Героїзм як божевілля

      Тандем одеського драматурга Олександра Марданя і київського режисера Дмитра Богомазова вже зарекомендував себе виставою «Черга» в Театрi на лівому березі, яка встигла стати «аншлаговою», i на додачу отримати дві премії «Київська Пектораль». Погодьтесь, доволі непогано як для першої спроби творчої співпраці.

      Перевершити себе - справа не легка, але, здається, Дмитро Богомазов зробив ще кілька кроків у бік вдосконалення своєї режисерської майстерності.

      У п'єсі, що грішить доволі аморфним перебігом подій і недбало прописаними характерами, основну увагу сконцентровано на протистоянні мирних обивателів - звичайнісінької сім'ї (тато, мама, дочка), сусіда Кості і бабці Сталіни Петрівни - й всемогутньої фірми «Атлантида». Бізнесменам знадобилась земля під зведення нового комплексу, на якій стоїть будинок, де мешкають герої. Останніх, зрозуміло, треба розселити. Всі погодилися на переїзд, а голова сім'ї - Віктор - вирішив використати цей шанс і втілити хоч якусь свою мрію, тому і вимагає астрономічну суму за  помешкання. Чи треба казати, що сили у супротивників нерівні, а тому цілком природно перемагає  сильніший, тобто фірма... Ближче до фіналу номінальний «останній герой» навіть пафосно виголосить, що не заради грошей, а виключно заради ідеї і самоствердження вступив у цю боротьбу. Таке щиросердне зізнання чомусь сприймається як загальнообов'язковий стандарт «позитивного» персонажа. Однак, доведеться все ж повірити у високі наміри «героя» - ну, не за фірму ж нам переживати?

      Переказувати вистави Богомазова - все одно що ловити сонячних зайчиків капелюхом. Треба своїми очима бачити мереживні хитросплетіння різноманітних культурних цитат, пародій і самопародій, витончених натяків та безкінечну, як життя, трансформацію гри з реальністю.

      Щільність сценічної дії на умовну одиницю часу і простору - гранична. Кількість кмітливих, прицільно точних замальовок ситуацій із повсякденного життя і філігранна розробка епізодів режисером незмінно переходять у якість акторського існування в доволі складному жанрі трагіфарсу. До того ж сценографія Олега Луньова (чи не найкраща робота цього художника за останній період), що влучно, образно й трохи іронічно демонструє «зріз» багатоповерхівки, дозволяє розгортати дію одразу у двох і навіть трьох площинах. Богомазов цією можливістю користується, що дозволяє посилити динаміку дії за рахунок постійного перемикання уваги на різних героїв, унаочнювати чи не всі сюжетні відгалуження п'єси.

      Залишаючись відданим собі, Дмитро Богомазов активно послуговується прийомами кінематографа, наприклад, час від часу за допомогою світла і мізансцен створює стовідсотковий ефект крупних планів акторів, чи то переводить режим руху в навмисне уповільнення (рапід). До речі, поєднання епізодів і сама манера розповіді дуже близька до техніки монтажу.

      Однак вдвічі приємно, що весь потужний арсенал режисерських знахідок не заміщає собою акторських робіт.

      Відверто вразила і підкорила Ірина Мак, що зіграла у виставі одразу дві ролі - бабці Сталіни Петрівни і сестри головної героїні Тетяни. Два різних, довершено чітких малюнки ролі, потужна експресiя, тонкий гумор і головне - грається це з граціозною легкістю і на єдиному подиху. Віталій Салій у ролі сусіда Кості продемонстрував неабияке вміння тривання в образі, особливо, в епізодах коли власна сюжетна лінія стає лиш тлом до основної дії.

      Менш яскравими на такому тлі виглядають Дмитро Суржиков (маклер Віталій) і Олена Колесніченко (дочка Катя). Однак, якщо відверто, ці образи і в п'єсі прописані схематично, тож актори чесно і максимально вигадливо (але не зриваючись у награш) створюють свої образи.

      Без сумніву, основне навантаження як змістове, так і фізичне лягло на виконавців головних ролей - Олександра Кобзаря (Віктор) і Лесі Самаєвої (його дружина Людмила). Для Самаєвої ця роль, думаю, стала своєрідним випробуванням і певною мірою професійним викликом, адже актриса була нагороджена «Київською Пектораллю» за роль ексцентричної медсестри Марії у виставі «Черга», і, здавалось би, небезпека самоповторів досить висока. Однак і Дмитро Богомазов, і Леся Самаєва спромоглися вивільнитись від шарму колишньої перемоги, зуміли відшукати для образу безліч нюансів і відтінків, і навіть вибудувати доволі переконливу логіку поведінки героїні. Навіть тема з віртуальним коханцем Людмили подана так, що акцент падає на слово «віртуальний», а значить, дружина буде останньою, хто полишить Віктора в порожньому будинку, переконавшись, що нав'язлива ідея переросла у психічний розлад.

      Олександр Кобзар, безперечно, герой у квадраті - судячи з назви і складності завдання - перевести фарс у «режим» трагедії. Його герой від початку доволі незугарний, слабохарактерний чолов'яга, що, за визначенням дружини, замість того, щоб шукати роботу, «шукає себе в своєму часі». Кобзар грає інфантильного невдаху, якому випала в житті можливість щось змінити на краще. У фіналі, залишаючись у гордій самотності в порожньому будинку, у власній квартирі, що більше нагадує печеру (оскільки газ, світло, воду давно відключили), він, загорнутий у довгий плащ із хутряним коміром, поступово починає скидатися на шекспірівського героя, величного у своїй маніакальній одержимості ідеєю і враженого бацилою божевілля, що додає піднесеності і трагізму, і одночасно позбавляє небезпечного пафосу. Таке фінальне укрупнення постаті Віктора наразі виправдовує всю історію з вимаганням грошей, знімаючи з неї цинічний наліт тривіальної жадоби.

      Зрештою й сама історія вийшла якась щемливо-ніжна, незважаючи на превалювання  буфонади і гротеску. Та, зрештою, в цьому і полягає суть театру - транслювати не зміст, а настрій і емоції. А інколи навіть просто добро.

Рина АРІМАН.