Олена Радченко: Гандбол відбирає особисте життя, але дарує здійснення мрій

28.06.2007

Андрій ФОМЕНКО

Олена Радченко: Гандбол відбирає особисте життя, але дарує здійснення мрій

В атаці Олена Радченко. (Фото Олександра ЗАДИРАКИ. )

Два тижні тому жіноча збірна України з гандболу виборола путівку до фінальної частини чемпіонату світу, що в грудні відбудеться у Франції. Здавалося б, доволі пересічний факт як для бронзових призерок Олімпіади-2004 в Афінах, але ж за підсумками двоматчевого протистояння українки залишили за бортом світового форуму саму команду Данії, зігравши внічию в гостях 30:30 і вигравши вдома 28:24. Для триразових олімпійських чемпіонок ця поразка стала найболючішою за останні часи, бо скандинавки з 1990 року не пропустили жодного чемпіонату світу. Однією з героїнь поєдинків «плей-оф» стала досвідчена крайня нападаюча нашої команди Олена Радченко, яка розповіла кореспондентові «УМ» подробиці сенсаційної перемоги і загалом про своє життя у гандболі.

«Ми здійснили подвиг, який мало хто помітив»

— Олено, що перше вам спало на думку, коли дізналися, що у суперники збірній України жереб визначив переможців Олімпійських ігор — команду Данії? Багато хто з фахівців, та й журналістів, заздалегідь «поховав» нашу збірну...

— Трохи дивним здалося, що жереб звів двох призерів Олімпійських ігор, тож було зрозуміло, що нам буде непереливки. Але якогось переляку не виникло, й одразу захотілося знати, де проводимо першу зустріч. У таких протистояннях це має велике значення, бо другий матч завжди краще грати вдома — це додає впевненості у власних силах.

— За рахунок чого вдалося здолати такого сильного суперника? Кажуть, перед повторним матчем скандинавкам пообіцяли шалені преміальні, але це їх не врятувало.

— Я не сумніваюся, що сума їхніх призових значно більша за нашу. А те, що Данія до зустрічей із нами готувалася надсерйозно, ми відчули вже по тому, що вони зібрали всіх своїх найкращих гандболісток — навіть тих, хто вже завершував кар'єру. Проте, здається, у першій зустрічі вони нас дещо недооцінили, сподіваючись принаймні вдома на легкий виграш. А ми змогли підготувати сюрприз: попри очікування суперниць на більш комбінаційну гру з нашого боку, майже всі дівчата в Ольборзі вдало кидали здалеку. До того ж просто фантастично діяла Олена Цигиця. Ми справді виглядали єдиним цілим, дружною командою, яка йшла до спільної мети.

У повторному матчі в Запоріжжі психологічна перевага вже була на нашому боці — і вдалий підсумок виїзного матчу, і несамовита підтримка своїх уболівальників, які вщерть заповнили Палац спорту «Юність». Думаю, далися взнаки майстерність наших гравців, великий досвід баталій найвищого рівня, уміння «читати» гру.

Хочеться ще згадати, як у гостьовому двобої нас надихала невеличка група підтримки з українським прапором у руках, що несподівано з'явилася в Ольборзі. І так вона вболівала, що часом примудрялася перекрикувати п'ять тисяч данців — ми це чули, і нам то допомагало. Після гри ми поспілкувалися з уболівальниками й подякували їм за підтримку.

— А чимось здивувати суперниць у тактичному плані вдалося?

— Чесно кажучи, наша тактика, комбінації останніми роками майже не міняються. Лише додаються одна-дві зв'язки між окремими гравцями. Можливо, суперниці звикають до наших дій і часом зривають комбінації, тому в кожній конкретній ситуації граєш, як сам вважаєш за потрібне — тобто виявляєш гандбольну фантазію.

— Відчували після другого матчу, що ви здійснили подвиг?

— Зараз емоції вже трохи охолонули, але тоді було відчуття величезної радості, здійснення мети, у реальність якої навіть сама не зовсім вірила. Тим паче якщо в Україні знайомі, віддаючи нам належне, казали, що гроші вони поставили б на наших суперниць.

— Могли б ви оцінити роль головного тренера Леоніда Ратнера в цьому успіху?

— Справа гравця — виходити на майданчик і там демонструвати свою майстерність, а не судити тренерів. Ратнер зумів знайти підхід до кожної гандболістки, налаштувати нас і переконати, що ми сильніші. А для гравця дуже важливо знати, що тренер у тебе вірить — тоді ти зможеш показати на майданчику все, на що здатна.

— Вважаєте, правильно зробили, що домашню зустріч довірили Запоріжжю, а не столиці?

— У Києві гандбол слабо висвітлюється в пресі й на телебаченні, на бігбордах по місту, тому на матчі ходять в основному родичі гравців, журналісти й зовсім мало справжніх любителів гри. Тут майже немає анонсів, хоча глядач, думаю, пішов би на нас. Зовсім по-іншому все виглядає у Запоріжжі — там кожний матч збірної — це грандіозна подія.

Коли ми повернулися з Данії, вантажники в аеропорту нам узагалі розповіли, як українські коментатори всю гру казали, що ми поступаємося, а виявилося, що матч завершився нічиєю. Вважаю, що українські ЗМІ дуже слабо висвітлюють гандбол. Коли ми виїжджаємо за кордон, то взагалі наче зникаємо на іншу планету, бо вдома дізнатися про нас якусь інформацію неможливо.

Коли футболісти лише потрапили до фінальної частини чемпіонату світу, цей результат одразу оголосили неймовірно високим досягненням, а гравцям дали звання заслужених майстрів спорту. Ми такого визнання дочекалися лише після «бронзи» афінської Олімпіади, хоча перед цим брали срібні медалі на континентальній першості, що теж чогось та варте.

«На Олімпіаді нас спочатку ніхто не знав, а потім брали автографи»

— Олімпійські ігри залишилися найкращим спогадом у вашій кар'єрі?

— Так, адже вдалося втілити в життя мрію кожного спортсмена — виступити, та ще й успішно, на головному спортивному форумі планети. Справді відчувалося, що ми одна команда, бо українські спортсмени з різних видів підтримували один одного. У перші дні в олімпійському селищі ми придивлялися до всіх у їдальні, впізнаючи зірок спорту з різних куточків світу, а на нас ніхто й уваги не звертав. Коли ж збірна України дісталася вирішальних матчів, нас почали впізнавати, вітатися, брати автографи й фотографувати.

А в завершальні дні стався такий собі акт українсько-російської дружби. Після перемоги у матчі за третє місце ми вже на трибунах підтримали російських чоловіків, які грали такий же двобій, за що вони нас запросили разом відсвяткувати у кафе наші і їхні бронзові медалі.

— Ви наголошуєте, що в збірній панує дружба. Невже між дівчатами не виникло складнощів у стосунках?

— Як не дивно, але у нас ніколи не було серйозних проблем чи скандалів — підібрався справді єдиний колектив. Хоча, природно, ми можемо мати різні думки з будь-якого приводу. Так, свого часу активно обговорювали президентські вибори і висловлювали протилежні погляди, але на грі команди це не позначалося. Можуть виникати непорозуміння на тренуваннях, проте нічого страшного у цьому немає. Вибачимося одна перед одною після тренування — і ці дрібниці відразу ж забуваємо. Хоча поза майданчиком у кожного своє коло друзів; я більше спілкуюся з тими, кого давно знаю — Цигицею, Яценко, Вергелюк, Ворожцовою.

— На вашу думку, чи є у нинішніх збірників гідна зміна?

— Думаю, талановитої молоді у нас вистачає. Наприклад, Регіна Шимкуте зі Львова, Юлія Манагарова й Наталія Діброва з Кривого Рогу . Вони мають і бажання грати, і бійцівський характер, і можливість розкрити в подальшому свої здібності. А от Ользі Лаюк зі столичного «Спартака» трохи бракує сміливості. Львів'янка Вікторія Борщенко — думаючий гравець.

— А самі ви як потрапили до гандболу?

— У другому класі школи пішла на гімнастику, але там мене побачив тренер Віктор Бригадир і переманив на гандбол, з яким відтоді й пов'язане все моє життя. У п'ятому класі перейшла зі звичайної школи до спортивного інтернату.

«Гандбол став схожим на випробування на витривалість»

— Ви маєте великий досвід міжнародних матчів — і за збірну України, і за закордонні клуби. Яке враження у вас лишилося від різних європейських країн?

— З національних чемпіонатів, де я виступала, найсильніший — у Румунії. А от грецький і македонський поступаються українському за рівнем суперників — у Македонії лише одна, а в Греції дві команди сперечаються за «золото», а решта — статисти. Відомо, що сильні першості в Росії, Данії, Норвегії, Угорщині, Іспанії.

Стосовно збірних команд, то мені важко грати проти росіянок, які сповідують той же комбінаційний стиль, що й ми. А от румунки, маючи гарну команду, навпаки, схоже, побоюються нас — із ними ігри виходять простіше. Збірні Данії й Норвегії — зовсім інші суперники, що виділяються жорсткою грою, але мають гарну кидкову підготовку: чи не всі їхні постріли влучають у площину воріт.

— Гандбол — контактна гра, і тут нерідко трапляються травми. Чи не важко психологічно виходити на майданчик, знаючи, що можна розбити ніс чи коліно?

— Коли йдеш на матч, про це не думаєш. Хоча, звичайно, травму отримати дуже просто. У 1999 році мені довелося оперувати коліно — ушкодила хрестоподібну зв'язку. Зараз є певні проблеми зі спиною, але лікарі сказали, що до Олімпіади-2008, куди ми сподіваємося потрапити, пограти ще можна.

— У таких баталіях, мабуть, особливо важливо, щоб судді не давали виявляти жорстокість?

— Роль судді насправді є дуже значною, а от суб'єктивною його думка є рівно настільки, наскільки він хоче. Трапляється, арбітри з самого початку зустрічі починають «убивати» команду, і тоді вже нічого не зміниш — зазнаєш поразки м'ячів на 10. Хоча найбільш прикро, коли після години справжньої битви поступаєшся на один м'яч.

Зрозуміло, судді теж можуть помилятися, але важко з тим миритися, коли знаєш, що це робиться навмисно зі злим умислом — таке теж буває. Наприклад, у тієї ж Данії ми мали всі шанси вперше виграти ще на чемпіонаті світу 2005 року, але арбітри «допомогли» скандинавкам звести матч унічию.

— А ви самі часто спілкуєтеся з суддями і якою мовою?

— Буває, вказую на помилки, які вони можуть і визнати. Граючи за кордоном, вивчила румунську й македонську мови. У школі й інституті непогано знала англійську, але через брак практики трохи підзабула, лише в Греції почала її згадувати.

— Повернувшись після тривалої перерви у 2005 році в український чемпіонат, чи помітили ви відмінності у підготовці кадрів?

— Деяких технічних прийомiв, яким вчили нас, нині у дівчат я не бачу. Наприклад, перед фінтом мене завжди вчили «настрибувати», що дозволяє маневрувати й обходити суперника, а зараз на майданчику більше «біготні». Раніше гандбол був більш технічним, а став силовим випробуванням на витривалість. Звідси — грубість і жорсткість, яку арбітри чомусь часто ігнорують.

«Гандбол — це моє, рідне»

— Як зараз ви ставитеся до гандболу — як до професії чи як до гри?

— У другій половині 1990 років я сприймала його як хобі. Хоча начебто й займалися професійно, проводили два тренування на день, грошей майже не отримували — якісь 10 доларів на місяць. Тоді всі спонсори відвернулися від «Спартака», і особисто мене виручали батьки. Зараз, на щастя, ситуація вже змінилася.

— Невже ніколи не хотілося поміняти вид діяльності?

— Бувало, казала собі: «Більше грати не хочу, кидаю і йду». В основному таке траплялося, коли втомлювалася й коли щось не виходило. Уперше це було ще в 1996-му, потім — у 2002-му, після повернення з Румунії. Але минав час відпочинку, і знову тягнуло у гру — все поверталося на круги своя. Тим паче, коли перемагала, бажання грати посилювалося.

— Мабуть, подібний період у вас був і у 2005-му, коли між закордонними мандрами ви вирішили провести сезон у «Спартаку»?

— Тоді я ще вирішила повчитися (сміється). Але поки закінчила один курс економічного університету за спеціальністю «банківська справа», бажання йти далі цією дорогою зникло. Тоді ж я навчилася водити авто й склала іспит на водійські права.

— Ви вже планували щось собі на майбутнє?

— Були думки після спорту піти в банківський бізнес, але зараз я в цьому не певна. Раніше я виключала, що стану тренером, бо фахівцеві дуже важко знайти індивідуальний підхід до кожного гандболіста, створити в колективі гарну атмосферу. Тепер же, якщо нічого іншого не знайду у повсякденному житті, можливо, й почну готувати кадри — все ж таки це моє, рідне.

Швидше за все, через ці мої вагання я й продовжую грати; тільки-но визначуся — зав'яжу з грою. Думаю, ще сезон пограю, якщо здоров'я дозволить, тим паче отримала пропозицію від новоспеченого чемпіона Греції.

— Як ви ставитеся до ідеї проведення в Україні чемпіонату Європи?

— У цілому позитивно, тому що це може відбутися у нас на Батьківщині. Проте, з іншого боку, якщо керівництво профільного міністерства й федерації по-справжньому цього хоче, то потрібно популяризувати гандбол уже зараз, вкладати в нього кошти, будувати зали, відновлювати роботу дитячих шкіл. Якщо ж ситуація з порожніми залами на матчах чемпіонату України не зміниться, про цю ідею можна забути, бо люди не зрозуміють, що тут узагалі відбувається. Та й залів пристойних у нас майже немає: найкращі — у Запоріжжі й Броварах.

— Що ви вважаєте найціннішим із того, що вам дав гандбол?

— Я отримала можливість переживати емоції цієї гри, їздити світом і спілкуватися з багатьма людьми різних професій, бачити, хто чим живе за кордоном.

— З ваших мандрів які місця вам найбільше запам'яталися?

— Будапешт і Відень — дуже привабливі європейські столиці. Греція — красива й цікава країна, багато зелені. Але там мені не сподобалися стосунки між людьми — у них зовсім інший менталітет. Наприклад, баскетболісти-серби, з якими ми тренувалися в одному залі, скаржилися, що їм суттєво затримують зарплатню, водночас дивлячись в очі й обіцяючи все виплатити завтра. І тягнутися так може кілька місяців. З президентом мого клубу теж були подібні проблеми. У Грецію можна з'їздити відпочити, але краще не мати нічого спільного з її жителями.

— А що ви втратили через ручний м'яч?

— Мабуть, забракло часу на особисте життя, якісь інші інтереси. Через напружений графік тренувань і матчів ми не пізнали багатьох радощів, переживань, відчуттів iз тих, що відомі звичайним молодим людям. Нам же вистачало часу приїхати додому з гри, розібрати торбу, попрати форму, знову поскидати її в сумку і мчати далі. Не кажучи вже про те, що по місту, де граємо, на відміну від представників багатьох інших видів спорту, ми пересуваємося на громадському транспорті. Але я в жодному разі не скаржуся.

— І все ж таки професійний спорт залишав час на якесь хобі?

— Люблю розв'язувати кросворди, читати книжки, зокрема детективи. Подобається психологія. У дитинстві збирала порожні пачки від цигарок, хоча сама не палила.

— Якихось прикмет дотримуєтесь?

— У день матчу намагаюся нічого не викидати й не позичати гроші. М'яч не зачаровую, хоча він не завжди мене слухається. Щоб м'яч краще тримався в руках, гандболісти змащують руки спеціальним мастилом, але від цього він стає такий собі «наліплений» і важко піддається контролю. Ще м'ячі можуть трохи різнитися розміром, що створює незручності, коли їх замінюють...