Єрусалим у центрi Європи

      Я приїхав до Мукачева, аби побачити те, чого нема. Побачити місто, яке ще в минулому столітті називали «маленьким Єрусалимом». Місто, в якому на тисячу мешканців припадало 478 євреїв. Нічого дивного: у 1930 році 47% мукачівців були іудеями. І це була найбільша національна громада міста. Вже за ними йшли угорці, українці, чехи, словаки, німці.

      Тут був центр хасидського руху в краї. Сюди приїжджав відомий сіоніст Зеєв Жаботинський переконувати своїх братів по вірі емігрувати в Палестину і починати будувати державу Ізраїль. Тут мешкав цадик (праведник) Хаїм Шпіра, з яким радився президент Чехословаччини Томаш Масарик. 

      Я приїхав побачити уламки колишнього світу, який розсіявся в поросі ХХ століття.

Квартал минулого

      Центр єврейського життя нині зосереджений у мукачівському представництві обласного благодійного фонду «Хесед Шпіра». «Хесед» з івриту означає «милосердя, благодійність». Нині саме ця організація об'єднує закарпатських євреїв, яких за переписом 2001 року нараховується в краї близько півтисячі. А до війни їх було у двісті разів більше.

      Дивовижно, як євреї турбуються про своїх одноплемінників. Кожного з потребуючих взято на облік. Причому велика увага звернена якраз на матеріальні речі. Безкоштовні обіди, які у разі потреби доставлять навіть додому, ліки, піклування про самотніх та інвалідів, - все це невід'ємна частина роботи благодійного фонду. Не забувають навіть про тих, хто живе у найвіддаленіших кутках Закарпаття. Машини з написом «Хесед Шпіра» доїжджають і туди на найбільші єврейські свята.

      Адже євреї вижили тільки тому, що завжди допомагали один одному. В їхніх священних книгах записано, що десяту частину заробітку слід віддати на благодійність. І вони це роблять, допомагаючи найбіднішим одноплемінникам. А дивовижна єврейська солідарність, яка допомагала їм вистояти і не розчинитися серед численних народів і вір, давно стала притчею во язицех.

      У мукачівському «Хесед Шпіра» мене вже чекає Міра Максименко, куратор програми «Клуб», яка займається організацією дозвілля. Вона люб'язно згодилася провести мені коротку екскурсію єврейськими місцях Мукачева. Починаємо з самісінького центру, за сотню метрів від ратуші.  

      На початку вулиці Валенберга зупиняємося. Розпочинається спека, і літній жінці нелегко подорожувати під сонцем. «Ось ця вулиця так і називалася до війни - Жидівська. А це, - показує рукою  на триповерховий «Електронбанк», перед яким стоїмо, - колишня синагога».  Пані Міра дістає старі фото і демонструє, як виглядав цей ритуальний будинок до війни. 

      «А там, - простягає вона рукою на запруджену вулицю, - була центральна синагога. Після війни синагогу віддали прикордонникам, які влаштували тут склад. А обіч неї жили найбагатші євреї».

      «А для чого було споруджувати так близько одну синагогу від другої?» - дивуюся. «Бо в суботу євреям не тільки не можна нічого робити, а й їздити. Тому все мало бути під боком».

      Ми повільно йдемо колишнім єврейським кварталом, який розташувався просто в центрі Мукачева, охопивши дві вулиці - Валенберга та Чехова. Під час війни тут влаштували гетто. Для цього просто загородили  початок вулиці й кінець. На старому фото добре видно загороджену вулицю, напис «гетто», намальовану велику зірку Давида, колючий дріт над парканом та варту, яка перевіряє документи. Ще два гетто були облаштовані в інших районах міста. Туди звозили іудеїв iз околиць.

      Навесні сорок четвертого всіх закарпатських євреїв завантажили в товарняки і вивезли до Освенціму - на найбільшу у світі «фабрику смерті».  По приїзді їх відразу сортували на дві групи: немічних, дітей, стариків направляли в газові камери, решту - на важкі роботи. Поки цілком знесилених теж не пропускали через трубу крематорію. Із понад ста тисяч закарпатських євреїв вижила тільки  десята частина.

      Цілий світ, без якого неможливо уявити довоєнне Закарпаття, - в чорних лапсердаках та капелюхах, з довгими пейсами та бородами,  щоденними моліннями, неодмінним генделем та гешефтом. Наприклад, після депортації ужгородських євреїв місту перейшло 215 підприємств, 159 крамниць, 374 майстерні та понад 2 тисячі квартир.

      Дорогою пані Міра розповідає про своє життя. Її батьки, освітяни, приїхали до Мукачева після війни.  Тато, фронтовик, належав до так званих «совєтських євреїв», які, окрім запису в паспорті, майже нічим не відрізнялися від решти. Мама - українка. Батько нічого їй не розповідав про єврейські традиції, вважаючи, що це може тільки нашкодити. Саме євреї з колишнього СРСР дали друге дихання винищеному закарпатському єврейству. У 1959 році на Закарпатті проживало понад 12 тисяч євреїв. Але це був зовсім інший світ - російськомовний і космополітичний, абсолютно не той, що панував тут до війни.

      Оминувши колишню мікву, ритуальну єврейську лазню, ми зупиняємося біля  видовженої одноповерхової споруди.  «Бачите?», - показує пані Міра на написи над вікнами. Я справді заворожено дивлюся на запилюжені слова на івриті. «І що там написано?» - запитую. «Дім Мойсеїв». Це хедер - школа для хлопчиків. Тут вони пізнавали основи єврейського життя».

      Я посміхаюся, згадуючи закарпатське слово «хайдер», часто вживане моїми родичами на позначення «безладу», «хаосу». А виникло воно тому, що в хедері вголос читалися молитви, тому завжди стояв неймовірний гул, як у вулику.  

      Хедер, мабуть, єдина споруда колишнього єврейського кварталу, яка залишилася у первозданному вигляді. Правда, вона тепер має такий обшарпаний вигляд, що ніхто не впізнає в ній колишню школу. Тут теж за радянських часів зробили склад.

      Кілька метрів - і ми знову в центрі Мукачева. Проходимо повз Мукачівську торгову палату зі статуєю Гермеса на даху. Пані Міра розповідає, що це - колишня друкарня Грінштейна. Тут друкували газети, листівки, книжки майже упродовж усього ХХ століття.

Сини Ізраїля

      Ми наближаємося до єдиної нині діючої синагоги. А колись їх, кажуть, у Мукачеві було аж 18!

      На початку вулиці Берегівської заходимо у невеличкий дворик. Сідаємо на дерев'яні лавиці у затінку двох старих дерев. Цю синагогу збудували напередодні війни, але нині майже ніщо не викаже в ній культову іудейську споруду. Хіба що хвилястий верх.

      Після війни її докорінно перебудували, влаштувавши тут автошколу. З одноповерхової будівлі зробили двоповерхову, вузькі стрільчасті вікна замінили на звичайні. Ми чекаємо Абрагама Лейбовича, голову місцевої іудейської релігійної громади, аби подивитися синагогу зсередини.

      Поки я перефотографовую  старі знімки довоєнного Мукачева, моя супутниця розповідає про одну з давніших цивілізацій. Наприклад, день у євреїв починається, коли зійдуть три зірки, тобто з ночі, а не зранку. І що тепер - 5767 рік . І що єврейські свята, на диво, збігаються з християнськими. Тільки сини Мойсеєві святкують історичні події з життя власного народу, а християни все пов'язують з біографією Христа. Так, єврейський Песах став нашою Пасхою, бо саме під час цього єврейського свята воскрес Ісус Христос.

      Аж ось і підходить пан Абрагам. Як і належить правовірному євреєві, він у головному уборі і з бородою. Я запитую, чи це дотримання традицій чи випадковість, на що він загадково усміхається, але світлу кепку не скидає. Він говорить вишуканою українською мовою, як і пані Міра.

      Ми заходимо до молитовної зали, колишнього актового залу автошколи. Праворуч і ліворуч - стільці  для моління, посередині, на підвищенні, стіл, на якому читають Тору. Позаду - місце для жінок, завішене легкою фіранкою. Це аби чоловіцтво не відволікалося від молитов.

      Пан Абрагам розповідає, що це - єдине приміщення, яке їм повернули з тих десятків єврейських споруд, які були конфісковані під час війни. Та й то ще довелося доплачувати компенсацію Закарпатському обласному автоучкомбінату.

      Нині тут щодня моляться 25-30 чоловіків старшого віку. Ранкова молитва - о 8-й ранку, вечірня - о 19.30.

      Найбільша цінність кожної синагоги - це Тора, священний сувій, який пишуть на пергаменті спеціальні переписувачi.  І якщо хоч одна буква вийде неправильною або виправленою, Тора втратить свою святість. 

      «А чи можна на неї глянути?» - набираюся я нахабності. Пан Абрагам на мить задумався. «А чому ні?» - дістає він із пишної шафи сувій, загорнутий у спеціально розшите полотно. Він обережно витягує Тору, бо якщо вона впаде на підлогу, то йому доведеться спокутувати гріхи.

      Я зауважую, що пергамент доволі старий. «Так, йому більше сотні років, - погоджується господар і додає: - Але це не кошерна Тора, бо вже має місцями пошкодження. Ми молимося з іншої». По Торі не можна водити пальцем, для цього є спеціальна невелика указка, яка до неї прикріплена.

      Пан Абрагам показує, як її треба читати. І тут я дізнаюся, що він не володіє івритом.  «А як ви тоді молитеся?» - дивуюся я. «Ми вміємо ЧИТАТИ, - посміхається він. - І сотні років євреї читають свої священні книги, не знаючи івриту».

      Тобто, по суті, промовляють їх уголос, так, як я би міг промовляти, наприклад, який-небудь латинський текст. Пані Міра додає, що вже зараз є книжки, де на одній сторінці надруковано текст івритом, а поруч - російською. Так що можна все розуміти.

      Писання Тори - настільки відповідальна і богоугодна справа, що переписувачу не дозволяється навіть сходити в туалет.  Інакше доведеться омиватися у мікві, аби знову очиститися.

      Задзвонив телефон, і Абрагам Лейбович починає говорити на ідиш. Серед невідомих слів я вловлюю тільки два знайомі - «арбайте» і часто повторюване закарпатське слiвце «йо». По-нашому  - «так».

      «Я думав, що на ідиш у нас уже ніхто не розмовляє», - дивуюся я. «Чому? - Не згоджується голова тутешньої іудейської громади. -  Колись цією мовою розмовляло все закарпатське єврейство. Я її знаю від батьків».

      Абрагам Лейбович народився у 1946 році, коли його батьки повернулися з концтаборів. Тобто належить до місцевої течії єврейства, яке старалося дотриматися традицій. Розповідає, що в совєтські часи молилися по хатах.

      Народився вiн в українському селі Гайдош на Ужгородщині. Потім переїхав до Мукачева, де працював інженером. Нині на пенсії, тож може присвятити себе єврейським справам. Він майже завжди посміхається, тому випромінює дуже світлу енергетику.

Свіжий пагін засохлого дерева

      По дорозі до благодійної кошерної їдальні пан Абрагам розповідає про Алекса Ровта. Колишній мукачівець, який виїхав до США, став доволі заможним підприємцем. У Мукачеві в центрі міста викупив готель «Зірка» і перетворив його на чи не найкращий в області. Одне з готельних приміщень віддав під кошерну їдальню для малозабезпечених.

      Ми проходимо через службовий вхід готелю, внутрішній дворик і кухню, опинившись у невеличкому залі на десять столиків. Тут якраз обідають двоє чоловіків. Один із них сидить у невеликій чорній ярмулці. Пан Абрагам пояснює мені значення слова «кошерна», яке полягає у дотриманні особливих правил.

      «Євреї не вживають крові у їжу. Це смертний гріх. Тому розбирання туші і її омивання робиться особливим чином. Їсти можна м'ясо тільки парнокопитних та тих, що жують жуйку. Тому кінь і свиня вважаються не кошерними. Різати худобу має навчений різник - шойтес, який не тільки все зробить згідно з ритуалом, а й  максимально вправно і швидко, аби тварина не мучилася. Інакше перед смертю вона виділяє адреналін, який ми споживаємо з м'ясом тварини. 

      Учені тільки тепер заговорили про негативний вплив такого забивання худоби, а євреї його оминають  уже тисячі років. Так само, як не поєднують відразу м'ясну і молочну продукції. А нині вже маємо спеціальні наукові теорії про роздільне харчування».

      Пана Абрагама перебиває кухарка, яка просить запалити газ на плиті. Через хвильку він повертається. Виявляється, кошерну їжу для євреїв мають право готувати тільки одновірці. Але тепер цей ритуал звівся хіба до розпалювання вогню. Далі за плитою вже хазяйнують українки.

      Кількість мукачівських євреїв із колишніх 17 тисяч нині звелася до кількох сотень, та й то більшість із них уже зі змішаних родин. А євреї в цьому питанні мають суворі правила: аби бути іудейського роду, матір обов'язково мусить бути іудейкою. Хоча дозвіл на еміграцію до Ізраїлю вам дадуть, навіть якщо один ваш дід чи баба були євреями.

      Нині безкоштовними обідами тут годують щодня близько сорока осіб. Більшості з них їжу доставляють додому. Це й не дивно, якщо середній вік громади - 60 років.

      Ми йдемо до колишнього будинку Хаїма Шпіри, найвідомішого мукачівця в єврейському світі. Після війни в його будинку розташували військкомат. Тепер цю будівлю повернув собі онук Шпіри, нью-йоркський рабин Мойше Лайб Рабинович, який дотепер іменує себе «мукачівським рабе».

      Позаду будинку Шпіри вже збудовано нову синагогу та їдальню. Сучасні приміщення тішать око, а невдовзі й служитимуть єврейській меншині.

      Ми дружньо прощаємося з Абрагамом Лейбовичем, і на запитання: «Чому не виїхав до Ізраїлю?», він традиційно посміхається. «Тепер і тут жити можна, - каже він. - Зник державний антисемітизм, через який мене колись не могли призначити директором підприємства. Бо євреїв не дозволено було допускати до посад. Тепер у нас гарні стосунки з владою. Та й змінювати все у такому віці вже важко. Словом, нам тут комфортно».

      Ми з пані Мірою продовжуємо подорож єврейськими місцями центру Мукачева. Фотографуємо колишню єврейську гімназію, нині - кооперативний фінансово-комерційний технікум. Колись це було осердя сіоністського руху серед ортодоксального хасидського моря. Будівля майже не змінена, як і колишній єврейський сиротинець, в якому нині - приватні помешкання. Очевидно, завдяки їм збереглася й металева огорожа у вигляді єврейського семисвічника - мінори. Та вихопити цю деталь, яка розповідає про давню, вже вимерлу історію міста над Латорицею, може тільки знаюче око.

      Не залишилося навіть старого цвинтаря, який був справжнім некрополем закарпатського єврейства. Коли розширяли «Мукачівприлад», то вирішили використати і цю ділянку. Могили знесли, з мармурових плит виклали постамент пам'ятника Леніну, але кістки потривожити не встигли. Протест світової громадськості таки вплинув на комуністів. Тож нині тут - загороджене чисте поле.

      Але, знаючи про дедалі зростаючу ціну на землю,  не важко спрогнозувати його майбутнє. Єдине, що вдалося врятувати - це останки й пам'ятник Хаїма Шпіри, які перенесли на новий цвинтар.

      Це дивне кладовище, над яким не має могил, але земля рясно усіяна  кістками - наче метафора закарпатського єврейства.

      Усе тече, все змінюється... Тільки на старих фото все ще буяє бурхливе життя колись одного з найпотужніших і найекзотичніших єврейських центрів Європи.

Ужгород-Мукачево.