний приклад того. До речі, ось вам макет сюжету ймовірної кінострічки. Студенти фізкультурного «вишу», яких найняли за 200 срібняків, аби вони побили людей, що захищають життєвий простір - свій і своїх дітей. І чи не ті самі студенти стояли недавно на Майдані під голубенькими-рожевенькими знаменами за ті самі дві сотки? Тільки щось не видко режисерів, яких подібний матеріал міг би зацікавити. У нас більше в ходу історії про заможніх, але незаміжніх багатих і крутих дам, яким ні з ким сексом зайнятися. Або щось на кшталт того. Все інше - не в фокусі.

Український сюжет - рабство

      Допоки у вітчизняному кіно соціальний матеріал відсунуто на задвірки, Захід нам, зазвичай, допомагає. Я вже писав про фільм австрійського режисера Ульріха Зайдля «Імпорт-експорт», в якому оповідається про українку Ольгу, змушену податися на заробітки до Австрії. Зайдль, до речі, нещадний в оцінці морального стану благополучних, чистеньких і ситих австрійців - виродження й там. І чи не найбільший осуд митця викликає зверхність до вихідців із Східної Європи... Хоча, я думаю, у Зайдля напозір менше підстав судити своїх співвітчизників (а значить, і себе самого) отим моральним судом, аніж в українських кінематографістів. Одначе ж які ми поблажливі до себе...

      У конкурсній програмі Московського фестивалю був і фільм відомого італійського режисера Джузеппе Торнаторе «Незнайомка / La Sconociuta» (картина отримала приз за кращу режисуру). Торнаторе («Новий кінотеатр «Парадізо», «Проста формальність», «Малена») оповідає заплутану історію українки Ірини (в цій ролі досі невідома актриса Ксенія Раппопорт, що працює у Петербурзі, в Малому драматичному театрі). Не буду розкривати фабулу, оскільки ж картину, мабуть, куплять для українського прокату (в російському він буде напевно). Скажу тільки, що мелодрама з кримінальним ухилом, кажучи умовно - таке собі химерне поєднання чогось на кшталт Шевченкової «Наймички» («Сину, я - твоя мати...»), італійської опери (це враження суттєво підвищує музика знаменитого Енніо Морріконе) та італійської кримінальної драми. Жінка, що зуміла визволитися із сексуального рабства - одначе ж надто дорогою ціною. Що є безсумнівним - і в картині Зайдля, і у Торнаторе - це величезне співчуття до героїнь, наших співвітчизниць, для яких Батьківщина стала мачухою, а Захід влаштував доволі жахітні випробування.

      В одному із найзворушливіших епізодів героїня, що влаштувалася нянею до заможніх італійців, співає дівчинці українську колискову «У небі зіронька сія...» Такий собі знак романтичної віри у краще майбутнє - українок, України, Європи, всенького світу. От тільки подібної віри все менше. Особливо ж у тих випадках, коли йдеться про зустріч людей із різних цивілізаційних, культурних, етнічних планет. Про це, до прикладу, «Діти СРСР» Фелікса Герчикова, де вихідців з Росії та України (один із персонажів - футбольний тренер iз Києва) на дух не приймають тамтешні ізраїльтяни. А як інакше: роботи не вистачає й своїм - куди тут про зайд піклуватися? Робота - без неї моральний кодекс перекидається на голову - і ти вже за іншим компасом прошкуєш життям. У фінській «Чоловічій роботі» Алексі Салменперя (великий конкурс) ідеться про чоловіка, що, позбавившись роботи, мусить заробляти тілом у постілях перезрілих дам. Їм, щоправда, не стільки секс потрібен, стільки співрозмовник, якому можна висповідуватись і жалітись... Доволі сильна робота, що, у підсумку, вигрібає на серйозний аналіз соціальних реалій.

Зроблено в Україні

      У Москві давно не було такого - українське кіно представили заледве не максимально, особливо ж враховуючи нашу кінематографічну бідність.Заголовний, дотитрово-титровий план фільму «Бiля рiки». Собор, дзвін, ріка й похмуро-зосереджені люди на паромчику. Позачасовість - чи то Антон Павлович Чехов ще є присутнім, чи це відлуння вже наступних десятиліть. Ніби чисте життя, не заторкнуте патиною конкретного часу і простору.

      Утім спершу фільм Єви Нейман сприймаєш як прояв учнівства у Кіри Муратової. Дві жінки похилого віку - одній, матері (Марина Поліцеймако), і зовсім під дев'яносто, іншій, дочці (Ніна Русланова), теж довелося пожити чимало. Дочка й матір пов'язані чи не намертво, до останнього нейрона, нервового вузлика - і ми це так само бачили в метра, бачили. І квартиру, яка видається величезною, завбільшки із саме життя, теж. У тому сенсі, що стіни дому і є кордонами життєустрою нині. Нескінченний якийсь, безрозмірний побут, з якого не вискочити ніколи - бо пізно. Словом, майже натюрморт: життя, єство ще якось живуть, зберігають форму, одначе... Одначе це вже післяжиття якесь... Позачасовість. Позавключеність. Коли персонажі запаковані у квартирну коробку, як у гробовий простір. І от це вже не від Муратової.

      Побут прописано густо, докладно. На кухні приготування мертвої птиці. Хрипко кричить Маша, дочка, кличучи матір взяти у тому участь. І мухи, яких багато. Десь поруч відповідна установа перебуває, звідтіля й летять - так пояснить трохи пізніше мати. Натюрморт, таки так. Повітря немає, протяг не передбачається.

      І отут явлення персонажа з інших світів. Спочатку начебто як з органів, по реабілітації безневинно засудженого сина й брата Василя. Хоча з яких часів тема реабілітації сталінських ув'язнених? Що це, друга половина 50-х? Та й «органічна» людина, як з'ясується далі, цілком нашиньска - бо рече від імені кандидата в депутати Валентина Михайловича, що обіцяє у всьому розібратися й, більше того, матеріально компенсувати.      За появою помічника депутата очікуєш запуску інтриги, у чомусь схожої на ту, знайому по «Настроювачу» Кiри Муратової. Аж ні, у Нейман все-таки свої заморочки - і про життя, і про засоби його екранування. Відчуття якоїсь зупиненості, статичності побуту й буття вона прагне не тільки зруйнувати, а навпаки, підсилити - за допомогою пауз. Нас ніби підключають до подиху чогось, що, може, і присутнє у цьому житті, та не відчувається. Слід вимкнути струм побутового часу, увійти в інші потоки, й тебе винесе в інші простори. Де біліє вітрило самотнє, де хвиля світліша небесного блиску і все таке інше - в тумані моря блакитного. Точніше, у тумані ріки...

      Словом, дві жінки залишають будинок і заходжуються подорожувати цим світом, який вони обмацують, немов сліпі. Бабця-мати, відповідно, починає пригадувати якісь рисочки колишнього, здавалося б, геть-чисто зниклого, життя. Все просто - щоб згадати, потрібно доторкнутися до чогось речового, атмосферного. Увійти в той самий потік.

      Чим далі, тим більше оповідь втрачає реальний побутовий вимір і безмір. Натюрморт переплавляється у живий пейзаж з його ароматом реальності. Жінки сідають у човен і, у супроводі двох чарівних дівчат, пливуть рікою. Річковий простір метафоричний, він покликує мислити світ як вічну плинність, у якій немає нічого назавжди оформленого, у яку не можна ввійти двічі... Проте мир усе ще пізнаваний - кадри, зняті, наскільки я розумію, на Південному Бузі, неподалік Одеси, говорять саме про це. Ну майже як у героя чеховського «Студента» - доторкнувся до одного кінця, й задзвеніла струна, відгукнулася десь в іншому просторі й часі. Той ланцюг усе ще цілісний, усе ще не впав, як би осатаніло не рубала його людина.

      У цьому, мабуть, і полягає пафос фільму одеської дебютантки. Фінал картини - з дощем і слізьми, може, надто перевантажений почуттями (частину варто б перекласти у зал, до глядачів), однак виразний і по-своєму прекрасно-архаїчний. Людина не втратила здатності відчувати світ як цілісність, вона зберегла шляхи відступу в лоно гармонії. Дві юні діви, що супроводжували наших героїнь, - це з'ява майбутнього й прекрасного, котре неодмінно відбудеться. Тільки б дочекатися, тільки б витерпіти й донести свій хрест... Бо ж «в небі зіронька сія...».

      У сьогоднішньому українському кіно, зосередженому більше в місцях телевізійних і прагматично зациклених на проблематиці великого міста, великих грошей і маленьких, «обрізаних» по самий корінь почуттів, фільм Нейман видається мені явищем. Давно не було настільки романтично визначеного і ясно мислячого автора, який має сильну підозру, що краса все-таки порятує світ, що цілісність його залежить від наших із вами почуттєвих рухів і надбань. Треба жити, треба плисти, а не сидіти, депресивно, біля річки. Життя усе ж прекрасне, що є не тільки банальністю, а й доконаним фактом. Власне саме це картина Нейман і засвідчує.

Київ-Москва-Київ.

ДО РЕЧІ

Кінематографічне срібло

      Фільм Одеської кіностудії «Бiля рiки» став призером 37-го кінофестивалю в Лагові. Золоту нагороду на цьому фестивалі перехопила у стрічки «Біля ріки» картина «Острів» російського режисера Павла Лунгіна. Бронзу завоював фільм «Графіті» Ігоря Апасяна. У конкурсі брали участь 16 картин із країн Європи. Півторагодинний фільм «Біля ріки» знято за мотивами оповідання Фрідріха Горенштейна «Старенькі». Це перша повнометражна робота українського режисера Єви Нейман - випускниці Берлінської академії кіно і телебачення. Вперше її ім'я прозвучало на фестивалі «Молодість-2004», де вона представила в конкурсі свій короткометражний фільм «Завмри, відімри». Дівчина «прописана» у Німеччині, родом із Запоріжжя, але саме з Одеси два роки тому почала свій режисерський шлях, де так полюбляє працювати Кіра Муратова. Тому й про фільм «Біля ріки» дехто каже, що це - за суттю й за настроєм - чиста «кірамуратовщина». Можливо, саме така асоціація виникає через те, що дівчина справді вчилася в «одеського корифея».